«Навіть якщо я піду в інші світи». Історія Катерини з Обухова, яка продовжує службу після загибелі чоловіка

Вони так і не дізналися, яким буває спільне мирне життя – їхнє «ми» народилося вже у війні.
Він – снайпер, який ще з 2014-го дивився смерті в очі й завжди казав правду живим. Вона – військовослужбовиця, яка після його загибелі біля Кліщіївки 19 лютого 2024 року продовжує служити й тримати обіцянку, яку дала йому: жити далі, щоб дочекатися Перемоги за них обох. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.

«Ми не знали, як це – жити без війни»

Катерина Журавська – з Обухова, Київська область. Її історія кохання не схожа на звичні сценарії з кафе, кіно й подорожами. Вони з Артемом познайомилися вже у формі, на початку повномасштабного вторгнення.

Мирне життя було десь «до» й «потім». Їхнє «зараз» – це виїзди, ротації, короткі повернення, коли ти встигаєш лише міцно обійняти – і знову чекати.

Вони не знали, як це – прокидатися без тривог, планувати на роки вперед, сваритися через побутові дрібниці. Зате дуже добре знали, як це – жити, коли кожен день може стати останнім. І саме в цьому часі між сиренами й виїздами вони стали подружжям, що «відчувало одне одного кожною фіброю» і було максимальною опорою одне для одного.

Навіть у найгарячіші моменти вони говорили про майбутнє: будували плани, мріяли, але й чесно визнавали – може статись усе. Якось Артем сказав їй фразу, яка потім стане її внутрішнім наказом:

«Навіть якщо станеться так, що я піду в інші світи – ти маєш продовжити жити. Хай це буде твоєю основною метою».

Чоловік, який не боявся відповідальності

Шлях Артема у війні почався задовго до 24 лютого 2022 року. Ще з 2014-го він служив у 72-й окремій механізованій бригаді, брав участь у боях поблизу Ізвариного. Тоді багато хто ще закривав очі на війну, називаючи її «конфліктом». Але не він.

У 2022 році Артем знову пішов захищати Україну – цього разу у складі 135 окремого батальйону територіальної оборони 114 окремої бригади ТрО. Саме там він зустрів Катерину.

Вона згадує його одним із перших слів – «відповідальність». Артем ніколи не боявся брати її на себе. Не перекладав рішення на інших, не відмовчувався, коли треба було говорити.

Ще одна його риса – безкомпромісна чесність. Він «абсолютно завжди казав правду в очі». Це комусь могло не подобатися, але поважали його всі – товариші, командири, ті, з ким він ділив окоп і роботу.

У підрозділі Артем спершу обіймав посаду командира відділення РВП, згодом став снайпером. Це робота, де помилка коштує надто дорого, а кожен постріл – це чіткий вибір і холодний розрахунок.

19 лютого 2024 року, поблизу населеного пункту Кліщіївка, Артем загинув.
Для Катерини цей день розділив життя на «до» і «після». Після – довелося з нуля вчитися жити без його голосу, без його присутності, але не без його слів.

Служити далі – як виконати обіцянку

Попри втрату, Катерина не зняла форму. Вона залишається військовослужбовицею 210-го окремого штурмового підрозділу. Її особиста мета звучить дуже чітко: відчути на смак нашу Перемогу.

Саме це тримає її «на плаву». Разом із цим – люди, яких Артем безмежно любив і які тепер стали для неї ще більшою відповідальністю.

Міланка, донька Артема від попереднього шлюбу, – одна з них. Ще одна – мама Таня. Для Катерини це «дві неймовірно сильні дівчинки», яких вона має підтримати, зберегти, обіймати тоді, коли світ навколо знову хитається від новин з фронту.

У її щоденному житті тепер є й «собачий син» Ласік. Вона каже: за ним треба піклуватися, як за маленькою дитиною. І в цій турботі – прогулянках, годуванні, лікуванні – раптом з’являються кольори в днях, які легко могли б стати чорно-білими.

Підтримка, яка не зводиться до фрази «тримайтесь»

Катерина каже, що відчуває підтримку – і це не про формальні фрази, а про конкретні дії.

Це психологічні тренінги, де можна проговорити свій біль і навчитися не тонути в ньому щодня. Це збори родин полеглих, які відбуваються щомісяця, в останню суботу – простір, де називають імена, не бояться сліз і не відвертають очей від втрат. Це інші заходи памʼяті, на яких важливо не лише згадати загиблих, а й побачити тих, хто лишився жити далі.

Поруч – інші жінки, які чекають, шукають, ховають чи намагаються відновити своїх близьких після поранень і полону. Разом легше витримувати те, що неможливо «перебути» наодинці.

Перемога як право більше не ховати своїх

Для Катерини слово «Перемога» – не гасло з білборда. Це дуже конкретне відчуття:

«Той момент, коли я перестану ховати рідних та друзів. А наша країна стане вільною».

Після Перемоги вона мріє бачити Україну країною, яка не кидає своїх. Де є реальні, а не декларативні механізми психологічної та фінансової підтримки для ветеранів, людей з інвалідністю внаслідок війни, членів сімей загиблих та безвісти зниклих.

І водночас – це має бути країна, в якій хочеться жити, розвиватися, будувати майбутнє. Не просто виживати між обстрілами й тривогами, а планувати наперед – без страху, що все знову обірветься.

Весільне фото, де вони просто щасливі

Найцінніша фотографія у сім’ї Катерини – з їхнього весілля.

На ній немає війни. Немає зброї, шевронів і камуфляжу. Там лише вони – двоє людей, які просто щасливі.

Це фото – доказ того, що навіть у час, коли навколо вибухають снаряди, любов не скасовується. Що серед хаосу й страху можна знайти людину, з якою хочеться йти далі – навіть якщо це «далі» доведеться нести вже самій.

Тепер ця фотографія – ніби міст між тим життям, де Артем поруч фізично, і тим, де він живе у спогадах, у доньці, у мамі, у службі Катерини. І в її рішенні продовжувати жити, як він просив.

«Ви можете більше, ніж уявляєте»

Коли Катерину запитують, що вона хоче сказати іншим жінкам, які чекають, шукають, відновлюють або ховають своїх близьких, вона не робить довгих вступів. Її слова короткі, але в них – дуже багато сили:

«Ви – неймовірні! І можете більше, ніж уявляєте!!»

Її історія – не про те, як бути «залізною». Вона про право ламатися, плакати, злитися, боятися – і при цьому продовжувати жити, служити, любити, мріяти про Перемогу й вимагати від держави гідного ставлення до тих, хто заплатив за цю Перемогу своїм життям.

Про те, що серце, яке втратило свою людину на фронті, все одно залишається вдома – в Україні. І продовжує битися за тих, хто ще тут.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
[форма для заповнення]
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Вона #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці #Катерина Журавська