«Ма, все буде добре». Історія Влада Крутова, який загинув, захищаючи Україну під Роботиним

Крутова Тетяна з Київщини називає свого сина Владислава «мрією, що стала людиною». Він малював картини, вірив у любов, любив подорожі й солодощі, працював у логістиці та мріяв про справжнє кохання. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.

У серпні 2023 року він загинув на Запорізькому напрямку, виконуючи наказ штурмувати позиції ворога. Йому було 24 роки.

До повномасштабного вторгнення життя Влада Крутова було дуже мирним і дуже звичайним – у найкращому сенсі. Він працював фахівцем у відділі обробки звернень клієнтів, а потім – у міжнародній логістиці. Після роботи годинами малював, повністю занурюючись у свої картини.

«Влад годинами малював картини. Мрійник. Вірив у любов і чекав справжнього кохання», – згадує мама.

Картини написані Владом Крутовим

Він любив родину й друзів, подорожі, життя, солодощі, сміх. Вірив у людей і в те, що світ має триматися на любові, добрі, справедливості, порядності й підтримці. Жити з усмішкою було його внутрішнім правилом.

Після 24 лютого 2022 року Влад майже одразу сказав, що піде на війну.

«Влад казав: “Хто, якщо не я?! Якщо не я, то орки прийдуть до нас додому…”».

Мама умовляла зачекати: він – єдиний син, армійського досвіду не мав. «Боялася, що втрачу», – чесно говорить Тетяна. Але зупинити його назавжди не змогла.

У травні 2022 року Влад пішов до ТЦК. Пройшов військово-лікарську комісію, оформив документи.
25 липня о шостій ранку за ним приїхала машина – і він поїхав до навчального центру. Прийняв присягу й отримав спеціальність зенітника, хоча мріяв бути оператором безпілотних систем.

Восени 2022 року його відправили на фронт – до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Харківщина, Донеччина, Лиман: шлях на передову

Осінь 2022-го – час, коли Збройні сили звільняли Харківську область. Влад опинився в Новоплатонівці Харківської області, потім – у селах Невське й Терни Донецької області.

База бригади була в місті Лиман, який Україна нещодавно повернула з окупації. Звідти їхній підрозділ щодня їздив на штурми позицій у лісах біля Кремінної. Влад був навідником.

Згодом його перевели до 82-ї окремої десантно-штурмової бригади. На початку 2023 року він пройшов школу сержантів.

Влад допомагав формувати списки військових для навчання в Німеччині, спілкувався з прикордонниками – знання англійської мови дуже знадобилося. Там військових навчали тактиці і тактичній медицині.

Після навчання Влад став головним сержантом взводу. Побратими згадують його як командира, який не ховався за спинами своїх бійців, а завжди був разом із ними.

Понад рік він воював без поранень.

Запорізький напрямок і останній бій

Улітку 2023 року 82-гу ОДШБ перекинули на Запорізький напрямок. Почався контрнаступ.

20 серпня 2023 року надійшов наказ штурмувати позиції противника в районі населених пунктів Роботине – Вербове Запорізької області – одного з найгарячіших відрізків фронту.

«Під час захисту українського народу мій син загинув одним із перших під Роботиним – Вербовим на Запорізькому напрямку. Він був справжнім, чесним і порядним командиром, не ховаючись за спинами підлеглих солдатів», – говорить Тетяна.

За словами побратимів, під час штурму позиції з умовною назвою «Х» по Владу влучив кулеметник. Він упав в окоп і стогнав. Забрати його не змогли – почався щільний обстріл мінометами та артилерією.

Спершу він вважався безвісти зниклим. Пошук тривав три місяці.

«Самий найкращий командир». Яким його запам’ятали побратими

 

На фронті Влад мав позивний «Спінер». Побратими й досі говорять про нього в один голос: це був «самий найкращий командир».

Вони згадують, що Влад завжди підтримував і розумів, ніколи не залишав своїх наодинці з проблемами. Якщо комусь потрібно було поїхати в Запоріжжя, щоб побачитися з родиною, він робив усе можливе, щоб відпустити – домовлявся, підміняв, прикривав.

Влад допомагав у навчанні тим, кому було важко: пояснював, розбирався з документами, підказував, підтримував словом. Вірив у Перемогу – без лапок, просто як у очевидну реальність, до якої вони йшли разом.

Побратими згадують і дрібниці, з яких складається пам’ять: Влад любив напій non-stop і кока-колу, завжди купував багато й пригощав усіх. На війні такі жести мають особливу вагу – це про відчуття дому й нормального життя посеред окопів і вибухів.

Для його підрозділу ця втрата стала дуже болючою. Майже всі, хто міг, приїхали на поховання. Ті, хто не зміг – телефонували, писали, говорили з мамою й дякували за сина і командира, який для них був опорою.

«Світ втратив кольори». Життя після

Коли прийшла звістка про зникнення, Тетяна самостійно шукала побратимів сина.
У Facebook уже тоді був великий розшук хлопців з їхньої бригади – матері й дружини об’єднувалися, допомагали одне одному, ділилися будь-якою інформацією.

«Так і почалася історія – пробивати стіни байдужості. Куди не звернешся – ніхто нічого не знає або робить вигляд. Я й досі не знаю, що мене врятувало. Напевно, те, що я дуже хотіла знайти сина…»

Після офіційного підтвердження загибелі життя змінилося радикально.

«Воно стало більш віддаленим від усіх. Тільки пам’ять і могила сина тримають у цьому світі», – каже Тетяна.

Вона зізнається:

«Я досі чекаю Влада. Він назавжди зі мною, в моєму серці».

І додає:

«Мені дуже шкода, що ми так і не встигли разом поїхати до Іспанії».

Тримати рівновагу допомагають чоловік, сусідський хлопчик, волонтерство і творчість. Вони з чоловіком щодня згадують Влада – сміються з його жартів, пригадують, що він любив їсти, як називав батьків «бандитами», як планував приїхати восени на «шашлиндоси».

Кожне свято тепер – на цвинтарі, біля сина.
«Усе й досі купуємо “на трьох”», – каже мама.

«Ма, все буде добре»

Є фрази, які врізаються в пам’ять сильніше, ніж будь-які офіційні промови. Для Тетяни це – прості слова сина:

«Ма! Все буде добре. Приїду восени на шашлиндоси. Ви в мене найкращі батьки!
Ма, чекай. Ма, подзвоню. Ма, пізніше наберу… Ма, які ліки приймати?»

Вона й досі живе так, ніби продовжує виконувати його заповіт.

На запитання «що означає бути сильними сьогодні?» Тетяна відповідає дуже по-людськи, без пафосу:

«Мені кажуть, що я сильна. А я вважаю, що не така вже й сильна. Коли поплачу – потім встаю і йду. Бо треба робити те, що заповів син Влад».

«Цінуйте життя. Пам’ятайте, якою кров’ю»

Тетяна говорить про сина коротко і дуже точно:
«Мій син – молодий і талановитий! Він би стільки міг хорошого і корисного зробити».

Влад малював, подорожував Україною і Португалією, планував майбутнє, мріяв про любов – і став тим, хто взяв у руки зброю, щоб це майбутнє взагалі існувало.

«Людям: цінуйте життя! Пам’ятайте, якою кров’ю, якими сльозами воно дається…» – каже вона.

Історія Влада Крутова – це не тільки про втрату. Це ще й про те, що за можливість ходити в кафе, планувати відпустки, сваритися через дрібниці та сміятися дітям уже заплачено дуже високою ціною.

Пам’ятати про це – мінімум, який ми всі йому завинили.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці