«Розстріляні мрії» українських митців

Чорно-білий фільм «Будинок «Слово», який став популярним серед глядачів розкриває світ українських митців, які жили та творили в епоху репресій і тоталітарної системи. Зі шкільної програми, багатьом відомо про життя письменників, що увійшли в історію як «Розстріляне відродження», проте не всі знали, що більшість митців жили в одному будинку як сусіди. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог кандидатки наук із соціальних комунікацій, викладачки кафедри міжнародної інформації Національного університету “Львівська політехніка”, журналістки-блогерки, громадської діячки, волонтерки, бізнес-аналітикині, комунікаційниці, політтехнологині Марії Павлюх.

Тоталітарна система часто ставила експерименти на людях, тому будинок «Слово» ‒ одна із жахливих форм подібного експерименту. Гарний і привабливий задум: об’єднати митців під одним дахом, щоб вони могли творити та розвивати українську літературу, насправді мав на меті, приборкати митців, щоб вони стали гвинтиком «тоталітарної машини», загубили свій талант, розчинилися як «сіра маса», втративши свою людяність.

І в цьому сатанинському задумі, ламали та калічили таланти тих, хто не підкорився. Прикро, що одні, не витримавши, йшли з життя самі, інших – вбивали, а були й ті, хто залишився живим, проте поховав власні мрії назавжди. Здається такі відомі імена: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий… ‒ відомі ще зі шкільних років, проте їхні зламані долі, постали перед глядачем в іншому образі – людей, що стали жертвами нелюдських експериментів радянської машини, яка чавила і руйнувала усе на своєму шляху.

Десь ця заборонена тема, а в українській історіографії, мало досліджена, потребує нового погляду на колективну драму українських митців. Більшість письменників з цієї когорти були захоплені ідеями світлого комуністичного майбутнього, проте розчарування не забарилося і пелена радянської пропаганди спала з очей. Особливо, цей момент продемонстрований у фільмі як розчарування Миколи Хвильового, який на власні очі побачив Голодомор в українському селі і зрозумів, що насправді є «світлим комуністичним майбутнім».

Мабуть метраж цього фільму не дозволив достатньо висвітлити жахіття, які пережили мешканці будинку, проте образи яскраві та живі. Таланти і збірний образ сексота – юного плагіатора, який не має таланту, проте має амбіції і прагне слави будь-якою ціною, показав усю ницість системи. Зґвалтування, повна аморальність, продажність, підступність, стеження, шантаж в поєднанні з боягузтвом ‒ справжнє обличчя радянської каральної системи.

Історія циклічна, тому має здатність, на жаль, повторюватися. Мабуть, на важкий період та особисті драми митців цієї епохи потрібно подивитися як на людей, які втратили не себе, а власні мрії. Не вони були розстріляними, а їхні мрії; їхній світ, в який вони вірили, просто був зруйнованим. Це крах ідей, що перетворилися в ілюзію загубленого світу, де не було місця людяності й людині.

Сьогодні переживаємо важкий період війни. Уроки минулого, а саме, «розстріляні мрії» мешканців будинку «Слово» мали б стати для нас точкою неповернення. Минуле нехай залишиться в минулому. Його гіркий досвід повинен відкрити очі тим, хто і далі марить улюзіями «руского міра».