Світло пам’яті в Обухові: коли громада говорить мовою серця

У День памʼяті захисників України мешканці Обухова зібралися, щоб вшанувати загиблих. Лампадки, імена, спільна тиша — подія, що перетворилася на акт глибокої єдності, де кожен біль знайшов відгук, а кожне ім’я — своє світло. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки, експертки зі стратегічних комунікацій та ШІ-технологій Людмили Педоченко.

Учорашній вечір став для мене дуже особистим і дуже важливим. У День памʼяті захисників України в місті Обухів, Київської області, відбулася акція, організована Радою ветеранів та родин Захисників України при Обухівській міській раді. Люди збиралися біля РЦКІД, на сходах стояли лампадки з іменами загиблих захисників — по роках, від 2014-го. Коли почали зачитувати прізвища, родичі підходили забирали свою свічку й несли її до тризуба, намальованого на асфальті. Саме там, у центрі міста, ми всі обʼєдналися в одній хвилині тиші та памʼяті.

Мій чоловік, Педоченко Дмитро Анатолійович, не був із цієї громади. Він пішов на війну з Миколаєва. Але я — його дружина — разом із дітьми вже якийсь час живу тут. І щиро скажу: я не знала, чи матиму право бути частиною цієї памʼяті. Адже його тут не знали. Тут він не служив. Але сталося щось, що змусило мене плакати від вдячності.

Цей вечір відбувся завдяки Анастасії Спасиба. Саме вона стала ініціаторкою ідеї провести цей захід. Вона зробила неймовірну роботу, щоб ми всі могли зібратися разом, згадати кожного героя і запалити символічне світло памʼяті. У кожній деталі цього вечора — її щирість, увага, внутрішня гідність. І найголовніше — її віра в те, що кожен має право бути згаданим. Навіть той, хто загинув далеко. Навіть той, кого громада ще не знала. Завдяки цій ідеї ми мали можливість не просто вшанувати, а й з’єднатися у спільному болі, який стає підтримкою.

А ще — я безмежно вдячна Оксані Герасимчук. Саме вона подбала, щоб серед лампадок, на сходах, була і свічка з імʼям мого Дмитра. Вона знала, наскільки це важливо — не пропустити його імʼя. Не дати йому загубитися в цій війні, в чужому місті, в чужій тиші. Цей простий, але глибокий жест — поставити лампадку з його іменем — для мене означав одне: нас тут бачать. Нас прийняли. Ми не самі.

Стоячи з цією лампадкою в руках, я відчула, що більше не одна. Що памʼять має силу єднати. Що біль, навіть якщо він не з цього міста, все одно знаходить відгук. Я бачила очі інших жінок — таких самих, як я. Бачила, як вони тримають свічки своїм синам, братам, чоловікам. І в цей момент усі ми були разом.

Я хочу подякувати кожному, хто був поруч. Тим, хто прийшов, аби підтримати не лише свою памʼять, а й чужу. Бо це і є справжня громада. Особливо дякую Анастасії Спасиба — за ідею, за сміливість, за щирість. І Оксані Герасимчук — за конкретний, світлий вчинок, який зробив цей вечір особливим для мене.

Дмитро та всі інші герої живуть. В наших серцях, у наших спогадах, у кожному подібному вечорі. Ми памʼятаємо, вшановуємо, ми разом. За них. І заради майбутнього.

А як це було — очима тих, хто тримав свічки, хто мовчки плакав і хто йшов разом із нами — дивіться у відео. Бо іноді тиша говорить більше, ніж слова. Іноді памʼять — це погляд, крок, полум’я в руках. Перейдіть за посиланням і відчуйте цю мить разом із нами.