Найбільша довбанка України та музей, де оживає історія: чому варто поїхати в Маневичі
Маневицький краєзнавчий музей – скарбниця історії Полісся. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки, експертки зі стратегічних комунікацій та ШІ-технологій Людмили Педоченко.
Маневичі, Волинь. У самому серці Полісся, в тихому волинському містечку Маневичі, розташований музей, де оживають століття. Маневицький краєзнавчий музей – це не просто зібрання старожитностей, а справжня машина часу, що переносить відвідувачів у минуле краю. Тут під одним дахом зберігаються тисячі артефактів – від знарядь праці древніх поліщуків до унікального човна-моноксила, який пам’ятає княжі часи. Недарма його називають «візитною карткою» громади: аби відчути дух Маневиччини, сюди із захопленням приходять і дорослі, і діти.
Шлях від народного музею: історія створення
Маневицький краєзнавчий музей урочисто відчинив двері 5 листопада 1967 року. Ініціаторами його створення стали місцеві ентузіасти – краєзнавці та педагоги, які прагнули зберегти історію та культуру Маневиччини для нащадків. Менш ніж за рік, у жовтні 1968-го, музей здобув почесне звання «народного», що засвідчило визнання його значення громадою. Спершу це був невеликий музей на громадських засадах, але з часом його роль зростала. У 1979–1992 роках Маневицький музей діяв як відділ Волинського обласного краєзнавчого музею, а після 1992-го – став самостійним державним районним закладом.
Від моменту заснування і до сьогодні музей пройшов шлях від скромної колекції при Будинку культури до провідного центру дослідження історії Волинського Полісся. З 1986 року директором є Петро Микитович Хомич – людина, для якої музейна справа стала справою життя. Саме під його керівництвом заклад пережив «друге народження»: було відреставровано приміщення, оновлено експозиції, започатковано наукові конференції та виставки. За десятиліття невтомної праці Хомича фонд музею зріс у рази – нині він налічує близько 12 тисяч оригінальних пам’яток матеріальної і духовної культури Полісся.
Музей живе не лише минулим, а й теперішнім. У пострадянський час він став осередком громадського життя. Ще на початку 1990-х тут відбулася перша міжнародна наукова конференція, присвячена історії Маневиччини, а згодом – десятки всеукраїнських та міжнародних форумів з краєзнавства. Музейники досліджують історію кожного села району, видають збірники наукових праць, проводять краєзнавчі читання. Заклад набув статусу науково-дослідницького центру, куди приїжджають вчені й студенти вивчати минувшину краю.
Експозиції: історія, побут і природа Маневиччини
Зайшовши до затишних зал музею, відвідувач ніби перегортає сторінки літопису Волинського Полісся. Експозиція охоплює період від давнини до сучасності, поділяючись на тематичні розділи. Особливий акцент зроблено на етнографії – матеріалах, що розповідають про традиційний побут поліщуків. Поруч – ручне дерев’яне рало і ціп, якими орали й молотили наші прадіди; тут же – глиняні горщики, вишиті рушники, різьблені скрині. Ці прості речі дозволяють уявити повсякденне життя селян: як вони обробляли землю, ростили худобу, ткали полотно, вбиралися у домотканий одяг. Відвідувачі можуть побачити традиційне поліське подвір’я – просто неба облаштовано шматочок старого села із дерев’яними ворітьми та криницею, як планували музейники.
Але не лише етнографією багатий музей. Окремі зали присвячені ключовим історичним подіям краю. Розділи експозиції висвітлюють драматичні сторінки: Першу світову війну та бої на Волинському Поліссі, часи Української революції 1917–21 років, період, коли Маневиччина перебувала у складі Польщі в міжвоєнні десятиліття, трагічні роки Другої світової війниesu.com.ua. До цих залів збирали по крихтах артефакти воєнної доби – пожовклі фронтові листи, солдатські медальйони, пожежні каски, уламки зброї. Є і експозиція, присвячена новітній історії: на видному місці – світлини Героїв Небесної Сотні, особисті речі учасників російсько-української війни, які музей збирає як данину пам’яті сучасним захисникам.
Велику цінність становить колекція старовинних документів та книг. У музейній бібліотеці зберігаються рідкісні стародруки – приміром, «Пісна Тріодь» надрукована у Львові 1716 року, Євангеліє (Почаїв, 1780). Є книги з автографами відомих діячів, повне зібрання творів Юзефа Пілсудського 1930-х років. Кожен експонат – як голос епохи, і музей дбайливо піклується про їх збереження.
Серед природничих експонатів музею – зразки флори і фауни Полісся, геологічні колекції. В окремому залі представлено діорами волинських лісів, опудала поліських звірів та птахів. Цей куточок природи особливо подобається дітям: юні відвідувачі із цікавістю розглядають вовка, лелеку чи рись, ніби зустрічаючись віч-на-віч з дикою природою краю.
Фонди Маневицького музею постійно поповнюються. Нині тут зберігається вже понад 12 тисяч експонатів – оригінальних пам’яток матеріальної та духовної культури, археологічних знахідок, документів, мистецьких творів та виробів народних майстрів. Більшість із них знайдені і зібрані зусиллями самих музейників. Працівники нерідко вирушають у експедиції поліськими селами, фотографують дерев’яні церкви та старі хати, рятують від забуття все, що має історичну цінність. Так, навіть покинуті іржаві плуги чи ткацькі верстати набувають тут «другого життя» як музейні раритети.
Найбільша довбанка України: легендарний човен з дна Стиру
Особливою гордістю Маневицького музею є стародавній човен-довбанка – унікальний експонат, про який говорить уся Україна. Цей монолітний дерев’яний човен вважають найбільшим та найдавнішим знайденим у нашій державі, а за оцінками дослідників аналогів йому немає навіть у Європі. Його історія більше схожа на детективний роман.
27 серпня 2015 року місцеві рибалки, пробираючись обмілілим руслом річки Стир поблизу села Старосілля, натрапили у воді на щось велике і видовжене. Спершу подумали – затонула лодка чи колода, але, очистивши від мулу, побачили борти й носову частину човна. Знахідка лежала на трьохметровій глибині і аби дістати її, довелося екскаватором прокопати канал у березі завглибшки 3,5 метра! Після 8 годин напруженої роботи величезну довбанку зрештою підняли на поверхню. Перед здивованими шукачами постало добре збережене дерев’яне судно завдовжки понад 12 метрів (точніше – 12,2 м), шириною 75 см і висотою бортів 95 см. Товщина стінок човна – 7–8 см, а внутрішня глибина корпусу майже метр. Важить велетень близько 2 тонн.
Місце знахідки ніби навмисне берегло цей артефакт. Річкове дно в урочищі Гострий Кут виявилося торф’янистим, що створило природний консервант для деревини. У холодній воді без доступу кисню човен пролежав століттями і не струхлявів. Ба більше – саме річка свого часу і заховала його від людських очей: за припущеннями науковців, човен міг потонути або бути навмисне затоплений, а зверху за довгі роки намулився шар піску та глини завтовшки майже 1 метр. Під цим шаром у днищі довбанки навіть знайшли кілька загадкових залізних предметів. На одному із них помітне клеймо – за словами археологів, дуже схоже на родовий герб князів Острозьких. Ця деталь наштовхує на думку, що човен міг належати представникам знаті.
Після підняття з води артефакт чекали нелегкі випробування. Деревина, що кілька сотень років пробула під водою, почала стрімко сохнути і тріскати. Місцева влада терміново шукала, де розмістити цінну знахідку для просушування. На допомогу прийшов приватний підприємець, який виділив навіс на пилорамі – саме там довбанка провела кілька наступних років. Умови були далекі від музейних, але інакше корабель пращурів міг просто розсипатися. Директор музею Петро Хомич особисто опікувався човном – щоранку їздив провідувати, зволожувати деревину спеціальним розчином, контролював температуру. «Якби не його ентузіазм, човен давно б був втрачений», – кажуть про Хомича місцеві.
Визначити точний вік довбанки виявилося нелегко. Спершу київські вчені виконали радіовуглецевий аналіз і отримали вражаючий результат: попередньо човен датували орієнтовно 1350 роком. Тобто знахідка «припливла» до нас із XIV століття – ще за княжих часів на Волині. Однак дослідження тривали, долучилися фахівці з-за кордону. Литовські науковці висловили гіпотезу, що маневицька довбанка може бути ще старішою – аж із середини XII століття. Понад 800–900 років – такий потенційний «вік» велетенського дубового човна, на якому, можливо, плавали сучасники короля Данила Галицького. Остаточну дату виготовлення ще уточнюють – директор музею мріє провести додаткові експертизи в європейських лабораторіях, адже цей експонат «є унікальним не тільки для України, а й для європейської спільноти».
Не менше загадок і щодо матеріалу судна. На перший погляд здається, що видовбано його з дуба – іншого дерева таких розмірів годі уявити. Однак аналіз деревини досі триває: фахівці розглядають також версію про ясен або навіть в’яз (ілову тополю). Петро Хомич особисто схиляється до думки, що човен зроблений із потужного в’яза, який ріс декілька століть, перш ніж стати човном. Існує навіть версія, що стовбур перед тим, як майстри взялися його довбати, сто років витримували у воді – так дерево набиралося міцності. Саме тому товсті борти нашої довбанки збереглися настільки добре.
Для чого слугував цей велетенський човен? Адже його розміри явно більші, ніж потрібно рибалкам на тихій річці. Історики висувають різні гіпотези. Петро Хомич переконаний: це був не промисловий, а парадний човен. «На мою думку, це був човен для прогулянок знаті», – каже директор музею. Справді, уявляється, як місцеві князі чи старшини вирушали таким човном у подорож мальовничими стирськими заплавами. Цікаво, що подібні довбанки в середньовіччі були своєрідними «лімузинами» на воді. Їх використовували не лише в поліській глушині – саме на таких човнах, хоча й менших, хід із варяг у греки здійснювали наші пращури, прямуючи водним шляхом від північних морів до Чорного.
Зараз маневицький човен-гігант знаходиться в спеціально збудованому залі при краєзнавчому музеї. Довгі роки місцева громада боролася за кошти, щоб створити для нього гідні умови. Завдяки підтримці народного депутата Ірини Констанкевич та субвенціям вдалося залучити близько 1,5 мільйона гривень. У 2019 році човен перевезли з пилорами до нової прибудови музею, а наприкінці 2021-го завершили внутрішні роботи у залі. Тепер відвідувачі можуть побачити величезну довбанку на власні очі – вона лежить на спеціальних опорах під захисним накриттям. Планується оснастити зал мультимедійними засобами: зокрема, 3D-проекцією на стіні, яка демонструватиме реконструкцію вигляду човна на воді та розповідатиме його історію.
«Маневицький човен має стати туристичним магнітом громади. Потрібно залучати всі можливі ресурси для збереження та популяризації цієї пам’ятки», – наголошує ініціаторка його музеєфікації Ірина Констанкевич. І справді, відкриття Музею одного експоната – окремої експозиції, присвяченої лише довбанці – дало Маневичам шанс привабити туристів з усієї України і навіть з-за кордону. Адже побачити на власні очі човен XII–XIV століття завдовжки з чотири автомобілі – такого досвіду не пропонує жоден інший музей.
Музей – серце громади: просвіта, патріотизм і життя людей
Маневицький краєзнавчий музей вже давно став більше ніж просто виставковий зал – це культурний, освітній і духовний центр життя громад. «Музей – історична пам’ятка та духовність багатьох поколінь», – зазначив у своєму вітальному слові Маневицький селищний голова Олександр Гаврилюк з нагоди 55-річчя закладу. Сюди школярів приводять вчителі на уроки живої історії, тут проводять посвяти в студенти, зустрічі ветеранів, патріотичні виховні години. Працівники музею тісно співпрацюють з освітянами: для учнів регулярно організовують лекції та екскурсії, тематичні виставки до Дня Незалежності, Дня Соборності, уроки пам’яті до роковин Голодомору чи Чорнобильської трагедії. Не дивно, що маневиччани пишаються своїм музеєм і вважають його невід’ємною частиною життя громади.
Музей відіграє важливу роль і у патріотичному вихованні. Експозиції про національно-визвольні змагання, про Героїв Небесної Сотні та сучасних воїнів формують у молоді повагу до борців за Україну. У залі новітньої історії проводять зустрічі з родинами загиблих, вшановують пам’ять земляків, які віддали життя за незалежність. Кожен експонат тут – чи то пожовкла світлина вояка УПА, чи бронежилет солдата з Донбасу – промовляє голосом мужності і жертви, навчаючи цінувати свободу.
Для громади музей став майданчиком діалогу поколінь. Старожили передали музею чимало родинних реліквій і нерідко самі проводять екскурсії молоді, ділячись спогадами. Молоді активісти та пластуни допомагають у проведенні масових заходів, фестивалів народної творчості, які часто відбуваються на подвір’ї музею. За словами директора, музей живе лише тоді, коли до нього йдуть люди, тож двері завжди відчинені для ініціатив. Тут організовують виставки місцевих художників і майстрів, вечори пам’яті відомих маневиччан, презентації книжок про Волинь. Наприклад, щороку до Дня матері музей спільно з школами проводить свято поліської пісні, а до Дня захисників України – зустрічі із воїнами. Кожен такий захід збирає повну залу, бо для містечка музей став символом єдності громади.
Особливо тепла атмосфера панує під час «Ночі в музеї» – щорічної акції, коли експозиції відкриті до півночі. Під мерехтіння свічок відвідувачі слухають старовинні легенди, розказані працівниками у народних костюмах, пробують себе у старих ремеслах – тчуть полотно, ліплять горщики. У такі моменти минуле ніби оживає у стінах музею, і кожен відчуває гордість за рідний край.
Невигадані історії: від залізничного дзвона до «рушника для нелюба»
За десятки років у Маневицького музею накопичилося чимало цікавих історій та легенд, пов’язаних з експонатами. Кожна річ тут має своє обличчя і долю. Ось старовинний дзвін із написом «МПС» – колись він висів на залізничному пероні Маневичів і сповіщав про прибуття потягів. Саме залізниця на початку ХХ століття дала поштовх народженню селища, тож дзвін можна вважати ровесником Маневичів. На жаль, у 1990-х його зняли і передали до місцевої церкви, а згодом він ледь не опинився в руках колекціонерів. Працівники музею вчасно дізналися про цінність цього предмета і переконали громаду передати дзвін музею. «Дзвін спочатку провістив економічне зростання селища, а потім – духовне відродження», – пояснює Петро Хомич, адже спершу він лунав на честь прибуття поїздів, а згодом кликав людей на молитву. Тепер раритетний дзвін займає почесне місце в експозиції, нагадуючи про перший потяг, що прийшов у Маневичі 1902 року, і про те, як маленьке поселення перетворилося на жвавий вузол.
Ще один зворушливий артефакт – пара весільних рушників, кожен з яких розповідає свою любовну історію. Один рушник, вишитий у 1920-х роках, прикрашений пташками, що дивляться одна на одну – такий дівчина дарувала коханому, висловлюючи згоду на шлюб. Другий – того ж часу, але з пташками, які відвернулися спинами: його юна полісянка готувала для нелюба, коли батьки змушували йти заміж без любові. Ці два рушники потрапили до музею з різницею у 30 років – перший ще 1982-го, а другий лише 2014-го. Тепер їх експонують разом, як символ справжнього і вимушеного кохання. Відвідувачі, особливо молодята, довго вдивляються в ті наївні пташки на полотні, розуміючи: людські почуття – вічні, а музей допомагає їх осмислити через речі.
Є у фондах і святиня зі шрамами – фрагмент старовинної плащаниці (церковного тканого полотна), знайдений на горищі старої дзвіниці. Він був у жахливому стані – подертий, у плямах. Реставратори готові були його відновити, зашити діри. Але Петро Хомич несподівано відмовився від реставрації. Мовляв, музею цікавіше мати невідновлений артефакт, аби було видно, які перипетії пережила ця старовинна річ. Так пошарпана плащаниця і зберігається, зі слідами часу – як урок про тлінність матеріального і цінність духовного.
А трапляються і детективні історії. Якось музейники отримали звістку про ще одну довбанку, знайдену рибалками на березі Стиру біля села Чарторийськ. Кинувшись туди, вони виявили… порожнє місце. Човен загадково зник з берега – очевидно, його хтось вивіз у невідомому напрямку, можливо, продали за кордон. Цей випадок показав, яку високу цінність мають такі знахідки і як важливо встигнути їх врятувати для державного музею. Маневичанам пощастило – їхній човен-моноксил ніхто не встиг поцупити. Навпаки, завдяки резонансу довкола знахідки вдалося привернути увагу до проблем збереження поліської спадщини.
Погляд у майбутнє: розвиток музею та нові горизонти
Своє 55-річчя у 2022 році Маневицький краєзнавчий музей зустрів без гучних урочистостей – війна внесла корективи, і святкування відбулося у форматі скромного круглого столу. Проте навіть у ці важкі часи музей продовжує працювати і думати про майбутнє. «Віримо, що після Перемоги ми заживемо в мирі і обов’язково урочисто відсвяткуємо наступний ювілей музею», – сказав тоді Петро Хомич. Ці слова стали своєрідним девізом: музей – як і країна – не зупиняється, бо має велику мету.
У 2021–2022 роках за підтримки місцевої влади проведено реконструкцію будівлі музею. Замінили дах, укріпили фундамент, облаштували сучасну систему клімат-контролю і протипожежну сигналізацію. Все це – аби безцінні експонати зберігалися в належних умовах, а відвідувачі почувалися комфортно. Оновлений фасад із декоративними елементами тепер привертає увагу на центральній вулиці Незалежності, де стоїть музей. Поруч планують встановити інформаційні стенди та покажчики туристичних маршрутів.
До речі, туризм – один із пріоритетів розвитку музею. Маневицька громада спільно з науковцями вже розробила декілька туристичних маршрутів для гостей. Серед них – військово-історичний тур «Перша світова війна від Стиру до Стоходу» з відвідуванням місць боїв та окопів тих часів. Інший маршрут – «Водні плеса Маневиччини» – пропонує проїхатися мальовничими берегами озер і річок, де колись ходили довбанки, а фінішувати екскурсією в музеї біля славнозвісного човна. Також популярний «Маршрут вихідного дня» для сімей – прогулянка лісами, відвідини музейної експозиції природи, а потім пікнік на галявині, стилізованій під старовинне подвір’я.
Музей активно впроваджує нові форми роботи. Під час пандемії тут опанували онлайн-формат: проводили віртуальні виставки у соцмережах, запускали флешмоби, де люди ділилися сімейними старожитностями. Цей досвід тепер використовують, щоб популяризувати колекцію: створюється цифровий каталог експонатів, розробляються інтерактивні екскурсії з доповненою реальністю. Наприклад, для залу з довбанкою планують мобільний додаток, який дозволятиме «оживити» човен на екрані телефону – побачити, як він плавав по Стиру у середньовіччі.
У планах – розширення музейного простору. Петро Хомич мріє про повноцінний скансен під відкритим небом, де були б зібрані зразки дерев’яної архітектури Полісся. Вже зараз на території музею встановлено кілька автентичних поліських хат, перевезених із відселених сіл Чорнобильської зони, і старий млин. Якщо вдасться отримати грантову підтримку, музейний двір перетвориться на ціле поліське село з хатами, клунями, кузнею та пасікою. Це дало б можливість проводити ще масштабніші фестивалі народної творчості і залучати туристів на кількаденні етнографічні тури.
Маневицький краєзнавчий музей впевнено дивиться в майбутнє. За більш ніж півстоліття він виріс із маленької кімнати ентузіастів до науково-дослідницького, туристично-мистецького центру Волинського Полісся. Але найголовніше – він залишився живим, людяним місцем, де історія дихає поруч із сучасністю. Тут чути голоси предків у кожній речі, тут минуле служить уроком для прийдешніх поколінь. І доки в його стінах лунають дитячі запитання, доки старенькі бабусі плачуть, побачивши на фотографіях рідні обличчя, – доти Маневицький музей буде виконувати свою високу місію. Це справді скарбниця історії Полісся, відкрита для всіх, хто шанує своє коріння і вірить у силу пам’яті.