Людмила Педоченко: «Я хочу, щоб наші історії не тонули в мовчанні»
Це історія про нашу сім’ю, яку змінила війна, і про проєкт, що дає можливість родинам військових бути почутими. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.
«Серце вдома. Обличчя війни» – проєкт, який не з’явився раптово.
Він виріс із тиші після телефонних дзвінків. Із порожніх стільців за сімейним столом. Із голосів жінок, які залишаються в тилу й тримають на собі побут, дітей, біль і надію.
Цей проєкт – не тільки про тих, кого вже немає. І не лише про тих, хто зараз тримає оборону.
Він про всіх військових – живих, поранених, полонених, загиблих – та про їхні родини, які проходять цю війну разом із ними.
Я створила його, щоб у цьому страшному досвіді не розчинялися людські історії.
Щоб за кожним звітом, кожною цифрою, кожною новиною стояли обличчя й серця.
Щоб ми мали простір говорити, а світ – простір чути.
Наше сімейне життя до темряви війни
Дмитро був тією людиною, на яку можна спертися, навіть коли все навколо хитається.
До війни наше життя було звичайним, але теплим.
Дмитро працював, любив свою справу, цінував прості речі – тишу вечора, ранкову каву, маленькі подорожі, від яких наша Софійка сміялася так щиро, ніби світ обіймав її своїми руками.
Він був батьком, який, приходячи додому, одразу йшов у дитячу.
Міг годинами сидіти з донькою на підлозі, збирати іграшки, читати, вигадувати казки.
Він жив у дрібницях, і саме в них проявлялася його любов.
Його внутрішня стійкість завжди мене вражала.
Не жорсткість – саме стійкість.
Дмитро вмів тримати рівновагу, навіть коли інші розгублювалися.
Коли почалося вторгнення – він не вагався
24 лютого 2022 року стало днем, який змінив кожного з нас.
Дмитро не був мобілізований. Він не був зобов’язаний іти. Але його рішення було миттєвим і остаточним.
– Я не можу сидіти осторонь. Це мій обов’язок – берегти вас і нашу землю.
Він пішов служити добровольцем.
Дуже швидко опинився в складі 79-ї десантно-штурмової бригади – однієї з найсильніших і найвиснажливіших бригад у цій війні.
Їхня бригада виконувала завдання на найважчих напрямках.
Дмитро постійно казав:
– Нам треба вистояти. Бо за нами – цивільні. За нами – діти.
Він рідко розповідав про фронт.
Я вловлювала лише окремі деталі: ротації, зміни позицій, небезпечні виїзди, ночі, коли небо чорніло від вибухів.
Попри це, у кожній нашій розмові він починав не з того, як він, а з того, як ми.
Його голос завжди був рівним.
Навіть тоді, коли поруч відбувалося те, про що він обіцяв не розповідати.
Останній дзвінок, який я пам’ятатиму все життя
21 вересня 2022 року Дмитро зателефонував мені з фронту.
Зв’язок був слабкий, але ми встигли поговорити.
Він питав про Софійку – як вона говорить нові слова, як сміється, що любить зараз найбільше.
Говорив із нами так, ніби був поруч.
І того дня він теж сказав:
– Все буде добре. Я скоро вийду на зв’язок.
Його останні слова були:
– Я Вас люблю.
Після цього він зник зі зв’язку.
Я телефонувала всюди, куди можна було додзвонитися.
Години тягнулися між надією й страхом.
Увечері командир підтвердив, що Дмитро загинув у бою.
Цей момент неможливо описати словами.
Це не крик. І не злість.
Це коли земля зникає, і ти падаєш у глибину, яку не можеш ні назвати, ні зупинити.
Люди, які не дали мені впасти
Після втрати ти вчишся жити наново. До цього неможливо підготуватися.
У найважчий момент поруч з’явився благодійний фонд «Діти Героїв».
Їхня підтримка була не просто допомогою – це був порятунок.
Точка опори тоді, коли я не знала, з чого почати рухатися далі.
Коли ми повернулися, мене прийняла наша громада, Обухівська.
Тепло, по-людськи, без зайвих слів і без жалю – просто сильно й чесно.
Особливу роль у моєму житті відіграє Оксана Герасимчук, керівниця територіального центру надання соціальних послуг.
Вона створила простір, де жінки, які втратили, можуть не тільки говорити, а й відчувати, що їх справді чують.
Майстер-класи, дитячі поїздки, зустрічі, тренінги – усе це повертає відчуття життя.
Так само важливою для мене була й залишається секретар обухівської міської територіальної громадим Лариса Ільєнко – людина, яка не забуває про тих, хто потребує уваги.
Її підтримка завжди доречна й щира.
Нещодавно в місті встановили банер із Дмитром.
Йому надали звання почесного громадянина Обухова.
Для мене це знак, що його пам’ятають. Що він залишив слід, який не зникає.
Для чого я створила «Серце вдома»
Я захотіла, щоб історії військових і їхніх родин мали власний голос.
Щоб не розчинялися в статистиці, новинних стрічках і гучних аналітичних заголовках.
Мені хотілося створити простір, де кожна людина може розповісти про свій біль, свою любов, свою втрату й свою силу.
Де не соромно плакати.
Де не страшно говорити вголос те, що зазвичай ховається в тиші.
Цей проєкт – не про трагедію.
Він про життя, яке триває поруч із втратою.
Про пам’ять, яка не дає нам упасти.
Про родини, які несуть війну разом із тими, хто на фронті.
Якщо ви носите свою історію мовчки – дозвольте їй нарешті зазвучати. Вона важлива.
Заповніть анкету 🔗 форма для заповнення
Не для мене.
Для себе.
Для своїх дітей.
Для того, щоб пам’ять ваших рідних жила в словах, а не тільки в тиші.
Можна думати, що говорити боляче.
Але мовчання болить ще сильніше.
Наші голоси важливі.
І ми маємо право, щоб їх почули.
#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #Вона #ЛарисаІльєнко #ОксанаГерасимчук #Обухів #війна #історії