Таємниці прибуткового будинку Слинька на Андріївському узвозі: архітектура, пам’ять та люди
На старих світлинах можна помітити, що колись цю яскраву пам’ятку прикрашали дві величні цибулиноподібні вежі з сяючими куполами. Вони надавали споруді вигляду казкового палацу, який на початку ХХ століття захоплював уяву киян.
Будинок №34 на Андріївському узвозі став символом архітектурних пошуків свого часу. Зведений у період першої хвилі будівельної лихоманки, він поєднав у собі декоративну пишність і прагнення до нових форм. Його фасад вирізнявся багатством деталей, а інтер’єри — вишуканим оздобленням, що відповідало духу епохи розквіту меценатства.
Споруда одразу привернула увагу сучасників і стала важливим акцентом у панорамі узвозу. Вона не лише прикрашала вулицю, а й відображала культурні амбіції міста, яке на початку ХХ століття стрімко змінювалося та шукало нові архітектурні ідентичності.
Будинок №34 і сьогодні залишається однією з найяскравіших пам’яток Києва, зберігаючи пам’ять про епоху розквіту, меценатства та трагічних зламів історії.
Ця яскрава пам’ятка була зведена у 1900–1901 роках за проєктом архітектора Олександра Хойнацького та інженера Миколи Вишневського. Її еклектична архітектура, витримана у формах історизму з елементами стилю «а-ля рюс», не була типовою для Києва, проте відповідала модним тенденціям імперської доби.
Фасад споруди вражає насиченим декором: масивні аркові портали, декоративні фронтони, трикутні сандрики та зубчасті карнизи створюють образ казкового палацу. Через складний рельєф ділянки будівля має Г-подібну форму та різноповерхові крила, що додає композиції динаміки.
На жаль, у радянський час були втрачені дві величні цибулиноподібні вежі зі сріблястим покриттям, які первісно увінчували дах. Через подібність до елементів сакральної архітектури їх визнали «ідеологічно ворожими» й демонтували.
На світлинах другої половини ХХ століття видно, що фасад будівлі мав червоно-біле забарвлення, яке стало її впізнаваним образом на десятиліття. Проте напередодні Євро-2012, під час реставрації Андріївського узвозу, пам’ятці надали інший вигляд — відтінок жовтої київської цегли, що змінив її сприйняття у міському ландшафті.
Історія пам’ятки нерозривно пов’язана з постаттю купця другої гільдії, Андрія Петровича Слинька який придбав її у 1906 році.
Уродженець Ніжина, він пройшов шлях від дрібної торгівлі до володіння мануфактурною крамницею на Думській площі (нині Майдан Незалежності). Слинко був не лише успішним комерсантом, а й активним громадським діячем та щедрим меценатом, який підтримував чимало культурних проєктів, зокрема й театр Соловцова.
Відомо також, що його дружина Феодосія (у дівоцтві-Грифенко) мала вишуканий салон дамських шляпок — модний простір, де київські панянки обирали елегантні капелюшки. Разом вони створили родину, яка залишила помітний слід у міському житті Києва.
Цікаво, що будинок на Андріївському узвозі був не єдиною комерційною нерухомістю подружжя Слиньків. За свідченням києвознавців, родина володіла кількома прибутковими будинками в районі Нової Забудови. Один із них — на Великій Васильківській, 14 — було зведено у 1910–1912 роках у стилі північного модерну за проєктом архітектора Павла Сватковського.
З будівлею пов’язана міська легенда: у рисах маскаронів на її фасаді нібито можна впізнати Андрія Слинька та його дружину Феодосію. Чи справді скульптор увічнив їхні обличчя — достеменно невідомо, проте сама історія додає споруді особливого шарму, перетворюючи її на символ поєднання міської архітектури й родинної пам’яті.
Подружжя Слиньків мало двох дітей: Івана та Лідію. Відомо, що син емігрував до Франції, де й завершив свій життєвий шлях у 1945 році. Донька бул заміжня за актором Сергієм Ждановим, а їхній син став відомим радянським композитором.
На жаль, доля самого Андрія Петровича Слинька склалася досить трагічно: у травні 1919 році його розстріляли чекісти на порозі власного будику, а майно родини реквізували.
Йому було тоді 74 роки. Поховали колишнього підприємця в братській могилі на Лук’янівському кладовищі. Пізніше, під час розкопок могил жертв, рідні впізнли його тіло та замовили відспівування у Десятинній церкві.
Попри зміну політичних режимів, будинок залишався важливим культурним маркером міста завдяки своїм мешканцям. Тут жили й працювали люди, чиї імена вписані в історію української науки та літератури.
У квартирі №29 мешкав Павло Житецький — видатний філолог і дослідник української мови, який саме тут працював над «Енциклопедією слов’янознавства». У квартирі №9 понад пів століття жив Тауфік Кезма, сходознавець, що перекладав твори Шевченка, Франка та Лесі Українки арабською, відкриваючи українську класику світу.
У квартирі №1 мешкав Микола Сагарда — знаний бібліограф, чиє життя було затьмарене репресіями. А в квартирі №17 у 1960-х роках творив Григір Тютюнник, який написав тут свої шедеври «Климко» та «Зав’язь». Сьогодні про його творчість нагадує меморіальна дошка на фасаді.
Нині на першому поверсі працюють театр-студія «Академія» та художня галерея «Триптих», продовжуючи мистецьку традицію, започатковану понад століття тому.
Будинок став не просто спорудою, а живим архівом київської історії, де кожна ліпнина й кожна гранітна сходинка зберігає пам’ять про людей, що творили обличчя міста.