Мовчання онлайн: чому ми перестали писати – і як повернути свій голос
Тиша, яку чутно. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки, експертки зі стратегічних комунікацій та ШІ-технологій Людмили Педоченко.
2022-го українці говорили щодня. Писали, знімали, розповідали. Кожен день був новиною. Кожна історія – життям. Але минуло два роки – і стрічка спорожніла. Ми переглядаємо Instagram, не залишаючи лайків. Відкриваємо нотатник – і не пишемо. Дивимося на світ – і мовчимо. Чому?
Втома бути публічним
У перші тижні повномасштабного вторгнення соцмережі стали нашими окопами. Ми ділилися болем, втратами, перемогами. Це було життєво необхідно. Але зараз навіть ті, хто раніше писав часто, замовкли.
«Я просто не знаю, що сказати, – каже Ірина, маркетологиня з Харкова. – Все, що відчуваю – здається тривіальним на фоні війни».
Соціальні мережі стали вітриною, а не простором для себе. І це втомлює. Бо щира публічність – це емоційна робота. Особливо у країні, яка щодня платить ціну за свободу.
Страх бути “не тим”
Мовчання – це ще й захист. Від осуду, від хейту, від непорозуміння. Замість «я думаю» ми ставимо тишу. Бо в епоху нової етики будь-яке слово може стати тригером.
«Я перестала писати про особисте, – ділиться Марко, фотограф. – Один мій пост про поїздку на Західну Україну розкритикували як “туризм під час війни”. Після цього не пишу взагалі».
Публічність більше не про щирість. Вона про обережність. І саме це породжує масову внутрішню цензуру.
Війна як великий стоп
Є ще один фактор – глибший. Війна змінила сприйняття часу. Ми живемо в “паузі”. Хтось чекає повернення додому. Хтось – близьких з фронту. Хтось – завершення жаху.
«Зараз не час для історій», – кажуть багато хто. Але саме зараз вони найбільш потрібні.
Бо тиша – це теж історія. Про страх. Про втрату. Про адаптацію.
Як повернути голос
Голос – це не лише текст. Це внутрішній дозвіл бути. І є кілька способів повернути його:
- Писати “в стіл”. Не для мереж, не для лайків. А для себе. Це – акт терапії.Говорити вголос, хай навіть у порожню кімнату. Звук власного голосу має силу.
- Повертати довіру до себе. Бо головний цензор – не Facebook. А наш страх бути осудженими.
- Ділитися дрібницями. Не обов’язково починати з маніфестів. Кава, день, думка – вже голос.
Інші теж мовчать. Але це — не вирок
Багато хто зараз мовчить. Але це не означає, що вони не думають, не відчувають, не живуть. Це означає, що їм потрібен час. І простір.
Іноді варто почати з питання: «А що я б сказав, якби не боявся?» І написати саме це.
Ми мовчимо не тому, що не маємо що сказати. А тому, що боїмося, що це “недостатньо важливо”. Але правда в тому, що особистий досвід у час війни – це вже важливо.
Поверніть свій голос. Напишіть, промовте, покажіть. Бо кожна тиша чекає, щоб хтось її розірвав.