«Надія помирає останньою»: історія Галини Хоменко, яка чекає свого чоловіка з війни

Її чоловік зник на фронті, але надія й досі тримає серце вдома. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.

Коли війна забирає людину, вона не завжди забирає її назавжди. Інколи – лише у невідомість. Саме у такому стані, між вірою та болем, сьогодні живе Галина Хоменко зі Степка, що на Київщині. Її чоловік зник безвісти 3 липня 2025 року. Але вдома його чекають щодня, як востаннє.

8 листопада 2024 року її чоловіка мобілізували.

Після навчання його призначили номером обслуги гранатометного відділення у 46-ту бригаду ДШВ. Війна – це не лише географія, це маршрути тіл, які ще недавно були в обіймах родини, а тепер у бліндажах.

Після навчального центру його відправили на Донеччину. Волноваський район, н.п. Олексіївка – саме тут він зник. 3 липня. І відтоді – тиша. Зв’язку немає, інформації теж. Тільки статус: безвісти зниклий. І серце, яке не хоче в це вірити.

Галина не каже, що її життя зруйноване. Вона сильна. «Нічого не змінилося, просто додалася ще одна справа – допомагати армії», – розповідає вона. Але між словами – пустота. Туга, яку не заглушиш побутом.

Стосунки з чоловіком, каже, стали ще глибшими. Більше любові, більше поваги. І це – ще одна втрата: те, що тільки зміцнилося, раптом зникло. Без прощання, без фінальної сцени. Просто – зник.

Сьогодні Галина живе завдяки дітям. Їхній любові, обіймам, погляду. «Дуже тяжко», – зізнається вона. Але щовечора – молитва. Вона не читає довгі псалми, не ставить свічки автоматично. Вона просить щиро. І вірить.

Вона донатить на дрони. Спілкується з іншими. З тими, хто теж чекає. І ця мережа, де ніхто не знає, що буде завтра, але всі точно знають – як болить, дає силу.

У її пам’яті є особливе фото. Там вони всі разом – щасливі, на відпочинку. Без форми, без тривог. «Ми завжди їздили разом. Це була наша сім’я – повна, справжня, жива», – каже вона.

Це знімок не про пейзаж. Це – про стан. Про те, ким вони були до війни. І ким хочуть бути після.

Для Галини Перемога – це не парад. Не гасла. Це повернення всіх хлопців додому. Це спокій, який не доводиться вимолювати. Це те, що вона повторює як мантру: «Надія помирає останньою».

І мріє вона про Україну не з підручника. А живу. Квітучу. Людяну. Де всі повернулися додому – не лише фізично, а й душею. Де немає злості. Де доброта знову стала нормою.

Це не гасла. Це три стовпи, на яких тримається жінка, яка чекає. Галина не просить співчуття. Вона просить часу. І тиші, в якій можна почути кроки – раптом, одного дня.

Іншим жінкам вона каже: «Терпіння. Надіятися на краще. Молитися». Бо у війни немає серця. Але є ті, в кого воно б’ється сильніше, ніж будь-коли. І вони — тримають небо.

Ця історія – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного Українсько-Польською медіаплатформою (UPMP.News).

Мета ініціативи – зберегти обличчя і голоси українських жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх захисників.

Ми віримо, що ці історії – не лише про біль, а й про світло, яке не згасає навіть у темряві війни.
Кожен голос – це пам’ять.
Кожна фотографія – доказ любові.
Кожна жінка – це Україна.

📸 Проєкт реалізується для документування й публікації особистих історій тилу – як свідчення незламності сердець, що б’ються вдома.

👉 Якщо Ви теж хочете розповісти свою історію – заповніть анкету за посиланням:
[🔗 форма для заповнення]

#ЛюдмилаПедоченко #Галина Хоменко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews