Обухів біжить за Героїв: як памʼять обʼєднала серця і кроки
Цього року дві важливі дати, 29 серпня – День памʼяті захисників України і 30 серпня – Міжнародний день зниклих безвісти, зʼєдналися у серці нашої громади в одну подію. Саме 30 серпня в Обухові відбувся особливий забіг: не про спорт, а про памʼять, біль і надію. Ми зібралися разом, щоб пройти або пробігти ці кілометри за тих кого втратили, і за тих кого досі чекаємо. За кожного, чия присутність у нашому серці. Це був забіг у тиші та єдності, де кожен крок як молитва, кожне імʼя як зобовʼязання не забути. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки, експертки зі стратегічних комунікацій та ШІ-технологій Людмили Педоченко.
У День памʼяті Захисників та Захисниць України в Обухові відбувся забіг «Шаную воїна, біжу за Героя України». Ще за місяць до цієї події в місті розпочалися безкоштовні тренування для всіх охочих. Їх з великою турботою та професіоналізмом проводила Катерина Тутик. Ці зустрічі були не лише підготовкою до дистанції, а й формуванням спільності, підтримки, внутрішньої сили.
«Шаную воїна, біжу за Героя України», організований Радою ветеранів та родин Захисників України при Обухівській міській раді, він став не лише спортивною подією, а глибоким актом єдності й вдячності.
Перед забігом, о 9:00 ранку, ми зібралися біля Алеї Слави. Пролунала хвилина мовчання. Військовий капелан Людмила Тереза прочитала молитву – щиру, глибоку, таку що торкалась до кожного серця. Вона молилася за душі загиблих, за силу для їхніх родин, за визволення полонених. І як завжди, за те щоб ця клята війна нарешті скінчилась. Людмила Тереза невідʼємна частина кожного заходу. Вона завжди поруч, її присутність і молитва перед початком кожної події додають сили, віри і відчуття єдності.
Ми стартували зі стадіону імені В.Мельника. Хтось біг 2 кілометри, хтось більше, хтось йшов. А головне, що всі йшли з одним: любовʼю в серці та памʼяттю про своїх.
Я бігла за свого чоловіка, разом із нашою донькою Софією. Ці кілометри були не про фізичне зусилля, вони були про втрату, гідність та бажання не мовчати. Софія тримала мою руку, а я тримала її і думала, як багато сили може дати памʼять.
Мій чоловік не з Обухова, але ми вже три роки тут. В цій громаді росте наша донька Софія, вона ходить у садочок, де ми і живемо, будуємо наше життя з болем у серці, але з вірою в людей. Її тато похований далеко і я хотіла, щоб у Софії було місце, де вона могла б бути поруч із ним. Щоб вона могла приходити, торкатися до його імені, відчувати що він не просто спогад, а частина нашої повсякденності.
Саме тому я зверталася з проханням встановити банер на Алеї Слави. Але чула у відповідь: «Він не наш». Ці слова боліли так, ніби ще раз усе довелося пережити заново. Бо ж хіба є «не наші» коли йдеться про тих, хто віддав життя за Україну?
Все змінилося відтоді, як я зустріла Ларису Ільєнко, секретаря Обухівської міської ради. Вона не питала зайвого, просто сказала: «У нас немає не наших. У нас всі свої».
І це була не просто фраза – це була дія. Завдяки Ларисі вже запущений процес встановлення банера для мого чоловіка на Алеї Слави. Його біографія вже зʼявилася на сайті Обухівської міської ради https://obcity.gov.ua/2022/02/24/pedochenko-dmitro-anatoliyovich/, вона тепер є частиною історії громади. Це поки лише крок, але важливий. Це знак для Софії, що її тато тут присутній, його памʼятають. Що він не просто портрет у родинному архіві. Це початок тієї видимої памʼяті, яка потрібна кожній дитині Героя.
Лариса Ільєнко завжди поруч, завжди присутня на всіх заходах не формально, а серцем. Вона бачить, чує, відчуває. Її підтримка, це спокійна сила яка робить неможливе можливим. І я щиро вдячна їй за цю людяність, за цей простір памʼяті, за те що зробила наш біль видимим і прийнятим.
Взято з соцмереж
Тепер я точно знаю, що Обухівська громада – це неймовірні люди, відкриті, доброзичливі, співчутливі, чуйні, справжні. Тут немає байдужості, тут кожен біль спільний, де можуть прийняти, навіть якщо твоя історія починалася в іншому місті. Я відчула що моя родина, є частиною цієї спільноти. І що мій чоловік, не забутий.
Цей день зібрав тих хто памʼятає, хто не змирився з втратою, хто не забув. Памʼять не стоїть на місці – вона рухається разом з нами. Звучить у диханні, у кроці, в тиші між словами. Іноді найсильніша молитва звучить не з вуст, а з серця. Яке йде вперед заради тих, кого вже немає поруч.
Дякую кожному хто біг, тримав прапор, хто був поруч та хто просто прийшов. Бо памʼять – це дія. І саме в Обухові ця памʼять відчувається на повні груди.
Взято з соцмереж