«Ласкаво просимо до раю»: на пам’ять про видатного українського актора й режисера Юрія Потапенка – спогади найближчих

На День Незалежності, 24 серпня, відійшов у вічність відомий актор, видатний режисер театру й великий патріот України Юрій Потапенко. Якщо би його життя було кіном, то це був би фільм про недооціненого генія – сильного й сміливого борця за справедливість, добро і любов. Генія, який трепетно відчував тонкі матерії й мистецтвом доносив людям головні сенси життя, змінюючи їх долі. Ми певні, що його душа пройде Небесний суд й почує, як і головний герой головної вистави його творчого життя: «Ласкаво просимо до раю». Як кажуть тут, на землі, душа, яка залишає глибокий слід і любов у душах близьких і живих людей – гарантовано потрапляє до раю… Найщиріші та найінтимніші спогади найближчих людей Юрія – ексклюзивно у «Київщині 24/7».

Юрій Потапенко 32 роки присвятив Київському національному академічному «Молодому театру». Зрежисерував більш, ніж 25 театральних вистав. Багато років був провідним актором і режисером театру «Браво», але 2019-го покинув його через розбіжності з адміністрацією в політичних поглядах. Зіграв 56 ролей в кіно, серед яких «Тарас Шевченко. Заповіт», «Кайдашева сім’я», «На лінії життя», «Козаки йдуть».

«Якщо людина може відповісти «за що» кохає, то це не кохання. Це математика, розрахунок і все, що завгодно. Але не кохання», – Юрій Потапенко в інтерв’ю до прем’єри вистави «Ласкаво просимо до раю»

«Що таке любов? Любов – це гармонія. Що таке гармонія? Це — хвиля. Тобто хвилеподібність. У Біблії було сказано: спочатку було слово. Що таке слово? Слово – це хвиля. А любов – це якраз те хвилеподібне, яке відчувається між людьми.

І душі або сходяться, або не сходяться. Адже кожна людина, зустрічаючи іншу людину, завжди відчуває. Ти ж відчуваєш чоловіка: він тобі підходить чи ні. Відразу. За секунди!…

Я намагався проговорити це у виставі. Ми, чоловіки, не довіряємо собі. А ви, знаючи, робите поперек собі. Ось щоразу так відбувається. Якби ви знали, наскільки всі чоловіки, насправді, дуже закриті навіть від себе – тобто ми в усьому сумніваємося. Жінка ніколи ні в чому не сумнівається. Але ніколи не робить так, як вона відчуває. Вона робить від емоції, але не від почуттів. Почуття – це щось глибинне. А емоції – миттєве.

Ви маєте почуття, а маєте емоції, але емоції завжди перемагають. У чоловіків інше: ми закриті. У цій виставі найголовніша думка насправді у сцені, де Бертран каже Кароліні: вибач. А вона: я не готова. Але при цьому він говорить: якщо ми не пробачимо один одного, то хто нас пробачить?

Знаєте, ми в житті дуже часто звикли вибачатися. А чи можна робити так, щоб цього не робити? Тобто не робити боляче.

Те, що теж у цій п’єсі закладено. Особливо у нас пластично все вирішено. Чому? Тому що коли тіло рухається – насправді це рухається душа. А текст – це емоція. Та емоція, яка завадила їм бути разом. Тіло воно любить, сама емоція, сама енергія зливається і вони як єдине ціле працюють. А в тексті – вони сваряться.

Істина в сексуальному тяжінні? Ні, немає чіткого визначення, що таке кохання, що таке людина і що таке взаємини. Бо якщо людина може відповісти: за що вона любить іншу – це вже хаос. А хаос – це жорстко впорядкована річ. Якщо вона може відповісти «за що», тоді це не кохання – це математика, розрахунок і все, що завгодно. Але не кохання. Це не душевне почуття і не духовне, а мозкове. Це ті ось емоції», – так у короткому інтерв’ю Юрій на прем’єрі виставі «Ласкаво просимо до раю», де він режисерував і виконував головну роль, пояснював мені головні змісти спектаклю.

«Він дивився на ситуацію з точки зору долі, Бога… намагався зазирнути: а що поза межами життя?»: режисерка, акторка, викладачка Ірина Гочашвілі – дружина

Я прийшла в театр «Браво» на прослуховування – тоді худкерівниця направила відразу до Потапенка. З цього почалося наше знайомство, перша іскра пролетіла, дуже потужна. І ясно, що я в цьому театрі не залишилася, не змогла з ним працювати, бо закохалася. Пішла в інший театр. А потім вже – режисура, більше викладацька діяльність.

У нас було багато спільних творчих проєктів, особливо – після народження дитини. Пам’ятаю: він знімав «По той бік окулярів» для кінофестивалю «Золотий ключик», і актриса не змогла працювати – то я за неї. Тоді мала працювати Лариса Кадочникова, але щось не вийшло. Я завжди була така палочка-виручалочка: якоїсь актриси немає, то я на заміну. Бо швидко включаюся, розумію, що робити. Мабуть, режисура мені в цьому допомагає. Ми з ним були схожі. Схожа природа.

Театральні спільні проєкти теж були. Зокрема, з останнього яскравого, що пам’ятаю: вистава «Крик під льодом» за Бертольдом Брехтом в театрі «Сузір’я». Я була режисером, а він – актором. Така ситуація, що пішов актор без попередження за тиждень до вистави. І не було ким замінити, а Юра згодився на цю роботу. Це стресово було, дуже нервова ситуація для нього. Адже, по-перше, на всю роботу з вивчення великої ролі – лише тиждень. По-друге, жанр незвичний – трагіфарс. В Україні мало хто вміє працювати з таким жанром. Юра якраз міг, завдяки чому він швидко ввійшов у роль. Це було тяжко й для мене. Юра мені дуже допомагав, бо актори брали з нього приклад. Плюс він був у мене помічником, асистентом режисера в цій роботі і багато в чому допоміг акторам. Я дуже вдячна йому… Мені здається, робота б не була такою, якби він не асистував. Оце в нас такий творчий тандем. Дуже потужний. Було дуже багато творчих розбіжностей, але ми були націлені на один результат, тому швидко знаходили згоду.

Як актор Юра був дуже легким: він усе розумів з напівслова. Дуже талановита людина, людина-легенда. Наприклад, якась заминка вже в самій виставі – треба зімпровізувати слова: то він міг по ходу скласти вірш в риму, і ще й на певну тему і з певним змістом. І все це просто на сцені перед глядачами… Ну взагалі, це унікальна людина. Він міг моментально придумувати текст, одночасно грати, і режисерувати свою роль. Як то кажуть: свята трійця, але в акторській професії. Я такої людини ще не бачила. Але, на жаль, його талант не був визнаний до кінця: мало дає наша система творчої свободи, мало дозволяє яскраву особистість відкривати.

Окрім того, він ще писав сценарії для кіно. Нещодавно почав писати «Смілу» (фільм про українську амазонку, яка бореться зі злодіями і рятує людей) – це просто тема для блокбастеру. Я, мабуть, візьму цю тему. Заріклася після його смерті: зроблю все, що він хотів зробити за життя і не встиг.

Його, на мій погляд, улюблена робота – вистава «Ласкаво просимо до раю». Він там був режисер і виконавець головної ролі.

Знакове у всіх його роботах, що акторських, що режисерських, що в сценаріях чи віршах – він ніс мудрість. Він дивився на ситуацію з точки зору долі, Бога… Намагався зазирнути: а що поза межами життя… Тому і вистави такі. Ця тематика в нього скрізь прослідковується.

Що одна ознака творчості – він дуже щиро творив. У кожній роботі, що б він не робив, проявляється його індивідуальність і почерк, і він, як на розрив… Він віддавався мистецтву повністю, не жаліючи себе. А коли приходив додому після роботи –  падав, не беріг себе геть, бо жив цим.

Ще останнім часом він викладав дітям. І там вимагали ставити якісь міні-виставки, тож, він почав писати казки – і дуже легко це робив. Це дар божий.

Він був дуже різносторонньою людиною: знався на історії, на медицині, на хімії, на військовій справі, на політиці та психології. Він міг моментально знайти спільну мову з будь-ким – для нього це було легко.

Свою, мені здається, головну роль він не встиг зіграти. У нас була розмова: я хотіла поставити виставу за «Графом Монте-Крісто» Дюми і тільки його бачила в цій ролі. Тоді би цей персонаж заграв геть іншими барвами. Ця роль проявила б іще одну грань його акторського таланту. На мій погляд, Юра там би розкрився краще, ніж в інших ролях. Ще він казав мені, що хотів би зіграти Саву Чалого. Теж його роль була б, чудово би впорався. Пам’ятаю, що Юра дуже пишався зіграною роллю Понтія Пілата у виставі «В ім’я істинної любові»: після кожної знаходив нову глибину в цій ролі. Я бачила цю виставу: роль була неймовірною.

Мені дуже запам’яталось його почуття гумору: він міг з будь-якої ситуації посміятися. Я ж одразу йду в бій, щось виясняти і таке інше. А він міг просто посміятися: ось така риса сильної людини, яка стоїть вище ситуації. Він сміявся саме з ситуації, у якій боляче. Ось у чому сила.

Також мене вражали й захоплювали його стосунки з сином. Він виховував справжнього чоловіка. Це був найкращий батько. Юра його всьому навчив – на велосипеді їздити, боксом займатися, як себе поводити, як захищатися, що казати. Також він навіть встиг розкрити його акторський дар: вони грали з Георгієм в одній виставі («Осінній блюз» за Бергманом) у «Молодому театрі». Георгію навіть у 7 років було дуже легко грати: він себе почуває на сцені, як риба у воді. Окрім того, що він органічний, він ще звідкись знає всі закони акторської гри, яких вчать в інститутах. Це геній.

З Юрою я завжди почувалася спокійною. І взагалі всі, хто його знав, кажуть, що він собою суцільно наповнював простір, своєю енергетикою, змістом… Вважаю, що Юра пішов не у свій час. Він мав ще прожити хоча б до 150-ти років. Відчуваю, що пішло із землі серце українського театру і серце родини.

«Юра був, як в’юн»: актор Олег Коваленко – сокурсник

Ми навчалися разом у Театральному, жили в гуртожитку, потім квартиру разом винаймали. Юра був, як в’юн: десь щось викладає, десь щось читає, допомагає. Пам’ятаю, навіть ще й у Чорнобилі допомагав, коли сталася катастрофа: гелікоптери вантажив там чимось, піском, чи щось…

Після завершення навчання – він одразу потрапив до «Молодого театру». Тоді всі хотіли туди потрапити. І я б хотів, але то було важко, особливо немісцевим – нас направляли працювати в провінцію.

Ми, до речі, з Юрою були іноді конкурентами в кіно. Пробувалися на одну роль, і його брали, а мене – ні. Але передусім, Юрій був порядною і щирою людиною – його людяність була не прикрита. І мав якусь жагу. Як паросток, що пробивається через асфальт.

«Дай торкнутися своєї ямочки»: Народна артистка України Тамара Яценко – разом служили в «Молодому театрі»

Ми познайомилися, коли ще Юра був студентом Театрального, а я на Довженка вже знімалася в одному із фільмів. І там Юрко до мене сам підійшов. Я зрозуміла, що він такий товариський, доброзичливий, приємний у спілкуванні. Подумала, який приємний студент. Тому, коли він потрапив до «Молодого», ми вже були знайомі.

Юра завжди був зайнятим, у виставах. Одна з наших останніх спільних робіт – п’єса, яку поставили буквально перед повномасштабною війною: «Соломія». Я грала Іродіаду, а він – одного із євреїв. І так добре, органічно дуже.

Ну, творча людина – це його головна риса: творча робоча конячка така. Він грав дуже пластично й органічно, і коли його заміняють у виставах – то вже зовсім не те. Юрій мені дуже сподобався у виставі «Старший син». Він подобався і колегам, і глядачу, і дівчатам теж. Він був дуже симпатичний: думаю, що розбалуваний жіночою увагою. Пам’ятаю цю його ямочку на підборідді – визначна така. І ми дружили з ним так – я кажу, дай торкнутися своєї ямочки. І він із задоволенням дозволяв.

Те, що він пішов – для нас це величезний удар. Якщо чесно, дуже складно це переживаємо. Він буде залишатися надовго в пам’яті.

Юра Потапенко навчив мене мирно обговорювати спірні питання й змінювати свою думку за об’єктивних причин. Пам’ятаю, ми перед виходом «Саломії» сиділи за лаштунками сцени й почалась така тема, сьогоденна, про політику. Знала, що Юра якось дуже поважав Порошенка. А я – навпаки. Я йому своє доказувала, він зі мною… Ну ми посперечались, але ворогами не залишилися. І вже зараз, коли почалась велика війна, я зрозуміла, що він змінив свою думку щодо Зеленського. Тобто він міг змінити свою точку зору, якщо на те є об’єктивні причини.

«Юрій Потапенко відкрив мене як актрису»: акторка театру і кіно Людмила Кандраєва – виконавиця головної ролі Кароліни в «Ласкаво просимо до раю»

Юрій Потапенко повірив у мене, коли інші не вірили. У мене не було досвіду, а він одразу знав, що з мене буде толк. Для мене він живий. Я його відпускаю, розумію, що йому треба летіти. Але для мене він просто подумки живий. Та актриса, якою я стала – це лише завдяки Юрі.

Зараз я на гастролях із виставою «За двома зайцями» у ролі Проні, яку взагалі писали під Руслану Писанку. Для мене це складна роль: не моє амплуа та й з Русланою в нас різні зовсім харизми. І коли мені дали матеріал, я взагалі не розуміла, як його втілювати… І я ж відразу Юрі подзвонила: говорю, ти уявляєш, мене Пронею? Він каже: ти будеш чудовою Прокопівною, ти її зробиш легко. Я знаю, що з Юрою я зробила б цю Проню відразу. І тут звістка про його смерть – а мені, Боже, збиратися в тур… І я не змогла бути на похороні, адже розумію, що не маю зірвати людям спектакль. Юра сам би цього не хотів, він би сказав: ти що з глузду з’їхала. Тож, так склалося, що я грала 27-го числа, у день похорону Юри, цю виставу. Присвятила її йому. Юрій був поруч зі мною, хочете вірте, хочете – ні. Я, як ніколи, зіграла все добре. Просто за лаштунками, і по сцені Юра ходив зі мною, надихав мене і спрямовував. Наче він зі мною попрацював над роллю. Заходжу за лаштунки після першої сцени, і Оля Сумська мені каже: Люда, прямо розійшлася! Якраз був директор театру, глянув на мене, йому дуже сподобалося. Просто Юрко був зі мною: вів, наповнював, бачив.

До речі, Олю Сумську теж звістка про його смерть спантеличила. Вона відзивалася про нього, як про дуже світлу людину. Сказала: він же себе не шкодував, просто рвав, дарував стільки світла – чуйна людина була така.

Ми познайомились у театрі «Браво» 2010-го року, де я пропрацювала до 2019 року. Я тоді тільки закінчила ВНЗ: освіта акторська була, але досвіду не було. Працювала у кіно за лаштунками, познайомилась з Риммою Зюбіною, і вона мені дала його номер телефону: у «Браво» була потрібна актриса мого віку.

Моя перша робота з Юрієм – у виставі «Чоловік у відрядженні або Роги на щастя». Ми грали там головні ролі, він також був її режисером. Спочатку не розуміла Юру як режисера взагалі. Але в якийсь момент він мені сказав: Людо, просто довірся режисерові. І я відпустила: робила, що мені кажуть – і прийшло розуміння. Дуже багато чого навчилася завдяки йому, у нас було дуже багато спільних робіт. Коли Юра був поруч на сцені – я знала, що все можу.

Коли Юрій ставив п’єсу навіть моменти репетицій були наповнені щастям. Настільки всім акторам було комфортно з ним працювати. Ми, коли випустили «Ласкаво просимо до раю», усі шкодували, що не буде більше репетицій.

Він умів так зачаровувати людей. Усі його згадують, як дуже світлу людину – він був привітний, готовий усім допомагати, за все переживав. Він згорів, бо не шкодував себе, так віддавався і в роботі, і взагалі в житті. Він умів розрулити будь-які конфлікти: при ньому ніколи не було ніяких сварок, якщо хтось починав – він моментально якось зводив конфлікт нанівець. З ним навіть неможливо було посваритись – настільки був тактовним, витриманим, душевним.

Надталановитий актор і режисер. Він міг з будь-якого сценарію зробити шалену виставу, на яку глядачі ходили по кілька разів. Колись я сиділа в залі, дивилася його виставу «Чоловік у відрядженні або Роги на щастя» з автором Владом Апостоловським в одному ряду. Спостерігаю за його реакцією: спочатку задоволений, усміхається, а потім ця усмішка сходить з обличчя, очі округляються – він не розуміє, що відбувається, адже такого не писав. Видно, що йому сподобалося, але він не очікував, що його п’єса може ось настільки «заграти». Зрештою цей автор переписав свою п’єсу за редакцією Юри. Ось настільки він був талановитий. Уже другу свою виставу «Ангели не сплять» Влад приніс спеціально, щоб Юра її поставив. Зрештою, усі п’єси Влада в нашому театрі ставив Юра.

Одна з моїх улюблених ролей – «Ласкаво просимо до раю». Напевно, і для Юрія це була головна робота – навіть не просто знакова. Там дуже багато життєвої філософії: що ми на цій землі, що чекає після, як  гідно прожити це життя? Юра – настільки начитана людина, і загалом, і в історичному контексті. І він розумів і дуже відчував тонкі матерії, сакральні теми. Він так зумів передати в цій виставі цю всесвітню мудрість, що люди не просто задумувалися, а були шоковані після вистави. Це також було передано гарним малюнком: через хореографію вів діалог, світловими рішеннями, правильно підібраною музикою, хоча в нас були дуже прості декорації… Справді потрібно мати великий талант, щоб не створюючи масивності у декораціях та реквізитах – показати складну обстановку, небеса та інше. І настільки тонко прописати лінії взаємин: із самим собою, із Всесвітом, з Богом, з людьми, з професією… Він зумів донести до глядача ідею, і трохи гумору додавши, і легкого сарказму, при цьому не згубивши глибину.

У режисурі Юра йшов від актора, від його органіки, психофізики… Мабуть, відчував душу людей, натуру. Міг поставити будь-який жанр. У «Браво» в основному були комедії, але він міг і комедію так душевно поставити. Пам’ятаю: жартівлива сцена в легкій комедії «Чоловік у відрядженні…», де я стою, верчу в руках викрутку – і він вніс туди свою чудову режисерську знахідку. Актор підходив до мене і цю викрутку до грудей своїх підносить: от наче «моє життя в твоїх руках»… І глядач ридає, ми на сцені стоїмо ридаємо, хоч це легка комедія. Якщо Юра ставить комедію: значить глядач і поплаче, і посміється, і замислиться про сенс життя, і зробить якісь висновки. Глядачі приходили на його комедії знову і знову, навіть кілька разів на ту саму виставу – бувало, навіть кожного разу, скільки б ми її не грали.

Юра – рідкісний випадок: однаково прекрасний як актор, і як режисер. Юра все робив легко, не напружуючись, і це було геніально. Його постановки вплинули на долі багатьох людей. Наприклад, знайомий мені розповідав, що привів на нашу виставу про подружні сварки знайому пару в конфлікті – вони помирились і більше не сварились.

Шкода, у кіно залишився незначний його слід. Він найбільше реалізувався як театральний режисер і актор. Але, якщо режисер йде, моя думка: якщо він правильно поставив спектакль; якщо він знайшов те, що робив Юрко; знайшов у кожному акторі невидиму нитку, з якою вони плели спільний витвір на одному диханні – режисер може продовжувати жити в цих виставах.

Юра багато чого зробив, але міг поставити ще більше і краще – ще дуже багато.

Авторка: Аня Алляйн

Джерело: Київщина 24/7

Фото: «Молодий театр», особисті фото спікерів