Тіньова робота: як емоційна праця жінок тримає суспільство

Починається з ранку. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог авторки, волонтерки, журналістки, блогерки, громадської діячки, експертки зі стратегічних комунікацій та ШІ-технологій Людмили Педоченко.

Вона прокидається о 6:45 – син не любить поспішати. У кухні тихо. Наливаючи воду в чайник, вона помічає: щось не так. Очі сина – неспокійні. Вона не тисне, не драматизує. Просто питає: «Ти в порядку?»

Після того, як двері за ним зачиняються, вона сідає писати робочий лист. Паралельно, вона нагадує чоловікові про дзвінок матері, перевіряє повідомлення у волонтерському чаті та планує, коли забрати посилку з аптечкою для пораненого знайомого. Це, звісно, не називається роботою. Але без неї день розсипається.

Що таке емоційна праця

У цьому, власне, і є суть емоційної праці: невидима, неформалізована, неоплачувана, але критично важлива. Більшість цієї праці у сучасному суспільстві здійснюють жінки. Наприклад, соціологиня Арлі Гохшильд ще у 1983 році назвала це явище «емоційною працею» – здатністю керувати власними емоціями заради комфорту інших. Відтоді термін не втратив актуальності – особливо в умовах війни, нестабільності та колективної втоми, у якій ми всі живемо.

Тиха турбота, яка все тримає

Зовні це виглядає як звичайна турбота: знайти потрібне слово, бути поруч, коли складно, зберігати спокій, коли всі на межі. Але ця звичка підтримувати емоційний клімат навколо – щоденна праця. У сім’ї, на роботі, в громаді. І саме вона робить те, що зазвичай не помічають – але дуже швидко відчувають, коли цього бракує.

Жіночий фронт у тилу

У тилу війни ця робота стала ще одним фронтом. Жінки координують збори, фасують гуманітарку, підтримують родини військових – і не лише розв’язують практичні питання. Вони лікують страх, транслюють надію, об’єднують людей. Це вимагає не тільки часу, а й емоційного ресурсу, якого суспільство очікує від жінки автоматично. Але це не інстинкт. Це – щоденна компетенція. І вона має межі.

Домашній диспетчер

У родині ця праця має просту, але промовисту назву – «мама все пам’ятає». Їй відомо, коли настав час вакцинації, вчасно помічає, коли донька мовчить не просто так, і пам’ятає поговорити з учителькою. У щоденному потоці турбот вона стає емоційним центром комунікації. Її турбота – інтуїтивне управління людськими станами. І найчастіше – без жодної вдячності.

Емпатія в офісі

В офісі ця праця виглядає так: саме вона помітила, що хтось плакав у туалеті, що нова стажерка тримається штучно, що Василь потребує не «ще одне завдання», а каву і п’ять хвилин мовчання. Вона – не HR, не керівник, не психолог. Але саме її непомітна емоційна робота підтримує атмосферу. І саме її внесок найменше враховується у бонусах.

Коли очікування стають тиском

Коли хтось каже, що «жінки емоційніші», рідко має на увазі емоційну компетентність. Швидше – це очікування: жінка має розуміти, слухати, вгадувати, витримувати. І ця невидима вимога щодня тисне. Бо немає вихідних у турботі. Немає компенсацій. Є лише мовчазна вимога: «будь сильною».

Побачити і визнати

Це суспільне навантаження на жіночу здатність бути підтримкою – токсично нормалізоване. Але водночас фундаментальне. Усе, що не розвалюється, часто не розвалюється завдяки тій, хто мовчки підтримує всіх – і рідко себе.

Емоційна праця – більше, ніж гендерна тема. Це – питання гідності, розподілу ресурсів і культурної справедливості. Суспільства, які тримаються на тіньовій роботі жінок, рано чи пізно стикаються з наслідками: масове вигорання, втрата самоцінності, заміна емпатії на виснаження.

Можливо, перший крок до змін – це помітити. Поставити просте запитання: хто утримує цей простір, де я почуваюся в безпеці? І, можливо, вперше відповісти: дякую.