На Контрактовій площі відкрили історичну виставку про те, як намагались знищити УГКЦ

На Контрактовій площі просто неба діє експозиція світлин та документів, об’єднаних під назвою «Імперія проти Церкви. До роковин Львівського псевдособору 1946 р.», підготовлена фахівцями експозиція висвітлює понад 250 років репресій російської влади проти Української Греко-Католицької Церкви.

Український інститут національної пам’яті спільно з Інститутом історії Церкви Українського католицького університету підготували цілісну картину, яка документально наочно показує, як тривалу історію переслідування УГКЦ російською імперською владою — від політики часів Єкатєріни II до сучасних переслідувань релігійних громад на тимчасово окупованих Росією територіях України.

Організатори наголошують, що виставка покликана показати не лише факти переслідувань, а й людські історії тих, хто зберіг віру й ідентичність у час репресій.

Вулична виставка «Імперія проти Церкви. До роковин Львівського псевдособору 1946 р.» задумана і створена для широкого загалу українців, які цікавляться власною історією.

Документальна база експозиції відкриває системні репресії та обман з боку влади, які тривали відносно УГКЦ увесь час до здобуття Україною незалежності (за винятком нині тимчасово окупованих територій).

Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров пояснив причину зазіхань влади на УГКЦ, а вони тривали від політики часів Єкатєріни II, радянських спецслужб до сучасних переслідувань релігійних громад на ТОТ, тим, що Українська Греко-Католицька Церква завжди була нерозривна з українським рухом.

УГКЦ була присутня в науці, в сім’ї, в організаціях спортивних товариств, економічного життя та була частиною, елементом сім’ї, великої сім’ї, яка існувала на західних теренах нашої держави. Російська влада систематично намагалась її знищити, проте їй це так і не вдалося.

«Росія завжди думала, що церква — це інструмент, але в Україні Церква — це величезний механізм, який живе нерозривно з народом», — наголосив Олександр Алфьоров.

Святослав Шевчук, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви відмітив, що попри пік могутності радянського союзу, усі наміри знищити УГКЦ зазнали поразки.

На думку Блаженнішого Святослава Церква — це насамперед зв’язок людини з Богом, стосунок із джерелом вічного життя. І тому потужна сталінська каральна машина не змогла втрутитися у цей зв’язок.

Глава Церкви наголосив, що Церква — це не лише інституція чи будівлі, а передусім живий зв’язок людини з Богом. «Коли ми говоримо про Церкву, то йдеться про стосунок кожної людини з вічністю, про особистий стосунок із Богом. Навіть сталінська репресивна машина не змогла втрутитися у цей стосунок, бо наш народ і наша Церква винесли віру у своїх серцях», — сказав він.

Блаженніший Святослав також згадав мільйони людей — мирян, монахів, монахинь, священників і єпископів, які стали жертвами репресій. Багато з них загинуло в засланні або дорогою до місць депортації, а місця їхніх поховань залишилися невідомими.

Директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут зазначив, що документи підтверджують, що Львівський собор був не волевиявленням вірян, а спланованою спецоперацією спецслужб, за участі переважного відсотка агентури.

Дослідник переконаний, що радянські органи держбезпеки займалися не безпекою країни, а захистом комуністичного режиму через терор проти духовенства і наразі росіяни продовжують цю політику на тимчасово окупованих територіях.

Голова Державної служби етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський провів історичну паралель. Наразі українці відчувають відлуння ГУЛАГу сьогодення, бо російські окупанти ув’язнюють священиків, катують та знущаються над ними, намагаючись зламати їх дух.

Директор Інституту історії Церкви УКУ Олег Турій звернув особливу увагу на тяглості проводу Церкви.

Він згадав митрополита Андрея Шептицького, який, передбачаючи прихід більшовиків, наполягав, щоб Церкву очолила людина, яка не зламається.

«Знищення видимих структур не означає остаточної ліквідації. Церква, яка має свідків віри, здатна вистояти в підпіллі та катакомбах. Сьогоднішній моноліт істориків, архівістів і духовенства свідчить — Україна відбулася», — зауважив науковець.

Довідково.

10 березня 1946 року, у катедральному храмі Святого Юра у Львові відбулося урочисте богослужіння та публічне проголошення ухвал «собору». Учасники «собору» «возз’єдналися» з РПЦ. Рядові священники повинні були канонічно оформити свій перехід у православ’я, звернувшись із відповідною заявою до православних єпископів або уповноважених ними деканів. Тільки після цього вони могли отримати реєстрацію в уповноваженого ради у справах РПЦ. Ті, хто відмовлявся від «возз’єднання», змушені були полишати парафії: у кращому разі, на них чекала низькооплачувана світська праця, у гіршому — табори чи заслання.

У подальшому річниці Львівського «собору» ставали нагодою для урочистих святкувань та посилення боротьби «з пережитками уніатства».

«Львівський псевдособор 1946 року ознаменував початок понад 40-річного хресного шляху українських греко-католиків. Репресії проти духовенства і вірних, розпочаті в межах „возз’єднавчої“ спецоперації, тривали й надалі, перемелюючи у своїх жорнах сотні і тисячі доль», — пише о. Тарас Бублик, старший викладач Інституту історії Церкви УКУ.

Слідом за Галичиною Греко-Католицьку Церкву було офіційно заборонено на Закарпатті та території Польщі. За розробленим у Москві сценарієм «собори», на зразок Львівського, були організовані в Румунії та Чехословаччині.

Рішення про ліквідацію Унії не визнала ані Апостольська столиця, ані ув’язнені греко-католицькі єпископи, ані частина духовенства, ані більшість вірних, які, як показали події кінця 1980-х років, не забули, якої Церкви вони діти.