Олександра Мазур, «Спільнота родин Оленівки»: «Перша наша ціль — повернути тих, хто вижив»
Про біль від деяких слів журналістів і розважальні заходи в день трагедії, сподівання на визнання роковин днем жалоби, можливості розслідування та порятунку полонених. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на “Детектор Медіа”.
Олександра Мазур родом із Кам’янця-Подільського, їй 28 років. За фахом — лінгвістка, закінчила Варшавський університет. У 2018 році повернулася до України й відтоді постійно живе тут. До повномасштабного вторгнення й нині працює за фахом: редагує, перекладає, займається репетиторством. Проте більшість часу волонтерить у громадській організації «Спільнота родин Оленівки».
«Спільнота родин Оленівки» об’єднує більше сотні сімей. Їхні рідні — кохані, брати й сини — тримали оборону Маріуполя до травня 2022 року, коли за наказом командування вийшли в полон. У ніч із 28 на 29 липня 2022 року вони постраждали внаслідок вибуху в бараці в колонії №120 в селищі Оленівка. Унаслідок теракту загинуло більше 50 українських захисників, більш як сотню було поранено. Ці дані досі не підтверджені: до полонених росіяни не пускають, і невідомо, чи в Україну повернули всі тіла загиблих.
Попри те, що масова страта українських військових в Оленівці безпрецедентна, в Україні досі офіційно не визначені дні скорботи за жертвами теракту. «Спільнота родин Оленівки» звернулася з цим проханням до президента; петиція поки зібрала 8500 підписів із 25000, необхідних для розгляду. Розслідування теракту триває; родини полонених і полеглих співпрацюють з адвокатами та правозахисниками, щоб добитися справедливості в міжнародних судах. А ключове завдання — повернути полонених додому. Тож «Спільнота родин Оленівки» комунікує через соціальні медіа та ЗМІ, щоби про їхніх рідних не забували та висвітлювали тему коректно.
Олександра Мазур розповіла «Детектору медіа», чому їй могли відмовити в інтерв’ю, які цілі «Спільноти родин Оленівки», а також яка ціна помилок українських і закордонних ЗМІ.
«Багато ЗМІ відмовлялися зі мною спілкуватися, тому що я не хочу розказувати деталі про родинні зв’язки»
— Мені здається, що в Україні часто прикриваються героїзмом чи просто заслугами, посадою батька, брата, чоловіка і так далі. Я максимально цього хочу уникати. Тому скажу лише, що я з родини героя, бо ми всі у «Спільноті» є родичами військовополонених, які були в тому бараці.
Мій близький, на жаль, загинув. Спочатку він був у списку поранених, але потім ДНК-експертиза встановила, що він загинув, і недавно було поховання. Ми робимо для нього різні меморіальні заходи, про нього пишуть ЗМІ, діячі та організації. Тобто ми говоримо про нього без згадувань про нас. На мою суб’єктивну думку, це дуже правильно, тому що він — герой, це його довгий шлях: шлях навчання військової справи, шлях у різних патріотичних організаціях. Це його заслуга та його героїзм. А вже окремо моєю заслугою буде те, що я зможу зробити у спільноті та загалом для України.
«З початку повномасштабної почала волонтерити з того, що вмію»
— Спершу робила переклади. У перекладачів теж є свої чати та групи в соцмережах, і люди з перших днів почали організовуватися, щоби писати для іноземців про те, що відбувається. Дуже це чудово вийшло, на мою думку. З’явилося багато таких перекладацьких спільнот, і ми перекладали для іноземців новини та звернення, робили ще тоді запити про відімкнення Росії від SWIFT. Потім волонтерила в OSINT-спільнотах, які з відкритих джерел збирають інформацію про росіян, їхніх медійних діячів. Ми фіксували, що вони говорили про Україну та війну тоді та протягом попередніх років. Так я волонтерила в різних організаціях, паралельно працюючи, аж до створення «Спільноти родин Оленівки» в січні 2023 року. З березня повністю зосередилася на ній, коли ми запустили соцмережі.
«Мій близький стояв на захисті Маріуполя на “Азовсталі”»
— Мобільний зв’язок швидко зник: не можна було говорити телефоном, можна було тільки трохи листуватися. У середньому це траплялося раз на тиждень: деколи частіше, деколи рідше. Тоді більше була змога спілкуватися з подругою нашої родини Аллою. Вона теж була в «Азові». Більш-менш про оборону Маріуполя я знаю завдяки їй. Але 8 травня 2022 року на бункер, де перебували переважно жінки, скинули бомбу. Вона та всі інші жінки в тому бункері загинули.
Коли вже був наказ про вихід з «Азовсталі», я отримала повідомлення від мого близького. Він казав про міжнародні гарантії, що все буде добре. (Тепер же Росія та деякі міжнародні організації кажуть, що не було ніяких домовленостей.) Потім, коли спілкувалися вже у спільноті з іншими родинами — декому близькі мали змогу писати, — дізналися, що і вони всі вірили в гарантії та що полон не триватиме довго.
«Про Оленівку я не знала. Ніхто з нас не знав, у яких колоніях їхні близькі»
— Я дізналася вже тоді, коли побачила списки, опубліковані після теракту росіянами. Він був у списку поранених. Спершу я навіть зраділа, тому що це означає, що він живий. Але виявилося, що він загинув. Ми нещодавно дізналися, що два зразки ДНК збіглися, і ми його поховали. Важливий момент: в українських документах його дата смерті записана як 29 липня, але коли в жовтні його тіло привезли до України, то воно було в досить непоганому стані. Мені здається, що він помер пізніше, в лікарні. Ми розуміємо, як росіяни зберігають тіла, і, на мою думку, воно би так не збереглося з кінця липня до жовтня. Але триває розслідування, і надіюся, в результаті нам скажуть правду.
«Родинні чати — дуже поширене явище. Родини військових так об’єднуються»
— Родинні чати існують від початку повномасштабної війни в різних форматах. Люди одне одного знали та об’єднувалися. Я теж була в такому, у чаті родин азовців. Але не дуже тоді в ньому сиділа, тому що багато волонтерила та мала трохи зв’язку з близькими, які перебували в Маріуполі й потім на «Азовсталі». Тому мені не дуже потрібно було з чату дізнаватися інформацію. З таких родинних чатів військових виникають офлайн-ініціативи: різні виставки, заходи, мітинги. Люди знайомляться, об’єднуються, спілкуються.
До січня 2023 року був чат конкретно про Оленівку — для родин імовірно загиблих. Мене також туди додали. Цей чат створила Патронатна служба, яка опікується родинами загиблих. На той момент я вже познайомилася та спілкувалася з Марією Алєксєєвич, дружиною іншого військовополоненого. Її чоловік теж, на жаль, був у тому бараці, але він вижив. Її не додали в цей чат.
«Нам пообіцяли міжнародне розслідування, ООН зібрала місію. А в січні — все: розформували, не їдуть, Росія не дозволяє»
— Тоді дружина вцілілого військовополоненого вирішила об’єднати в один чат родичів загиблих і родичів тих, хто вижив у бараці. Родинними чатами розійшлися повідомлення, що ми збираємося в одну спільноту. Так ми знайшлися.
«У спільноті зараз більш ніж сто родин. Пошуки рідних тривають досі»
— Близько десяти людей нашої спільноти найбільш активні: ведуть соцмережі, ходять на мітинги, дають інтерв’ю, їздять за кордон. Інші не так регулярно, але по можливості долучаються. Часто, наприклад, у стареньких батьків немає інтернету чи соцмереж, їм важко зорієнтуватися в телефоні. Наші учасниці й учасники намагаються зібрати якнайбільше людей. Важливі не тільки наші цілі та заходи. Рідним важливо бути у своєму середовищі: просто поспілкуватися з людьми, у яких, на жаль, з’явився подібний досвід.
Колись як перекладачка я працювала з організаціями, які допомагають дітям із вадами зору. Тоді я звернула увагу, що всередині своєї спільноти ці діти звичайні: у них своє спілкування і немає такого, що вони одне одного жаліють. А от суспільство постійно виражає до них цей неправильний жаль. Їм це не подобається; вони просто нормальні, звичайні діти. Так само нашій спільноті зараз потрібне просто прийняття, без зайвого жалю.
«Те, що в мене хтось загинув, не означає, що я постійно хочу говорити про смерть. Чи постійно хочу, щоб мене жаліли»
— Ця спільнота — це таке середовище, де ти можеш бути просто людиною, а не людиною, з якою всі ми хочемо поговорити про смерть. Мені здається, нашому суспільству зараз треба навчитися ставлення до різних травматичних досвідів. Наприклад, у тих, кого катували росіяни, інший досвід, і вони теж не хочуть, щоби їм постійно про це нагадували та дивилися на них лише крізь цю призму. Так само у військовослужбовців свій досвід, і я не думаю, що вони хочуть, щоби суспільство їх виключало, тому що «ми такі, а ви трохи інші». Тому спільнота допомагає просто бути собою; коли тебе приймають і ти просто нормально спілкуєшся.
«Найперша наша ціль — повернути тих, хто вижив»
— Більшість тих, хто вижив, досі перебуває в полоні, і їхні родичі в нашій спільноті. Загиблих ми вже не повернемо. Ми можемо в часі розтягнути розслідування, меморіальні заходи. Звичайно, це не може чекати вічність, але трохи чекає. Бо насамперед мусимо звернути увагу на тих, хто вижив.
«ЗМІ писали про нас, що ми — родичі загиблих. Це було дуже боляче читати рідним тих, хто вижив»
— Важко таке читати про себе, коли ти — родич пораненого та щодня боїшся стати родичем загиблого. На жаль, вони не потрапляють в обміни. Лише кілька людей повернулися. Ми збираємо інформацію самі; іноді якісь родичі скажуть, що їхній повернувся та може щось розповісти. Це не так, що держава офіційно нам дає документ, тому ми обережно ставимося до цифр.
Чому немає точних даних про кількість загиблих і вцілілих? Ми знаємо число 193, яке подавали росіяни. По-перше, на одному відео було видно, що на бараці написано «193», тобто, ймовірно, за кількістю людей. Росіяни повернули більш як 50 тіл; аналізи виявили, що це загиблі, які були в бараці. Але ж ми не знаємо, чи росіяни всі тіла повернули. Тому й точної кількості загиблих не можемо сказати. По-друге, російським спискам не можна цілком довіряти. По-третє, більшість свідків, хто був у бараці та вижив, перебувають у полоні.
«Друга наша ціль — знайти й покарати винних. Для цього потрібні міжнародні розшук і суд, щоби вони ніде у світі не могли сховатися»
— Надіюся, коли ми переможемо, то на території Росії зможемо їх знайти та притягнути до відповідальності. Це наші дві мети, але щоби до них дійти, треба досягти багатьох дрібніших цілей. Наприклад, наша петиція. Щоб українське суспільство знало, що така подія взагалі відбулася, варто би такий день, як масова страта полонених українців, зробити днем жалоби, на мою думку. Щоб це й іноземці розуміли, які, наприклад, роблять репортажі про Україну. І росіяни щоб розуміли, що ми до цього серйозно ставимося.
«Ми хочемо говорити світові про те, що Росія не дотримується норм Женевської конвенції. Говорити про те, що вона страчує полонених»
— Усвідомлюємо, що наша робота може якось допомогти й іншим полоненим: не тільки з Маріуполя, не тільки азовцям.Намагаємося і з іноземними ЗМІ спілкуватися. Поки що була одна поїздка делегацією, але плануємо ще поїхати на конференції про права людини, російсько-українську війну.
Страта полонених для Росії — це навіть не вперше за сто років. Вона це постійно робить. Згадаймо Катинську трагедію (страта понад 21 тисячі польських військовополонених за секретним наказом керівництва СРСР навесні 1940 року. — «ДМ»). У нас є контакт із Федерацією катинських родин і ми плануємо робити спільні з ними публікації.
«Для Росії порушення норм війни, скоєння воєнних злочинів — це традиція»
— Треба до цього привертати увагу. Теракт в Оленівці — це не єдиний приклад, коли полонені українці були вбиті росіянами або помирали від того, що їм не надавали медичної допомоги. Була історія про мого земляка з Кам’янця, Романа Іваненка. Він потрапив у полон 24 січня та помирав там від важкого поранення до 28 лютого. Росія нічого не робила.
«Росія не допускає нікого на місце теракту, не допускає подивитися на полонених. Їздять лише підставні репортери — російські або куплені Росією»
— Якщо ми будемо поширювати інформацію, можливо, це якось допоможе тиснути на Росію. Щоб, наприклад, вона хоча би допустила міжнародні організації подивитися на полонених. Ми нормально спілкуємося з українським «Червоним хрестом», але в них, на жаль, немає для нас інформації. Ми будемо наголошувати, що має бути іноземний моніторинг того, як утримують полонених українських військових і цивільних.
«Розслідування рухається в Україні, наскільки це можливо. Доступу до колонії немає, але ми можемо збирати свідчення»
— У нас є адвокати, справа дуже складна. Привезли тіла загиблих. Відбувалась експертиза ДНК. Зараз ми передали всі документи, щоби співпрацювати з Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Також є організація OSINT for Ukraine, яка збирає інформацію про те, що росіяни писали про Оленівку в соцмережах і ЗМІ.
Домовилися з організацією «Яхад-Ін Унум», яка збирає свідчення про воєнні злочини. Будемо звертатися й до інших. Нам треба отримати дозвіл від командування на те, щоби свідки передали інформацію. Зібравши максимум інформації, ми додамо її до наших позовів у міжнародні суди. Те, що росіяни відмовляють у доступі та ігнорують запити ООН про зниклих людей, теж можна зазначити як факт.
«Усі учасники спільноти читають, що про нас пишуть»
— Ми своїми силами моніторимо ЗМІ. Важливо не поширювати неправильні цифри, не називати родини тих, хто вижив, родинами загиблих. Бо люди це все читають. Першою ситуацією була помилка в імені чи прізвищі. Оскільки ми — організація, яка опікується нашими героями, то вирішили, що це наша справа, та звернулися до ЗМІ. Відтоді коли помічаємо помилки, звертаємося до медіа. Дехто виправляє, дехто — ні.
Найбільш масовою була помилка з цитуванням омбудсмана Дмитра Лубінця (багато ЗМІ написали, що тіла загиблих в Оленівці повернули лише зараз. — «ДМ»). Це показало, що медіа не цікавилися темою. Ми пошукали, що ЗМІ написали в жовтні. У заголовки мало хто виніс, деякі подавали в тексті. Таке враження, що ніхто не помітив цієї події. А після слів Лубінця нам масово почали писати на пошту: «Нарешті повернули», «прокоментуйте». Це невігластво, адже ми з березня ведемо соцмережі, де постійно оголошуємо про наших героїв, їхні поховання, розповідаємо їхні історії. І тут нам кажуть, що недавно тіла привезли.
Ми не звинувачуємо, а думаємо, що можемо зробити самі. Звичайно, нам образливо, що після теракту чи після створення організації нас не огорнули підтримкою. Про нас знали інші організації та держава. Але що поробиш? Сваритися ми не будемо; у нас спільна справа — ми маємо конфліктувати і сваритися з Росією. Треба разом шукати шляхи та домовлятися, щоби далі так не робити. Ми відкриті до спілкування та поступово вчимося комунікувати через медіа.
«Іноземні ЗМІ після інциденту майже нічого не писали про Оленівку»
— Останній місяць разом із Віктором Шолудьком із VoxCheck ми моніторили висвітлення теми Оленівки в медіа Польщі, Німеччини та Франції. У Франції дуже складно. Жодне ЗМІ у Франції не взяло до уваги, що вибух міг бути зсередини. Усі писали «постріл», хоча розслідування триває (25 липня 2023 рокуООН опублікувала звіт, у якому визнала, що причиною вибуху в колонії в Оленівці не була ракета HIMARS. — «ДМ»). Якщо мене зараз почитають журналісти, то я би радила звертатися до іноземних колег і розказувати їм про ситуацію, попередньо розібравшись. Після самого інциденту майже нічого не писали, хоча розслідування триває і ми хочемо більше говорити про полонених за кордоном. Треба ж якось цю тему підняти в іноземних ЗМІ. Складається враження, що для іноземців це трапилося в липні та більше не існує.
Важливо також писати, що «Спільнота родин Оленівки» — це і родини тих, хто загинув, і родини тих, хто вижив. Мені здається, це непересічна ситуація. У нас хороші взаємини всередині спільноти, при тому що всі у великому стресі та після різних травм. Знаю, яке це відчуття, коли близький поранений, і теперішнє відчуття, коли він загинув, — трошки інше. Попри це, ми знаходимо спільну мову. До речі, петицію про вшанування пам’яті жертв теракту зареєструвала Марія Алєксєєвич, чий чоловік Сергій живий. І коли хтось пише, що це родини загиблих ініціювали, людині травматично це читати, вона так бореться за життя свого чоловіка.
Ще була ситуація, коли для ілюстрації інтерв’ю однієї з наших учасниць на її світлину, на фон прифотошопили оленівський барак. Обгорілі ліжка, тіла — мабуть, і вона ніби там стоїть. Вона їм написала, вони забрали цю ілюстрацію, але, схоже, не зрозуміли, що з нею було не так.
Також родичам було травматично наштовхуватися в стрічці новин на поширювані після вибуху відео. Буває, день більш-менш добре проходить, ти намагаєшся зібратися. Відкриваєш соцмережі — а там знову страшні кадри. Нам тяжко постійно це дивитися.
Тому коли активісти, медіа чи митці готують проєкти про Оленівку, наприклад, як зараз до роковин теракту, — добре, якщо вони спершу звертаються до нас. Не буває такого, що ми виступаємо проти; просто повідомте, щоби це не було несподіванкою. Це ж просто етичне ставлення. Була ситуація, коли організація, яка займається мітингами за кордоном, готувала мітинги про Оленівку та неохоче з нами говорила. Я їм кажу, що це ж дивно, що ви хочете зробити захід про Оленівку, але не хочете поспілкуватися з родинами Оленівки.
«Хотілося, щоби ЗМІ писали про Оленівку не тільки любовні історії»
— Від інтерв’ю зі мною часто відмовлялися, бо я хочу розповідати про такі «нудні» речі як розслідування. Розумію, що читачам цікавіша сімейна історія, але це дуже серйозна справа. Було би добре, якби ЗМІ звернулися до наших юристів, щоби ті розповіли, що відбувається. Зустрічала у ЗМІ, що «розслідування неможливе». Воно можливе, просто запитайте, як саме.
«Росія максимально використала тему Оленівки, щоби світові показати “нацистів”»
— Коли мій близький опинився в списку поранених, я одразу пішла в російські телеграм-канали шукати, чи він з’явився в них на відео чи на фото. Вони так сильно впливають на родичів. Є канали, які, наприклад, показують жахливі кадри крові чи частин тіл, і родичі все це дивляться, шукаючи свого. Є ще ЗМІ та канали, які типу дружні до нас. Вони пишуть у м’якій формі та просто натякають, що в усьому винен Зеленський. Треба зайнятися тим, щоб українці не потрапляли на ці канали. Можливо, слід централізовано збирати там корисну інформацію про наших бійців і фільтрувати, щоби родини цим не насичувались. Є люди, які вже сильно зламались, і те, що скажуть росіяни, може їх добити.
Теракт в Оленівці росіяни максимально «висвітлили». За моїми спостереженнями після моніторингу, Франція, наприклад, дуже серйозно ставиться до того, що пише Росія. Вони їх цитують паралельно з українцями, 50 на 50. Або тільки росіян. Тобто все, що росіяни тоді сказали, потрапило за кордон. Іноземці теж використовують слово «нацисти». Навіть якщо воно в лапках і цитатах, все одно це є. Тож росіяни і травмували родини, і поглумилися, і передали інформацію за кордон так, як їм хотілося, і це було опубліковано. Щоби побороти російські наративи за кордоном, слід залучати великі ресурси.
До роковин Оленівської трагедії ми підготували багато публікацій і заходів, щоби саме на роковини люди максимально дізналися про те, що ми існуємо та відкриті до діалогу та співпраці. Хочемо вийти на міжнародну арену, щоби бити по Росії, і водночас бути інтегрованими в те, що робиться в Україні й де ми будемо корисні.
Важлива наша ціль — зібрати підписи на петиції. В Україні немає дня жалоби до роковин трагедії в Оленівці. Це ненормально, бо ситуація дуже непересічна, і росіян цим треба постійно затискати, щоби це не повторилося. Вони зробили жахливу річ, яку використають проти них на міжнародній арені. Але для цього потрібно чимало зробити. Треба визнати подію терактом, бо офіційних документів про це немає. Потрібно максимально включити державу, щоби далі вийти на міжнародний рівень.
«Ми не проти того, щоби люди в міру розважалися, танцювали чи співали. Але в день жалоби — це не дуже добре»
— Розповім ситуацію. Зайшла у твітер подивитися, що пишуть про Оленівку. Там одна пані пише, що звернулася до фестивалю «Файне місто», який буде відбуватися у дні роковин теракту: типу фестиваль великий, розважальний — і як же це так. Ніхто в нашій спільноті не стежив за фестивалями, а він от-от уже відбудеться. Ми звернулися до організаторів. Вони відповіли, що не можуть скасувати, і попросили придумати компроміс. Якби не війна, то компромісу, мабуть, не було би. Адже виходить, що всі забули про теракт.
Внутрішні суперечки під час війни не потрібні, тому домовилися, що вони визнають помилку цього року та наступного року спробують провести в інші дні. Погодилися на виступ нашої учасниці, а також публічно вшанувати пам’ять полеглих і розповісти про петицію, щоби люди її підтримали.
Робити помилки — це нормально. Це жахлива помилка, звичайно, але хай буде. Я дивилася соцмережі — і на ті дні багато немалих розважальних заходів заплановано. Розумію, в нас постійно обстріли, воєнні злочини росіян, і воно могло десь загубитися. Тому ми з «Файним містом» не сварилися; вони нас почули. Але, думаю, якщо це врегулюється на рівні держави, нам уже не треба буде нікому казати, що нам боляче чи щось таке. Це просто буде врегульовано.
Фото: Олександри Мазур, Спільноти родин Оленівки, Патронатної служби «Азову»