«Любов породжує любов». Інтерв’ю з Оксаною Василівною Герасимчук – жінкою, яка не зламалася

Вона втратила доньку, створила онлайн-садочок під час війни й очолила центр соціального захисту. У її житті було все – біль, темрява, відчай і диво. Але головне, що залишилося – любов. І саме вона перетворює втрату на силу. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.

Оксана Василівна – керівниця територіального центру соціального захисту громади в місті Обухів. Раніше – медсестра, вихователька, педагог.
Вона належить до тих українських жінок, яких війна зробила ще сильнішими: замість того, щоб закритися у власному болі, вона створила простір для інших – для дітей, для літніх людей, для ветеранів, для жінок, які втратили близьких.

Це інтерв’ю – не лише про неї. Воно про багатьох українських жінок, які вчаться тримати світ, поки він хитається.
І для польських читачів ця розмова – можливість почути голос України, який не кричить, а тихо, гідно говорить: ми живі, ми тримаємося, ми вдячні.

Як би ви описали себе кількома словами сьогодні?

— Я легка на прийняття рішень і завжди слухаю своє серце. Іноді це не дуже добре, але по-іншому не можу. Для мене важливо відчувати – себе, людей, життя. Я люблю життя й ціную кожного, хто поруч. Бо вірю: випадковостей не буває.

Що у вашому житті стало найпершим покликом – допомагати чи вчити?

— Допомагати. Ще в дитинстві купувала за кишенькові гроші зеленку, щоб лікувати безхатніх кошенят. Це тоді вже визрівало – бути поруч із тими, кому болить.

Ви починали як медик. Як сталося, що опинилися у сфері освіти, а потім у соціальному захисті?

— Я з дитинства мріяла стати саме акушеркою. Хоча була хворобливою дитиною і часто лежала в лікарнях, медсестри здавалися мені сяйливими, майже чарівними жінками. Вони дарували спокій і надію – і я тоді вирішила: коли виросту, теж стану однією з них. Тому після школи інших варіантів навіть не розглядала.

Я працювала в пологовому будинку, у реанімації новонароджених. А в освіту прийшла завдяки своїм дітям – сину Михайлу і доньці Поліні. Це було рішення, яке врятувало мене від безвиході та розпачу втрати.

Моя донька була дитиною з важкими вадами розвитку, і десять років я доглядала її вдома. Але коли синові виповнилося п’ять, у мене почалася глибока депресія. Тоді чоловік наполіг, щоб я вийшла на роботу – хоча б на кілька годин. Я прийшла у дитячий садочок “Дударик” проситися медсестрою, але мене не взяли. Натомість переконали спробувати себе вихователькою в яслах.

Через пів року після того моя Поля померла. І я залишилася в дошкіллі – вже не на кілька годин, а на 15 років.
Я була вихователькою, а у 2020 році очолила заклад дошкільної освіти “Рушничок”.

У соціальну сферу прийшла через свою невтілену мрію – створити центр денного перебування для молоді з ментальними порушеннями та інвалідністю. Бо я знаю, наскільки важливо мати простір, де тебе приймають, розуміють і підтримують. Вірю: кожна громада повинна мати таке місце – для тих, хто залишився сам на сам зі своєю бідою.

Який момент став поворотним у вашому житті?

— Смерть моєї дитини. Але саме вона навчила мене не тікати від болю інших. Бо тоді мене врятували – родина, колеги, навіть незнайомі люди. І я вирішила: маю віддячити світу тим самим.

Що для вас означає слово «інклюзія» у реальному житті, не в документах?

— Для мене інклюзія – це не просто слово. Це точно не про пандус, не про звукову оцінку чи сурдопереклад.
Інклюзія – це про рівність, взаємоповагу і повне прийняття відмінностей. Бо ми всі абсолютно різні – і саме в цьому полягає головна краса нашого світу.

Як ви вчите своїх працівників і вихователів дивитися на кожну людину з любов’ю, а не жалем?

— Мені в житті щастить на людей із наповненими серцями. Вони, здається, самі притягуються до мене.
Я переконана: людина ділиться з іншими тим, чим наповнена зсередини.

Я люблю життя, дітей, свою роботу, природу навколо, музику, книги – і себе: неідеальну, не зразкову, але справжню.
Мене не потрібно жаліти. Я поважаю кожен свій вибір і всі свої почуття.

Любов породжує любов. І це – прекрасно.

Як ви зустріли 24 лютого?

— Вдома. Спочатку я просто не повірила, що це сталося. Подзвонила рідним – мама плакала й просила приїхати. Я стояла біля вікна, дивилася на нескінченну вервечку машин, що рухалася Київською трасою, і раптом відчула: маю залишитися.

Ми з чоловіком, сином і собакою швидко зібрали речі, документи – і поїхали не з дому, а до «Рушничка». Там ми прожили два тижні: годували наших військових, приймали переселенців, просто були поруч із людьми, яким було страшно.

Згодом я зрозуміла, що це рішення врятувало нам життя. Бо ті, хто того дня виїхав Житомирською чи Варшавською трасою, – так і не повернулися.

Звідки взяли сили не просто вистояти, а створити онлайн-садочок і волонтерський рух?

— Онлайн-садочок «Обухів» народився з ідеї залишатися разом – попри перешкоди, відстані й кордони. Тоді було важливо підтримати дітей, яким у ті перші місяці війни було найважче. Ми хотіли, щоб вони знову відчули радість і безпеку, хоча б через екран.

Перший ефір провели вже 19 березня 2022 року. Нам вдалося об’єднати вихователів усіх дитячих садків громади, залучити студентів і викладачів Житомирського державного університету імені Івана Франка, а також багатьох небайдужих людей. Ми створили повноцінний розклад занять – з музики, розвитку мовлення, математики, творчості, спорту.

З часом у нас з’явилося близько 1500 підписників. Нас дивилися не лише в Україні, а й у Європі та навіть у Сполучених Штатах. Це був неймовірний, потужний командний досвід – доказ того, що любов і підтримка долають будь-яку відстань.

А з цього онлайн-проєкту природно виріс наш волонтерський рух. Ми підтримували один одного, допомагали нашим військовим і просто робили все, що могли. Бо діяти – означало не боятися.

Чи пам’ятаєте перший день, коли з колегами робили окопні свічки?

— Так, пам’ятаю дуже добре. Це було 25 жовтня 2022 року – день першого масованого ракетного обстрілу Київщини.
Ми всі тоді прийшли до «Рушничка». Майже весь колектив. Ніхто не міг сидіти вдома. І коли ми почали робити окопні свічки, це стало для нас чимось більшим, ніж просто допомога фронту.

Те заняття перетворилося на своєрідну терапію від страху. Кожна свічка – це ніби молитва, дія замість безсилля. Ми мовчали, працювали, слухали вибухи – і трималися разом.

Як ви вважаєте, чому саме жінки стали одним із стрижнів тилу?

— Бо жінка за своєю Божою природою створена для витривалості й терпіння.
Жіноча сила – в умінні гнутися, але не ламатися. У здатності підтримати, повести за собою, бути водночас слабкою й незламною.
Це сила, що народжується не з броні, а з любові.

Чи є історія, яку ви досі не можете забути – з родинами військових, дітьми чи матерями Героїв?

— Їх багато, цих історій. Але одну я завжди згадую.
Моя знайома, Ліля Тарасенко, розповіла, як народження її двійнят врятувало чоловіка та його побратимів від вірної загибелі. Вони мали вирушати на ротацію, але через пологи залишилися вдома.

І таких історій – безліч. Усі вони доводять одне: у цьому житті завжди є місце для дива.

Якою ви побачили Терцентр у перші дні роботи?

— Коли я вперше прийшла туди, це було похмуре, холодне місце – приміщення без душі, без почуттів.
Порожні стіни, тиша, ніби застигле повітря. І я зрозуміла: треба починати з кольору, зі світла.

Перше, що зробила, – розмалювала стіни фарбами. А на одній написала велике слово: «Цінності».
Так у цьому просторі з’явилося життя.

Які зміни ви вже встигли впровадити?

— Я завжди дотримуюся правила «малих кроків». Саме вони ведуть до великих змін.
Наразі мені вдалося оживити Університет третього віку, зробити ремонт санвузлів і душових у будинку для літніх людей у селі Германівка, запустити роботу мобільної бригади для постраждалих від домашнього насильства.
Також створено програму реінтеграційних заходів для наших Захисників, Захисниць та членів їхніх родин.

Розкажіть про «соціальне таксі» – як воно працює і кому допомагає?

— Соціальне таксі – це можливість для маломобільних жителів нашої громади дістатися до соціально важливих установ: лікарні, ЦНАПу, міської ради, пенсійного фонду тощо.
Для цього потрібно лише завчасно звернутися до нашого соціального менеджера і повідомити маршрут.
Послуга є безкоштовною для людей з інвалідністю І групи, для інших категорій вартість становить 175 гривень за годину.
Автомобіль обладнаний відповідно до всіх вимог безбар’єрності та доступності – і це наша велика гордість.

Чи є у вас улюблений приклад, коли центр реально змінив життя людини?

— Якось у понеділок, під час відвідування підопічних у відділенні стаціонарного догляду, я почула від однієї бабусі слова, які запам’ятала назавжди:

«Хочу подякувати всім, хто зробив так, щоб я дожила свої дні гідно і з повагою».
Це було боляче, але водночас дуже потрібно. Такі моменти нагадують, навіщо ми працюємо.

Які програми зараз діють для ветеранів і родин загиблих?

— У нашій громаді діє одна з найпотужніших соціальних програм – «Турбота».
Нею охоплено мобілізованих, ветеранів, діючих військових та родини загиблих.
Також працюють програми медичних гарантій, якими користуються наші Захисники і Захисниці.
Ми запровадили програму реінтеграційних заходів – вона спрямована на підтримку, психологічну допомогу, живе родинне спілкування та відновлення довіри.

Як громада реагує на акції, присвячені полеглим захисникам?

— Наша громада вчиться жити з болем і водночас створює власні форми вшанування полеглих Героїв.
Коли везуть захисника на щиті – все місто зупиняється і стає на коліна.
Щомісяця ми проводимо акції пам’яті на Алеї Героїв.
А діти в дитячому садку, почувши гімн, прикладають рученя до сердечка.
Так народжується звичка, яка формує гідність – на все життя.

Як ви вважаєте, чого найбільше потребують родини військових сьогодні – грошей, уваги чи просто людського тепла?

— Іноді потрібно зовсім небагато – просто бути поруч.
Тримати за руку, вислухати, обійняти.
Цінність таких простих дій – безмежна.

Як Терцентр працює з психологічною підтримкою?

— Уже зараз у нас проводяться індивідуальні психологічні сесії для дружин наших Захисників, членів родин загиблих і зниклих безвісти.
Наші психологи працюють і з гострими станами, коли допомога потрібна негайно.
Мріємо втілити в життя проєкт для сімей зниклих безвісти – із груповою терапією та заняттями з вишивки. Це допомагає людям висловлювати біль через творчість і знаходити спокій.

Якою ви бачите Україну після Перемоги?

— Я бачу Україну після Перемоги сильною, єдиною, згуртованою.
А ще – свідомою і справді незалежною.

Що допомагає вам зберігати віру у важкі моменти?

— Мою віру тримає величезне бажання – дочекатися кінця війни й побачити своїх онуків.

Які ваші особисті мрії – не як керівниці, а як жінки?

— Я мрію про подорож до Японії.
Це моя дитяча мрія, яка живе в мені багато років.
Країна гармонії, краси й рівноваги – саме те, чого так потребуємо ми всі.

Якщо б ви могли звернутися до польських читачів, що б сказали про українців сьогодні?

— Ми не повинні дозволяти іншим нав’язувати нам, хто ми є.
Українці й поляки – настільки близькі за духом і переконаннями, що маємо називатися братами.
Ваша підтримка наших громадян у перші тижні війни варта всіх слів вдячності на світі.
Ми разом. А коли разом – ми сильні.

Матеріал підготовлено для україно-польської медіа платформи «upmp.news» у межах серії «Жінки, які тримають тил».