Польсько-українське примирення – подолання розбіжностей

У емоційно насичений період польсько-українських історичних суперечок, на тлі жорстокої війни Росії проти України, відбуваються події, які будують мости між людьми.

Про таку подію пише Міхал Куявський – варшавський журналіст, який спеціалізується на регіоні Центральної та Східної Європи та колишній керівник відділу поточних справ TVP World, є спеціальним кореспондентом Kyiv Post.

Кароліна Романовська – голова Товариства польсько-українського примирення. Kyiv Post зустрівся та поговорив з нею про низову ініціативу, яка об’єднує поляків та українців через такі заходи, як організація спільних семінарів в Україні.

Міхал Куявський: «Волинська різанина», пам’ять про яку в Польщі вшановують 11 липня, є предметом польсько-українських суперечок протягом багатьох років і це ваша особиста справа. У 1943 році було вбито багатьох ваших родичів. Коли ви вперше побували на Волині?

Кароліна Романовська: У 2021 році я вперше перетнула польсько-український кордон і поїхала на Волинь. Це було під час зйомок фільму «Сад Дзядка». Для мене це був неймовірний досвід. Я жила у багатьох місцях по всьому світу і багато подорожувала, але на Волині ніколи не була. Знаю, це може прозвучати нераціонально, але Волинь здалася мені найдальшим місцем у світі. Я знала, що рано чи пізно відвідаю його і зіткнуся з історією моєї родини. Нарешті, я скористалася можливістю поїхати туди і зустрітися з українцями, які рятували поляків.

МК: Як ваша приватна, внутрішня потреба поїхати на Волинь переросла в громадську діяльність і заснування Товариства польсько-українського примирення?

К.Р.: Коли я туди поїхала вперше, то пройшла ногами Волинь в її історичних межах. Дійшла до села Угли, звідки родом мій дідусь і мамин рід. Я познайомилася з мешканцями та зіткнулася з історією, яку випадково почула у дитинстві через «трохи відчинені двері». Що це означає? Про події 1943 року дорослі з дітьми не розповідали. Щонайбільше, іноді можна було почути щось випадково, але я сама ніколи не піднімала цю тему. Це були страшні історії про вбивства дітей та інших невинних людей. Вісімнадцять членів моєї родини були вбиті. Дехто з моїх родичів, народжених на Волині, вижив, ще живий.

Я долучилася до роботи над фільмом «Сад дідуся», де розповідається про історію Волинської різанини. Цікаво, що це результат співпраці поляків та українців. Його фінансували Польський інститут кіно та Держкіно України. Автори сценарію консультувалися з істориками, його історичну точність підтвердили як польські, так і українські дослідники. Це була знакова подія: ми по-іншому підійшли до теми Волинської різанини, ніж це робили раніше. Ми зобразили українців, які ціною власного життя рятували поляків. Іноді вони, їхні сім’ї та діти платили найвищу ціну – ціну свого життя. Ми хотіли показати, що ця болюча історія не чорно-біла, а має багато відтінків сірого. Ми відкинули колективну відповідальність зображати українців убивцями: там було багато хороших людей, які для мене є справжніми героями. Після завершення роботи над фільмом «Сад дідуся» у мене було внутрішнє відчуття, що попереду ще багато роботи з обох сторін. Як з українського боку, так і з польського. Так виникло Товариство польсько-українського примирення, до складу якого входять як польські, так і українські члени.

М.К.: З якими викликами стикаються поляки та українці?

К.Р.: Перш за все, нам потрібно спільно впоратися з травмою, змовою мовчання та взаємними стереотипами, які існують. Саме такою ідеєю керувалися перші польсько-українські майстерні примирення. Ми запросили поляків і українців, які представляють різні спільноти. Були польські родини з Волині, українські родини, а також ті, хто втратив своїх близьких з обох сторін.

Професор Даквін Янг з Вашингтонського університету, світовий авторитет у питаннях історичного примирення, який, зокрема, консультував Далай-ламу, також брав участь, а також британець. Ми також маємо підтримку духовенства, і один зі священиків приймає нас. У такій делікатній сфері для учасників дуже важлива духовна підтримка. Діалог почався, але ми зрозуміли, що цього недостатньо. Ми запросили істориків, але не хотіли зводити це до дискусії науковців. Ми хотіли зробити акцент на взаємних емоціях.

У майстернях взяв участь Гжегож Кровіцкі – терапевт, який спеціалізується на методі Фельденкрайза, спрямованому на лікування травм. Символічно, що Фельденкрайз, творець цього методу, родом з Волині. Торік ми організували польсько-український театр. Створено виставу про кохання, яке зіткнулося з випробуваннями: у закоханих поляка та українки дідусь і бабуся служили в Армії Крайовій (АК) та УПА (УПА), через що вони не могли порозумітися. Нехай це звучить тривіально, але такі дрібниці дійсно зближують людей. Все, що ми робили, було одним великим експериментом. У майстернях кожен може вільно висловлюватися. Немає тем табу: ми все обговорюємо. Допомагає вийти те, що ми ховаємо глибоко в серці, будь то гнів чи смуток.

М.К.: Як завершилися майстерні, чого вдалося досягти?

К.Р.: Ефекти були помітні з самого початку нашої роботи. Відверта розмова про емоції катарсисна. Учасники, які дуже емоційно підходили до цього минулого року, відчули потребу поділитися своєю правдою з усіма і цього року, ставши спостерігачами і навіть підтримавши тих, хто брав участь вперше. Так само представники польсько-волинських громад, які спочатку скептично та дистанційовано поставилися до польсько-української ініціативи примирення, також позитивно відреагували наприкінці семінарів. В останній день вони з ентузіазмом сприйняли можливість познайомитися з українцями. Польські громади, пов’язані з Волинню, тепер називають українців своїми друзями. Багато українців, дізнавшись про нашу ініціативу, спочатку проявили стриманість і обережність. Проте з кожним днем ​​було все більше відвертості, що призвело до сліз розчулення та взаємної вдячності наприкінці. Чимало українців вперше почули, що насправді відчувають поляки. Особисто я з кожним днем ​​все більше вчуся і розумію. Це величезний прогрес! За підсумками заходів ми дійшли спільного висновку: мають бути можливості для ексгумації та гідного вшанування пам’яті жертв. З цим погоджується кожен українець, якого я зустрічала.

М.К.: Що для польської сторони в цьому питанні найважливіше?

К.Р.: Однозначно йдеться про ексгумації та встановлення пам’ятних місць. Можу з повним переконанням сказати, що нинішня його відсутність не є результатом відсутності бажання з боку українського суспільства, яке вважає це негуманним через культурний імператив забезпечення належних поховань і поваги до покійних. Навіть у російських солдатів є поховання. Також проводяться ексгумації загиблих німецьких солдатів Другої світової війни. То чому польські цивільні не можуть мати могили та пам’ятні місця? Особисто я не знаю жодного українця, який би виступав проти. Це вирішальний момент для польсько-українського примирення. Це питання може бути вирішене політичним рішенням влади в Києві.

М.К.: Якщо говорити про майстерні, чи можна сприймати їх як зв’язок українців і поляків?

К.Р.: Так. Є спільні сльози та вибачення. Важливо, що це не просто вибачення українців перед поляками. Люди взаємно вибачаються один перед одним. Все це несе в собі багато сильних емоцій. Учасники починають усвідомлювати, що на людському рівні ніщо їх не розділяє. Ми нації, які дуже близькі одна одній. Багато речей нас пов’язує. Багато людей, у тому числі історики та експерти, нагадують нам історію до Другої світової війни, коли наші народи мирно співіснували. Наша історія — це не лише конфлікти.

М.К.: Це правда, але не можна заперечувати, що існують взаємні упередження.

К.Р.: На жаль, не вистачає справжнього та відкритого діалогу. Усе, що відбувається навколо Волині останніми роками, позначене суперечками та взаємними провокаціями. Крім того, особливо зараз під час війни, ми повинні знати, що Росія використовує це питання, щоб посіяти розбрат між поляками та українцями, це факт. Україна потребує підтримки, але все більше українців усвідомлюють, що такі питання, як Волинь, теж потребують вирішення. Протистояння цьому дозволить обом сторонам рухатися вперед і будувати справжнє братерство.

М.К.: Проте дехто стверджує, що війна — не найкращий час для вирішення таких питань.

К.Р.: Члени нашого товариства вірять, що правильний час завжди настав, зараз. Але ми розуміємо, що труднощів багато. Наступного дня після закінчення наших майстерень російська ракета влучила в дитячу лікарню Охматдит у Києві. Це був день, коли учасники наших воркшопів повернулися додому до Києва. Це дало змогу польським учасникам зрозуміти, скільки українці пожертвували, щоб зустрітися з ними та працювати над примиренням. Українці щодня стикаються з такими викликами, як відключення електроенергії та обстріли. Це їхня щоденна екзистенційна боротьба. Але вони вирішили взяти участь у нашому заході, зустрітися з поляками та обговорити історичні теми. Я глибоко ціную цей жест. Я знаю, що декому з них це дорого коштує.

М.К.: Ми обговорюємо, що розділяє українців і поляків, особливо з регіонів Західної України. Однак світ не крутиться лише навколо конфліктів. Чи могли б ви відзначити позитивні моменти, які існують між поляками та українцями?

К.Р.: Звичайно! Волинь – це не лише біль. Під час цьогорічних воркшопів Олена Коцеруба прочитала лекцію про кохання та відомі польсько-українські стосунки початку ХІХ століття. Вона розповідала про те, як люди наших двох національностей створювали сім’ї і просто любили один одного. Усе це відбувалося саме тут, на Волині. Багато українців, досліджуючи свої родинні дерева, відкривають польських предків. Окрім кровних зв’язків, нас пов’язує культура. Під час наших майстерень виявилося, що старші покоління поляків знайомі з українськими піснями, навіть українською мовою. Було зворушливо співати разом, зокрема пісню «Гей, соколи». Ми чергували куплети, один польською, другий українською. Польський білий борщ і журек (кислий житній суп) були хітом серед українців. Наша любов до смачної їжі також об’єднує нас!

М.К.: Що потрібно полякам і українцям, якщо говорити про взаємне примирення?

К.Р.: Дивлячись на це з боку, я бачу, що людям потрібно дати час і простір, щоб пізнати один одного, вибудувати довіру. Я вважаю, що дуже важливо ділитися своїми історіями та досвідом один з одним і спостерігати за реакцією один одного. Якщо ми бачимо розуміння та співчуття в очах іншої людини, ми на найкращому шляху до повного взаєморозуміння. Я маю на увазі не лише історичні події. Поляки усвідомлюють нинішній біль українців і чути про їхні страждання викликає велике співчуття. Деякі навіть кажуть, що страждають разом з ними. Вони бачать, що зараз українці переживають ту травму, яку самі пережили. На індивідуальному рівні ми поділяємо схожий досвід війни. Ця подібність дуже зближує нас і створює нитку розуміння.

Переклад статті Анни Стожко