«Мені треба так, як мені треба». Історія Маестро з Великого Лугу, який завжди йшов першим

У його житті було дві великі любові – родина і відповідальність. Він міг приїхати додому на кілька годин поспати й знову братися до роботи. На війні завжди йшов першим у розвідку, бо «так треба». Для Ніни Ординської з села Великий Луг її чоловік Олег – не просто Захисник. Це Маестро, найкращий чоловік, друг зі школи і людина, про яку не можна мовчати. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмили Педоченко.

«Рідна домівка і щоб усе було на своїх місцях»

До війни Олег Ординський жив просто і по-своєму. Найбільше він любив дім.

Він міг працювати в Києві зварювальником на будівництві, повертатися додому на кілька годин, трохи поспати – й одразу братися до справ по господарству. Йому завжди «було треба» – щоб біля хати був порядок, щоб кожна річ мала своє місце. Дім для нього був не стінами, а простором, про який треба дбати.

На будові він не ділив роботу на «моє» і «не моє». Якщо щось було потрібно, він просто брав і робив. Як казав бригадир, роботі Олег віддавався на повну.

Він любив рибалку. Навіть на війні, коли випадала рідкісна нагода хоч трохи видихнути, шукав водойму – посидіти, подивитися на воду, впіймати кілька хвилин тиші. Але найважливішою для нього завжди була родина.

Любов зі школи: записки, танці й «коротку спідницю не носи»

Історія Олега й Ніни почалася ще в школі.

– Ми познайомилися в шостому класі на Новий рік, – згадує Ніна. – Він запросив мене на танець, а я вперше танцювала й трохи йому ноги відтоптала.

Після того на перервах він передавав їй записки через однокласників: «Тільки зараз не читай, потім почитаєш», – просив він.

А в записках – сердечка і завжди одне й те саме: «Я тебе люблю. А ти мене?»
Відповідь Ніна передавала через старшу сестру.

Він був турботливим ще з підліткового віку. Коли вже почали зустрічатися, сказав: «Коротку спідницю не носи, щоб не мерзла».

Обіймав так, що не хотілося йти додому.

З роками з’явилися діти, робота, клопоти – але залишилися фрази, які сьогодні гріють і болять одночасно.

Дві найулюбленіші:

• «Мені треба так, як мені треба».

• цитата з Леоніда Бикова: «Усе минає, а музика вічна».

«Там у мене діти, розумієш? Їм без мене буде капець»

Олег мав позивний Маестро. Ще до повномасштабної війни він пройшов АТО – рік і три місяці у складі 54-го окремого розвідувального батальйону. Розвідка – це завжди «перші й непомітні».

24 лютого 2022 року війна повернулася в його життя з новою силою. Її початок для Ніни – це водночас і день народження, і день, коли чоловіка забрала війна.

За день до того, на її 35-річчя, додому принесли повістку. Вона подзвонила Олегові.

– Він каже: «Та це військові збори, ненадовго, як у 2009-му».
– «А коли ти приїдеш? Завтра треба з’явитися…»
– «Завтра приїду й зразу поїду», – відповів він.

Ніна образилася: «Ти ж обіцяв, що хоч на одну дату будеш вдома. В мене ж день народження…»

І він таки приїхав. З букетом квітів. Поцілував, привітав і сказав: «Сьогодні будуть танці».

Вони співали, згадували дитинство, танцювали. Лише вранці, коли пролунали перші вибухи, Олег сказав: «Ніна, почалася війна».

– «Яка війна, Алєжика? На дворі XXI століття…» – відповіла вона.

Він лише попросив: «Збирай мені рюкзак. Я у військкомат і на Новоград».

У військкоматі поставили штамп, він повернувся, забрав рюкзак і сказав дітям та Ніні: «Дивіться мені, щоб був порядок. Люблю вас».

Потім були бої за Макарів, Донецька область, важка контузія, порване ахіллове сухожилля. Операція, після якої так і не вдалося пройти повноцінну реабілітацію.

– «Бо там у мене діти, розумієш? Їх зараз відправлять, і їм без мене буде капець».

Він був сержантом. У його взводі – хлопці 18–25 років. За них переживав, як за рідних. На завдання, за словами побратимів, завжди йшов першим.

Коли підрозділ перекидали на Сумщину, він не приховував тривоги: «Тут я бачу, звідки вони лізуть. Там – ліси, болота. Там не бачиш, звідки воно вилізе. Там мене смерть і зловить».

Так і сталося.

Останній дзвінок і день, коли «горіла душа»

4:50 ранку.
Як завжди перед виходом на завдання – дзвінок.

Олег – побритий, усміхнений, як завжди, коли не хоче, щоб дружина бачила втому.

– «Доброго ранку, булька, спиш?»
– «Нє. Я знаю, що ти маєш іти на завдання, чекаю дзвінка», – каже Ніна.

Вона завжди чекала ранку, бо знала: перед виходом він обов’язково подзвонить.

Питає:

– «Що ти будеш робити?»
– «Огірки закривати», – відповідає вона.

«Ну ти ж знаєш, мені тільки заквасить, я ваших солодких не їм».

– «Ти мене любиш?» – питає Ніна.
– «Аякжееее. А ти мене?»
– «Любунькаю», – сміється вона у відповідь.

«Я прийду – то наберу.»  «А в котрій?»
«Десь о 12-й, плюс-мінус».
«Добре. З Богом», – каже вона.

У домі немає світла. Ніна хвилюється, щоб не сіла батарея телефона.

Близько 8–9-ї ранку їй раптом стає зле: пече серце, важко дихати. Вона списує це на спеку, випиває корвалол, але душа «горить».

– «Думала, що то спека. А виявилося – то помирав мій Маестро», – каже вона.

Огірки закривати вже не хочеться. Все валиться з рук.

Об 11-й вона пише йому – навіть позначки «доставлено» немає. О 13-й починає дзвонити – «поза зоною».

Вона солить огірки й молиться: «Господи, допоможи».

О 16-й вмикають світло. Вона знову дзвонить, пише в месенджер – тиша.

О 16:20 – дзвінок з невідомого номера: «Ніно Василівно, вибачте, але Маестро загинув. Вибачте нас, що не вберегли».

– «Я не вірю. Він має мені подзвонити. Де Лоцман, де Соловей? Він не міг загинути. Він же обіцяв, що подзвонить…»

У хаосі вона намагається знайти номери побратимів – не може. Той самий номер дзвонить знову: «Я розумію, що в це важко повірити, але мені треба доставити тіло…».

До моменту, коли відкрили труну, Ніна трималася за маленьку надію, що це помилка.

Побратими розповіли: У розвідку йшли 30 бійців. Олег, як завжди, першим. Перші десятеро загинули. На їхньому шляху були розставлені міни, які привели в дію дистанційно.

Тиша замість «що ти, моя булька»

Найважчою в перші дні й місяці стала тиша.

– Те, що не дзвонить телефон вранці, – каже Ніна. – Немає пілікання месенджера: «що ти, моя булька». Уже 19 місяців минуло, а як тільки запілікає будь-який месенджер – хапаєш телефон: а раптом це мій Алєжик…

Тримали священник і молитва.

Сьогодні Ніна живе у селі Великий Луг з дорослими дітьми – їм 19 і 22 роки. Вони стараються робити так, як учив батько: «Якщо тобі задали завдання – ти повинен його виконати. Вмерти, але завдання виконати».

Таку відповідальність він прищеплював синам.

Є особлива родинна традиція, яку Ніна зберігає й тепер, – кава з Алєжиком.

Колись вони домовилися: каву «3 в 1» готують по черзі, через день. Тепер вона все одно варить ту каву – як розмову з ним, якої їй так не вистачає.

«Насправді я не сильна. Я просто чекаю зустрічі»

Після загибелі Олега Ніна намагалася вийти на роботу, але не склалося.

– «Напевно, він не хоче, – усміхається крізь сльози. – Він завжди хотів, щоб я була вдома. До війни я працювала, а коли вона почалася, сказав: “Сиди вдома, щоб я не переживав”».

Вона каже, що сьогодні живе так, ніби продовжує втілювати їхні спільні мрії: «Усе те, що він хотів, я зараз роблю. Все виходить, я навіть не знаю чому так. Стараюся робити все, щоб його пам’ятали».

Ніна не любить, коли її називають сильною.

– «Насправді я не сильна. У мене бувають такі дні, що я просто лежу і реву. Я маленька дівчинка, яка ховалася за своїм сильним чоловіком, як за стіною. Він мене оберігав, допомагав, любив, сварив і знову любив. Я просто живу очікуванням знову з ним зустрітися. Мені стільки треба йому розповісти…»

Її тримає віра – у те, що коли-небудь вони знову побачаться.

Це історія про Маестро з Великого Лугу – Олега Ординського.
Чоловіка, який ще в школі писав дівчині записки з простим «я тебе люблю», любив рідну домівку, порядок біля хати, рибалку й свою родину.
Сержанта, який завжди йшов першим і переживав за своїх 18-25-річних хлопців, як за власних дітей.

І про Ніну, яка сьогодні щодня вчиться жити заново – з його фразою «Мені треба так, як мені треба» в серці й кавою «3 в 1» на кухні, де досі є для нього місце.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці