Там, де немає байдужих: літній табір у жіночому монастирі Волині

У серці волинського лісу: Старосільський Свято-Троїцький жіночий монастир. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки, експертки зі стратегічних комунікацій та ШІ-технологій Людмили Педоченко.

Як правило, слово «монастир» викликає уявлення про усамітнення та суворі умови життя. Однак ще біля воріт Старосільського Свято-Троїцького жіночого монастиря нас зустрів голосний дитячий сміх: в обителі утворилося справжнє коло довкола Божого дому, де радість і молитва йдуть поруч. Ця маленька святиня між пагорбами соснового лісу на Волині стала місцем іще не одного доброго діла, від храмової служби до дитячого оздоровлення.

Історія монастиря

Свято-Троїцький монастир у Старосіллі започатковано рішенням Священного Синоду УПЦ 22 листопада 2006 року. Проте фактична історія обителі почалася раніше: навесні 2006-го до напівзруйнованих будівель колишньої військової частини поселилися перші сестри зі Стрітенського Михнівського монастиря Камінь-Каширського району. Спочатку тут не було навіть власного храму й на свята черниці їздили на служби до сусідніх сіл. З часом на території обителі спорудили першу церкву на честь святителя Василія Великого – її престол освятили 25 листопада 2006 року. З того дня тут щоденно звершується Божественна Літургія згідно монастирського уставу. 29 травня 2007 року владика Ніфонт урочисто відкрив новий Свято-Троїцький монастир: під час літургії він освятив нові дзвони, і обитель офіційно запрацювала як духовний осередок краю.

У вересні 2013 року Священний Синод призначив настоятелькою монастиря ігуменю Софію (у світському житті – Марію Лівик), яка 29 вересня того ж року була висвячена в сан ігумені. Під її керівництвом спільнота активно зростала: на початок 2020 року тут проживало вже 12 насельниць різних чинів (1 ігуменя, 1 схимонахиня, 7 монахинь, 1 інокиня і 2 послушниці). Усі вони покірно несуть свій монаший послух, виконуючи духовні і трудові обов’язки на благо монастиря.

Архітектура обителі

Невеликий дерев’яний храм у Старосільському монастирі і його простий хрест на фоні яскравого небосхилу.
Архітектура монастиря поєднує скромний цивільний пейзаж із релігійним духом. Обитель розташована серед лісу на території придбаного колись військового містечка біля Старосілля, і тому її будівлі – це передусім відреставровані казарми і господарські корпуси. Новозбудованих мурованих споруд тут майже немає: до складу монастиря ввійшли старі армійські гуртожитки, у яких влаштували трапезну, келії для сестер і будинки для дітей, що відпочивають у таборі. Єдина сучасна новобудова – це альтанки для відпочинку надворі, а також невеликий дерев’яний храм. Перший з храмів обителі, дерев’яна святиня на честь Василія Великого, була освячена саме під час відкриття монастиря у 2006 році. У 2017 році зведено ще один храм – на честь Іверської ікони Божої Матері, який доповнив комплекс новим прикладом українського церковного зодчества. Обидва храми мають зрубну будову і золоті куполи, що виокремлюються серед зелені лісу.

Ветхі архітектурні елементи пристосовано до потреб монастиря: стару лазню військових перебудували під душові й санвузли для дітей, а занедбана водонапірна башта стала дзвіницею й оглядовим майданчиком. Сестри вирощують пасіку, турбуються про теплицю і господарську ділянку, на якій росте городина для трапези. Навколо обителі – доглянутий сад і підзвірний ліс, в якому часто бувають паломники. Місцеві лісівники від самого початку допомагають монастирю: вони безкоштовно постачають будівельні матеріали та дрова для опалення, а також відновили розбиту лісову дорогу, що відкрила доступ до обителі сотням вірян та туристів. Навіть монастирський невеличкий магазинчик з іконами та духовною літературою функціонує завдяки дровам – адже усі будівлі тут обігріваються винятково цим паливом. Ці прості архітектурні рішення – кілька дерев’яних храмів і гуртожитків серед лісу – надають монастиреві особливого краю духу смирення і праці.

Літній табір при монастирі

Літо в Старосільському монастирі – час православного дитячого табору «Стежина добрА». 
Великим служінням монастиря стало проведення щорічного православного дитячого табору «Стежина добрА». Перший заїзд тут відбувся у 2009 році, і вже протягом понад десяти років монастирське подвір’я влітку заповнюється сотнями дітей і підлітків з усієї України (а часом – і з-за кордону). Кожного літа табір працює з середини червня до середини серпня, організовуючи чотири двотижневі зміни (окремо для хлопців та дівчат) по 100 дітей кожна. Наприклад, розклад змін 2019 року був таким: – І зміна (для хлопців) – 18–29 червня; – ІІ зміна (для дівчат) – 2–13 липня; – ІІІ зміна (для хлопців) – 16–27 липня; – ІV зміна (для дівчат) – 30 липня–10 серпня.

Особлива увага приділяється дітям із особливими потребами та соціально незахищеним категоріям. Зазвичай перші табірні зміни – безплатні для дітей з інвалідністю чи зі складними діагнозами. До того ж волинська єпархія надає пільги та повне звільнення від оплати для дітей воїнів, сиріт, переселенців, дітей із малозабезпечених та багатодітних родин. У 2019 році вартість перебування однієї зміни склала 2500 грн (що включає п’ятиразове харчування), і повністю її сплачувала лише частина сімей (інші отримували знижки або безкоштовне розміщення).

Програма табору насичена різноманітними активностями і виховними заходами. Окрім ранкової та вечірньої молитви, діти беруть участь у спортивних іграх, творчих майстер-класах та пізнавальних лекціях. Зокрема, організатори пропонують туристичні походи, спортивні змагання (настільний теніс, футбол, волейбол тощо) та заняття з плавання у басейні під наглядом інструктора. Поряд з цим проводять різні творчі майстер-класи – від плетіння віночків до саморобок із дерева – та навчальні заняття з Православ’я. Загалом у роботі табору задіяно понад 30 осіб: лікарі, вихователі, тренери, а також волонтери – вихованці Волинської духовної семінарії та студенти місцевих університетів, які виконують роль виховників і інструкторі.

Дитячі дні в «Стежині добрА» сповнені і роботи, і веселощів: після сніданку діти вирушають на заняття чи у майстерню, потім плавають чи грають на спортмайданчику, відвідують тематичні бесіди з духовним наставником, а ввечері – знову збираються на спільну молитву. Постійним пунктом програми є також активні екскурсії лісом та довколишніми ставками – оздоровчу цінність приносить близькість до природи: цей сосновий ліс давно славиться своїми цілющими властивостями. Батьки часто відзначають, що атмосфера табору дуже тепла і дружня: сестри монастиря та волонтери створюють для дітей зворушливу «родинну» атмосферу, а щоденні молитви та участь у богослужіннях допомагають малечі пізнати духовну сторону життя.

Духовне життя монастиря

Усередині дерева храму Св. Василія Великого під склепінням купола – царське місце Божественної Літургії.
На життя монастиря не менше впливає його богослужбовий устав. У тутешніх храмах богослужіння відбуваються щодня: сестри прокидаються о 6-й ранку на ранню молитву, з 7:00 до 8:30 – служба Літургії, після обіду – відновлюють сили й працюють над господарськими справами, а увечері з 16:00 до 21:00 йдуть на вечірні молитви. Обід у спільній трапезній (загалом для насельниць і гостей) відбувається приблизно о 10 годині, а у проміжках між богослужіннями сестри плекують пасіку, теплиці, город і навіть виварюють трав’яні чаї, якими діляться з паломниками. Такий суворий графік – традиція православних обителей – навчає черниць терпінню, праці й невідступній молитві. Ігуменя Софія часто говорить, що життя в монастирі – це не порятунок від миру, а нове покликання, як бути вчителем або пілотом: спочатку людина довго зважує це рішення, і лише справжньо покликана залишається назавжди.

Монастир завжди відкритий до людей: сюди приходять на служби не лише рідні сестрам мешканці Старосілля, а й жителі сусідніх сіл. Наприклад, на престольний празник 14 січня багато вірян зібралися у храмі Святого Василія Великого разом із духовенством. Протягом тижня тут лунають літургії, вечірні і часи, молебні за мир та зцілення. Особлива роль приділяється молитві за захисників України: у святковий день П’ятидесятниці в 2025 році під час літургії у монастирському храмі читали особливі прохання про мир на українській землі й благословення людей доброї волі. Аналогічні прохання звучать при кожній службі: згадують і тих, хто тікає з домівок, і всіх тих, хто щохвилини ризикуючи життям боронить нашу країну. Також регулярно піднімають заупокійні молитви за полеглих воїнів і жертв війни.

Монастирське служіння – це не лише літургії. Сестри щодня відвідують потребуючих людей із ближніх сіл, допомагають їм поратися по господарству та приносять гарячу їжу, а хворих – відвідують зі словами підтримки та молитвою. Під час карантинів чи евакуацій насельниці організовують збір продуктів і ліків, передають гуманітарну допомогу на фронт. Таким чином монастир у Старосіллі виконує справжню місію милосердя: він і храм, і притулок водночас.

Постаті обителі

Настоятелькою монастиря вже понад десять років є ігуменя Софія (у світському житті – Марія Лівик). Вона раніше працювала педагогом, але з 1995 року присвятила себе Богові, пройшовши через велику духовну школу послуху. Ігуменя Софія відома у громаді як дуже щира, добра та водночас рішуча матір для своїх сестер. Саме з її рук ігуменський посох отримали новопостриженні сестри, яких не бракує – періодично до обителі приходять новачки й навіть у 2025 році митрополит Нафанаїл звершив постриг одразу трьох інокинь (усього їх назвали Силуана, Феофанія і Нектарія).

Духівником монастиря є архімандрит Ілля (Вишневський). Він був серед перших священників, які брали участь у заснуванні обителі, і від самого початку допомагає сестрам розвивати богословський напрямок життя. Отець Ілля щоліта очолює дитячий табір («Стежину добрА»), проводить екскурсії та духовні бесіди для молоді, а також часто співслужить із архієреями на престольних святкуваннях обителі. Зокрема, до нього доходили подяки від владики Нафанаїла за служіння в ім’я монастиря: у 2021 році він від імені ігуменії та сестер щиро подякував архіпастирю за спільну молитву та святкові вітання. Крім того, великою опорою для обителі є багато світських волонтерів та меценатів: студенти семінарії та місцеві підлітки охоче стають вожатими і помічниками на таборі, а благодійники привозять будівельні матеріали й одяг нужденним.

Співпраця з громадою

Старосільський монастир щільно взаємодіє із місцевою громадою та довколишніми селами. На недільні й святкові служби сюди часто приїжджають паломники і прихожани з багатьох сіл Камінь-Каширського й Луцького районів. Після служби ігуменя і сестри запрошують їх до спільної трапези і бесід – багато хто з вірян називає монастир своєю другою домівкою. Так, мешканці навколишніх сіл Гороми та Годомичів регулярно долучаються до богослужінь у Свято-Троїцькому храмі, а після обіду отримують духовні настанови від ігуменії чи священника.

Господарі монастиря тісно пов’язані з державними структурами: наприклад, працівники державного «Колківського лісового господарства» від самого початку підтримують обитель. Лісівники не лише надають паливо та матеріали для будівництва, а й відновили лісову дорогу до Старосілля. Вони ж упорядковують лісові стежки, якими ходять паломники до монастиря – щодня ліс патрулюють, щоб і ченці, і відвідувачі відчували безпеку.

Щороку монастир проводить благодійні акції для місцевих потребуючих: тут формують пакунки з продуктами на Різдво і Великдень, організовують безкоштовні обіди для самотніх людей старшого віку, а також ярмарки творчості, де кошти передають на лікування хворих дітей. Завдяки відкритості обителі багато жителів навколишніх сіл долучаються до монастирських ініціатив: ветерани війни приїжджають по поради, учні недільних шкіл ходять до монастирської бібліотеки, а в дні змін «Стежини добрА» щоденно десятки батьків підвозять сюди дітей і радо відвідують і батьківські дні з екскурсіями.

Майбутнє монастиря тісно пов’язане з очікуваннями людей, адже нині в Україні важлива єдність помісної церкви. За офіційними даними, з 2019 року десятки волинських парафій уже перейшли до Православної Церкви України. Багато вірян сподіваються, що й монастир у Старосіллі невдовзі поєднає свою долю з єдиною українською помісною церквою – адже таке рішення вважатимуть логічним продовженням його давньої місії служіння рідному народу. Хоч офіційних заяв про зміну підпорядкування ще не було, настрої людей однозначні: українці прагнуть бачити свою святиню в лоні національної Церкви, а не на стороні чужинської традиції.

Поточний літопис монастиря продовжують писати живі люди – монастиря служителі, волонтери, вихованці табору, прості жителі довколишніх сіл. Вони і складають живу картину обителі: храми, де православні волиняни співають молитви, монахи й німці, які стіною ставлять на молитовний подвиг і щиру працю, а також усі ті, хто щиро відкриває серце ближньому. Старосільський Свято-Троїцький монастир і сьогодні зберігає пам’ять і надію, що тут, серед лісів, житиме світла сторінка нової української історії – історія віри, єдності і правди.