Поліна Цюкало: “Коли він сказав «Я йду захищати вас» – я зрозуміла, що наше життя вже не буде колишнім”

У перші хвилини повномасштабного вторгнення Поліна Цюкало з Обухова прокинулася від вибухів. Її чоловік Олексій узяв телефон, відповів коротко: «Так, пів години – і я буду». За кілька годин він уже був у військкоматі. Так почалася історія, у якій війна змінила все – побут, звички, спокій, але не любов. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.

24 лютого 2022 року.
Поліна згадує той ранок до найменших дрібниць – запах кави, дитячі крики, тривогу, яка стискала груди. Вона думала чоловікові телефонують із роботи, та замість цього почула:
– Я йду захистити вас.

Олексій ніколи не служив, не мав військового досвіду. Але через годину він уже стояв у військкоматі. Спочатку – служба в Обухівській роті охорони. А згодом – найстрашніше випробування: Донбас.

22 квітня 2023 року він повідомив дружині: «Їду на схід».
І для Поліни почалися безсонні ночі, нескінченні молитви і очікування.
1 травня – Бахмут. Три доби тиші, потім короткий дзвінок:
– Живий. Ви як?
Потім знову тиша. І тільки 13 травня – дзвінок із невідомого номера.
«Я почула його голос. Це було ніби ковток повітря після утоплення. Світ повернувся. Він живий», – каже Поліна.

Про те, що Олексій пережив у Бахмуті, він не говорить. Лише мовчить і дивиться кудись далеко. Ті, хто бачив його очі після повернення, знають – деякі спогади залишаються там, на зруйнованих вулицях.

Після контузії він не здався. Відновився, пройшов навчання на дронах, і нині служить у складі 93-ї бригади “Холодний Яр”.
Кліщіївка, бліндажі, підземне життя серед мишей і крисят. Двічі отруєння невідомими речовинами, двічі завалений у бліндажі, десятки атак і обстрілів. Але він – живий, і продовжує боротись.

«Він молодий, але вже бачив усе. І все одно щодня виходить на позиції. Його життя тепер – це небо і дрони. Його мета – знищити ворога і повернутися додому», – каже дружина.

Поліна залишилась із двома дітьми. Побут, школа, турботи – усе на її плечах.
«Йому важче, він там, але я мушу тримати тил. Бо його спокій залежить від мого “все добре”. Коли він телефонує, я усміхаюся. Він не бачить сліз. Він чує тільки віру.»

Вона збирає допомогу для військових – спочатку для чоловіка: тепловізор, дрони, потім – для інших. Об’єднує жінок, родини, підтримує тих, хто теж чекає.
«Найстрашніше – чекати без зв’язку. І найсвітліше – знати, що він десь живий і тримає небо для нас».

Обухівська громада не залишає своїх. Родини військових підтримує Територіальний центр соціального обслуговування, який очолює Оксана Герасимчук. Саме вона організовує зустрічі, поїздки, дитячі свята й ретрити для жінок, чиї чоловіки воюють або не повернулися. Велику підтримку надає також секретар міської ради – Лариса Ільєнко, завдяки якій родини захисників мають можливість хоч на день відчути мир і спокій.

«Коли бачиш, що ти не одна – це додає сил. Ми не залізні. Але коли поруч такі ж жінки, які чекають, шукають, моляться – стає легше дихати. І велика подяка тим, хто пам’ятає про нас не лише на свята, а й у звичайні дні», – каже Поліна.

Для Поліни перемога — не гасло. Це день, коли її чоловік повернеться додому.
«Я хочу зробити фото. Ми, наші дівчатка, він — живий. Це буде найцінніше фото нашого життя».

Сьогодні Поліна говорить до тих, хто теж чекає:
«Ми – не одні. Нас багато. Ми повинні підтримувати одна одну, допомагати словами, порадами, просто бути поруч. Бо навіть коли здається, що сил більше немає – завжди знайдеться хтось, хто скаже: тримайся, ми разом».

Ця історія – про любов, яка пережила Бахмут. Про віру, що сильніша за страх. І про жінку, яка щовечора говорить дітям:
«Тато – герой. Він нас захищає. І він обов’язково повернеться додому».

Ця історія – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного Українсько-Польською медіаплатформою (UPMP.News).

Мета ініціативи – зберегти обличчя і голоси українських жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх захисників.

Ми віримо, що ці історії – не лише про біль, а й про світло, яке не згасає навіть у темряві війни.
Кожен голос – це пам’ять.
Кожна фотографія – доказ любові.
Кожна жінка – це Україна.

📸 Проєкт реалізується для документування й публікації особистих історій тилу – як свідчення незламності сердець, що б’ються вдома.

👉 Якщо Ви теж хочете розповісти свою історію – заповніть анкету за посиланням:
[🔗 форма для заповнення]

#ЛюдмилаПедоченко #ПолінаЦюкало #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #Вона