“Наша донька з народження ще не бачила тата”.

Історія дружини військовополоненого Олега Лобова, Анни.

Розкажіть, будь ласка, трохи про себе: хто ви, де зараз живете, хто входить до вашої родини?

Я, Анна Лобова, дружина військовополоненого, важкопораненого під час теракту в Оленівці, Олега Лобова. Разом із донькою ми виїхали з окупації в 2022 році та наразі проживаємо в Україні.

Ким для вас є ваш Захисник?

Чоловік.

Яким він був до війни?

Мій чоловік, моя рідна людина. Про нього я якраз можу казати лише, як про цивільну людину, бо як військовослужбовця, я його не знаю. Його служба була поза нашим сімейним життям. Попри не досить просту долю, він позитивний, турботливий та відповідальний.

Що любив, чим жив, про що мріяв Олег?

Не можу розкривати його мрію, бо це буде не досить гарно щодо Олега. Але вірю, що обов’язково ми її здійснимо разом.

Як він опинився на війні?

На момент повномасштабного вторгнення Олег був чинним військовослужбовцем, тому за наказом свого командування вони мали передислокуватися до Маріуполя.

Це було добровільне рішення?

Добровільне.

Чи пам’ятаєте останню розмову перед тим, як він поїхав на фронт?

Крайні дні перед повномасштабним вторгненням ми рідко спілкувалися. На той момент в нас тільки народилася дитина, і майже всі розмови були про малечу.

Що тоді найбільше запам’яталося?

Поведінка Олега. Лише зараз я розумію, як йому було важко. Розуміючи всі реалії, він намагався мене не налякати та на якийсь час вберегти наш спокій.

Як ви дізналися, що ваш рідний опинився в полоні? Що це був за день, які перші слова або повідомлення?

З моменту полномасштабного наступу вся моя увага була прикута до подій в Маріуполі. Для себе я розуміла, що ситуація патова і єдиним виходом можуть бути лише якійсь особливі домовленості. Саме так і сталося 16 травня 2022 року. У новинах почали показувати, що вогонь на Азовсталі стих і ніби йдуть перемовини. Ввечері після відеозвернення Дениса Прокопенка в группу прийшло повідомлення, що хлопці виходять в сіру зону, спочатку виходять важкопоранені, скоро всі зустрінемось і як тільки всі будуть на місці, вони зателефонують додому. Ми не знали, куди їх везуть. Це була вся інформація, далі чекали новин, що скаже президент. Але він довго мовчав, натомість коментарі давала Ганна Маляр.

Звідки ви дізналися про те, як Олег пережив події, пов’язані з терактом в Оленівці?

З російських новин. Вранці там було сказано, що в Оленівці стався вибух. Пізніше вже почали показувати відео наслідків. На наступну ніч виставили списки загиблих і поранених. Мій чоловік був в обох списках.

Яка інформація про вашого чоловіка була у вас в перші тижні після полону? Хто її давав: побратими, держава, міжнародні організації, волонтери?

Ніякої. Мені прийшло смс в ніч з 16 на 17 травня 2022 року, з чужого номеру з текстом особистого характеру. Я зрозуміла що це пише Олег. Після 20 травня я телефонувала на гарячу лінію Національної Гвардії України, щоб запитати, чи вийшов мій чоловік в полон. Не пам’ятаю вже точно, коли мені відповіли та підтвердили, що він вийшов з Азовсталі.

Чи змінилося щось у ваших знаннях про його стан за цей час? Що вам відомо сьогодні?

17 серпня 2022 року на каналі Шарія було відео з Донецької лікарні, там я побачила свого чоловіка і саме так я дізналася, що він живий після того, що сталося в Оленівці. Від звільнених з полону мені відомо, що в лікарні він був майже пів року, далі їх повезли в колонію. Де наразі перебуває мій чоловік, я не знаю. Про поранення відомо лише те, що чутно на відео. Поранення голови, осколкові ураження по всьому тілу, щось з рукою.

Як ви прожили день, коли дізналися про масову страту в Оленівці? Що було найтяжчим у ті години та дні?

Я випала з життя, і цей стан досі продовжується. Бо ніякі гарантії, про які обіцяли на початку полону, не спрацювали, як і термін полону.

Які питання залишаються для вас досі без відповіді? Що найбільше болить у цій невідомості?

Чому всіх поранених не забрали до України, коли була така можливість, а саме 21 вересня 2022 року, коли був обмін на Медведчука. Чому наша країна, маючи можливість, не забрала всіх, хто вижив під час підриву бараку в Оленівці?

Як з часом змінилося ваше ставлення до слова “полон”? Що воно означає для вас зараз?

Полон це невідомість, немає спілкування, посилок. Ти роками живеш і не можеш допомогти своїй коханій людині.

З чого для вас почався шлях боротьби за рідну людину? Які були перші кроки: дзвінки, листи, звернення?

Спочатку я була на загальних зустрічах. Уважно слухала всю маячню, яку говорили представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Чому маячню? Бо вже за рік вони говорили ті речі, які є повним протиріччям попереднім промовам. До психологів їм далеко, але роль роботи саме така. Після того, як 5 січня 2023 року закрили моніторингову місію ООН, яка мала їхати до Оленівки, я написала заяву до Офісу Омбудсмана України з проханням про зустріч з родинами поранених військовополонених. Мені відмовили, посилаючись на щільний графік пана Лубінця, після неприємної розмови нам зустріч все таки погодили, але з заступником. Ось так і починався шлях боротьби, який перейшов в громадську організацію “Спільнота Оленівки”.

Які кроки ви робите зараз, щоб дізнатися правду, домогтися звільнення, зрушити справу з місця?

Тепер я чітко розумію, що наших рідних ввели в оману, щоб вони безперешкодно вийшли з заводу. Разом з іншими дружинами, ми почали займатися питаннями, хто виводив наших рідних в полон, хто вів перемовини і чому Маріупольський Гарнізон досі в полоні. Частково нам вдалося дізнатися інформацію. На жаль, немає подальшої комунікації з усіма учасниками тих подій, тому відповіді ми отримати не можемо.

Враховуючи складність ситуацій з обмінами саме тих, хто виходив в полон з Азовсталі, наша організація запропонувала створити окрему перемовну групу задля порятунку військовополонених з Маріуполя. Нам в цьому відмовили без пояснень. Через пів року ми почали виходити на акції протесту. Бо обміни відбувалися, а ті, кому обіцяли першочерговий обмін, сидять в полоні роками. В квітні 2025 року ми вийшли на голодування.

Як і коли ви приєдналися до Спільноти Оленівки? Що стало точкою входу?

Вийшло так, що я стала ініціаторкою її створення, але як ініціативної групи на початку. Точкою входу стало розформування моніторингової місії ООН та тиша в середині країни.

Що саме дає вам ця Спільнота: інформацію, підтримку, відчуття плеча, спільні дії?

Спільні дії задля досягнення мети.

З якими державними структурами ви намагалися комунікувати? Які відповіді чи реакції отримали — якщо отримали?

Національна Гвардія України, Офіс Омбудсмена, Координаційний штаб з поводження з військовополоненими, Служба безпеки України та інші. Здебільшого стандартні відписки приходять у відповідь.

Чи був у вас досвід звернень до міжнародних організацій (МКЧХ, правозахисні організації, ООН тощо)? Що ви від цього очікували і що отримали на практиці?

Досвід є, він негативний. Вони бездіють, колись настане час їх розформування.

Як за цей час змінилися ваші стосунки з державою? Що дає відчуття підтримки, а що — відчуття покинутості?

Це більш емоційне питання. Як ви думаєте: мій чоловік четвертий рік в полоні замість обіцяних чотирьох, ще й пережив теракт в Оленівці; які можуть в мене бути відчуття?

Як війна і полон вашого рідного змінили ваше щоденне життя: роботу, побут, плани, стосунки з близькими?

Це не життя, а існування.

Що допомагає вам триматися впродовж цих років: люди, віра, ритуали, волонтерство, активізм?

Йому потрібна допомога, окрім мене, на жаль, це робити нікому. То хіба я можу зануритись у власні емоції і жаліти себе?

Чи є у вас власні маленькі практики пам’яті й підтримки: листи, щоденник, фото, щось, що ви робите спеціально для нього?

Ні.

Які слова від оточення вам допомагають, а які, навпаки, ранять найбільше?

Я не люблю жалість, а люди, які не живуть в такому самому становищі, частіше всього жаліють, бо в реальності це важко. От уявіть хоча б на добу не знати, що з вашою родиною. А ми в цьому четвертий рік.

Чого, на вашу думку, бракує суспільній розмові про полон і про Оленівку?

Вже багато сказано і зроблено. Мало акценту зроблено на тому, що ті, хто вижив, досі в полоні. Навіть з публічного списку, який оприлюднила сама росія, більше половини людей в полоні.

Про що ми ще не говоримо вголос, але мусили б?

Не знаю, не маю відповіді на це питання

Яку одну річ ви хотіли б, щоб люди в Україні чітко зрозуміли про полонених і їхні родини?

Я нічого не хочу нав’язувати людям. Це можна зрозуміти і відчути, коли ти в цій ситуації. Уявляти і жити в цьому – це різне, тому і розуміння немає.

Якщо говорити чесно, без цензури: що ви хотіли б сказати українській владі у зв’язку з полоном вашого рідного і трагедією в Оленівці?

Я б попросила, щоб вони влаштували перше побачення доньці з Олегом, повернули Марії тата з полону. Наша донька з народження ще не бачила тата. Якби полон тривав 4 місяці, то перший рік з Дня Народження Марія зустріла би з татом. А вже минув четвертий рік, і Олег досі в полоні.

А що ви хотіли б сказати міжнародним партнерам, які заявляють про підтримку України, але, як вам здається, мало говорять про полонених?

Можливо, я дуже погано слідкую за новинами, але в публічному просторі я не бачу, щоб міжнародні партнери закликали звільнити всіх полонених.

Як ви бачите справедливість у цій історії?

Для себе я правду знаю, від цього не легше це точно. Зараз головне – повернути людей з полону. Це немислимо так жити роками за гратами в сучасному світі.

Що ви сказали б іншим родинам полонених, які ще вагаються: говорити публічно про свою історію чи залишатися в тиші?

Говорити чи мовчати – це рішення кожного. Тут неможливо щось радити, кожен сам приймає рішення. Для полонених Азовсталі публічність спрацювала, для більшості дійсно спрацювала на початку.

Авторка: Олександра Мазур, ГО “Спільнота Оленівки”

Фото: архів Анни Лобової