Серце вдома. Тетяна Черевко: “Надії більше нема. Але є життя, яке треба тримати”
Історія Тетяни Черевко — жінки, яка втратила чоловіка на фронті, але продовжує тримати життя, дім і любов у серці. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки Людмили Педоченко.
Вона каже це спокійно, без надриву:
– Надії більше нема. Чоловік загинув.
У її голосі – не розпач, а сила яка народжується з болю.
Тетяна Черевко втратила свого чоловіка Дмитра, але зберегла головне – гідність і любов.
Тепер вона живе за двох. Бо має для кого.
Коли 24 лютого 2022 року Дмитро Черевко прийшов до військкомату, йому відмовили – у нього троє неповнолітніх дітей.
Але вдома він не залишився. Місяць служив у місцевій теробороні, а вже в березні приєднався до лав Збройних сил України – 118 окремої бригади територіальної оборони.
“Він не міг чекати. Казав, що не може дивитися, як інші йдуть воювати. Мовчки зібрав речі”, – пригадує Тетяна.
У вересні 2022 року Дмитро отримав поранення поблизу Спірного на Донеччині. Після короткої реабілітації він повернувся на фронт.
Не міг інакше. Його товариші казали: “Дмитро завжди перший. Ніколи не ховався за спини”.
Він загинув на Курському напрямку 27 жовтня 2024 року.
Тетяна дізналася про це ввечері. Каже, пам’ятає, як у грудях стало порожньо – ніби вимкнули звук життя.
До війни Черевки жили у місті Чорноморськ. Дмитро працював на будівництві, Тетяна – у магазині. З початком повномасштабного вторгнення родина переїхала до її батьків у село Баландине на Черкащині.
“Діти втратили друзів, гуртки, школу. У селі не було роботи. Ми посадили город, завели господарство. Але життя стало важким і безрадісним”, – каже Тетяна.
Після загибелі чоловіка вона навчилася тримати біль у руках – так само, як колись тримала дитину.
“Я тримаюся завдяки моїм донькам. Вони завжди мене підтримують. Допоки ми є одна в одної – ми живемо”.
У голосі немає жалю. Є тверда впевненість: її діти мають бачити приклад – не зламаної жінки, а матері яка стоїть.
Сьогодні Тетяна не сама. Вона ходить на групи психологічної підтримки, спілкується з жінками, які теж пережили втрату.
“Ми не лікуємо одна одну, ми просто слухаємо, і від цього стає легше”, – каже вона.
Крім того, бере участь у волонтерських ініціативах – допомагає в проєктах «Будуємо Україну Разом», донатить на ЗСУ.
Каже, що це її спосіб залишатися поруч із чоловіком – через дію, через добро.
Планує переїхати з дітьми до Львова. Шукає роботу, щоб утримувати родину.
“Я не хочу співчуття. Хочу просто працювати й жити. Бо він би хотів, щоб ми жили”, – каже Тетяна.
Війна забрала в неї чоловіка, але не змогла забрати любов.
Бо любов це не спогад, а сила, що тримає світ на місці.
Тетяна не ставить крапку після його імені.
Вона продовжує історію – у доньках, у добрих справах, у кожному дні, який не дозволяє темряві перемогти.
Її серце не вдома – воно і є дім.
Той, у якому живе пам’ять, віра і Україна.
Ця історія – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного Українсько-Польською медіаплатформою (UPMP.News).
Мета ініціативи – зберегти обличчя і голоси українських жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх захисників.
Ми віримо, що ці історії – не лише про біль, а й про світло, яке не згасає навіть у темряві війни.
Кожен голос – це пам’ять.
Кожна фотографія – доказ любові.
Кожна жінка – це Україна.
📸 Проєкт реалізується для документування й публікації особистих історій тилу – як свідчення незламності сердець, що б’ються вдома.
👉 Якщо Ви теж хочете розповісти свою історію — заповніть анкету за посиланням:
[🔗 форма для заповнення]
#ЛюдмилаПедоченко #ТетянаЧеревко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #upmpnews #Серце вдома.Обличчя війни