“Усе, що ми насправді маємо, – це сьогодні”. Історія біженки з Харкова Олени Костюк

Виховання дитини з розладом аутистичного спектра в умовах війни і вимушеної еміграції, кар’єра в ІТ, правозахисний активізм і нове кохання в чужій країні. Це не тизер до спецвипуску шоу «Супермама», а цілком реальна історія Олени Костюк – біженки з Харкова, яка в березні 2022 року знайшла прихисток у містечку Паб’яниці в центральній Польщі. Півтора року потому жінка ділиться своєю історією з «Нашим вибором». Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на “Наш Вибір”.

Мікрорайон «Горизонт» – досить затишний сучасний житловий масив на східній околиці Харкова. Новобудови, великий парк, кілька хвилин до станції метро «Індустріальна», новітні дитячі майданчики, зручний доїзд автівкою до центру міста. Купуючи там квартиру кілька років тому, Олена врахувала всі ці фактори, а ще близькість до помешкання сестри Юлії – своєї найвідданішої подруги, завжди готової прийти на допомогу. Не вдалося передбачити лише агресивність сусідів – від будинку Олени до кордону з Росією близько 50 кілометрів.

«Вранці 24 лютого я міцно спала – працювала допізна напередодні. Прокинулась від дзвінка: “Ти це чуєш? Схоже, почалося. Війна”. А в мене в голові спросоння: “Так, стоп, яка війна? Нам сьогодні в басейн зі Святиком!” Звісно, як остаточно прокинулась, одразу почала збиратись, бо треба було вивозити дитину. Паралельно подзвонила мама, сказала, що вночі померла наша з Юлею бабуся, і треба з цим щось робити. А що робити? Ховати точно зараз ніхто не буде, бо всюди обстріли і бомбардування. Треба організовувати кремацію, бо так дещо простіше – прах можна якийсь час зберігати, але крематорій теж не працював 24-го. І оця шалена розгубленість: за що хапатись? Вивозити дитину? Утішати маму? Намагатись організувати поховання? Врешті, заїхали з сестрою до мами, залишили їй грошей, а далі допомагали вже дистанційно. Їхали з міста, і ця розгубленість відчувалася в повітрі – ніби ніхто не знав, що саме зараз правильно.

При цьому ми абсолютно не розуміли, як надовго їдемо, було відчуття, що треба перечекати вихідні поза Харковом, а там все якось потроху стихне, бо яка повномасштабна війна у 21 столітті? Це була абсолютно ірраціональна думка, бо я вже знала, як було в Донецьку у 2014, коли теж всі думали, що ось-ось все припиниться, а не припинилося й досі. Проте, на раціональність  ресурсу зовсім не було, ледь вистачило на якісь напівавтоматичні дії: зібрати мінімум речей, сісти в авто, поїхати до родичів у Полтаву. Дивом взяли ноутбуки – скоріше з думкою про мультики для дитини, ніж про роботу. З Полтави ми вже не повернулись. Поживши тиждень у родичів, зрозуміли, що далі сидіти в них на голові не можемо, і вирушили далі. Спочатку думали про Івано-Франківськ, але врешті доїхали до Польщі. У дорозі виявилось, що я в поспіху забула документи сина про інвалідність, тож довелось ще на пару днів затриматись на Закарпатті, щоб їх відновити».

Ми зустрілись з Оленою в невеличкій квартирі в центрі містечка Паб’яниці, в якій вона вже майже півтора року живе з тринадцятирічним сином Святославом. Квартира належить мамі Марти – польки, яка в березні 2022 року прихистила родину і допомогла Олені з сином і її сестрі з двома дітьми облаштуватись у новій країні. «Марта просто взяла нас за руку і водила всюди: показувала місто, допомагала оформити документи, знайшла людей, які орендували квартиру Юлі з синами. При цьому ми навіть не були знайомі раніше, вона була давньою подругою мого проджект-менеджера, поляка, який емігрував до Іспанії», – згадує Олена, наливаючи чай. Тим часом прокидається Свят – лише пізно вночі вони з мамою і її партнеркою Насткою повернулись з тижневого відпочинку на мальовничому озері, тож хлопчик відсипався. Прокинувшись, Свят поспішає привітатись із мамою. У них свій ритуал: він притискає долоні до маминих щік, наближуючи до неї своє обличчя, і чекає на посмішку. Побачивши її радісно сміється і повторює це ще декілька разів. «Йому дуже важливо бачити, що я посміхаюсь – так він відчуває, що все добре», – пояснює Олена. У її сина – розлад аутистичного спектра. Це особливий стан нейророзвитку для якого характерні труднощі у сфері соціальної поведінки, вербальної та невербальної комунікації, а також прояви повторюваної поведінки, наполягання на дотриманні рутини і специфічні реакції на сенсорні подразники.

За даним Всесвітньої організації охорони здоров’я кожна сота дитина в світі народжується з РАС [розладом аутистичного спектра – авт.]. Аутизм не є хворобою і не може з’явитися внаслідок дії зовнішніх чинників. Його не можна «вилікувати», проте доказові методи психологічного втручання здатні суттєво сприяти розвитку комунікативних навичок і соціальної адаптації дитини з РАС. Слово «спектр» у назві розладу свідчить про досить широку палітру проявів: від тяжкого порушення когнітивних функцій і емоційного інтелекту до високої функціональності, феноменальної пам’яті й надзвичайних здібностей у різних сферах мистецтва і науки.

«Переїзд до нової країни став великим викликом для нас зі Святом, але він не переставав мене приємно дивувати здатністю до адаптації. Багато з моїх тривог не справдились, або принаймні були присутніми в реальності набагато меншої мірою, ніж я боялась. Так, наприклад, Святик завжди був дуже вимогливим до їжі, їв досить обмежену кількість добре знайомих йому продуктів: любив дитячі маленькі сосиски і відмовлявся від будь-яких інших, їв виключно сирки Агромолу [продукція Харківського молочного комбінату – авт.], бутерброди тільки з м’яким сиром – твердий не хотів навіть спробувати, і багато інших таких специфічних речей, які стали недоступними з переїздом. Особливо я переживала в дорозі: ми не могли запастися їжею на весь довгий шлях – їхали автівкою, звісно ж, без холодильника. Ближче до кордону і вже після його перетину були волонтерські пункти, де годували, переважно канапками, іноді гарячою їжею. Тоді Свят вперше з’їв бутерброд з твердим сиром. Тут, у Польщі, вже потроху призвичаїлись, але не скажу, що було легко – багато продуктів здаються дуже подібними, але на його вибагливий смак все ж сильно відрізняються. Простіше виявилось із мовою. Моя дитина не розмовляє і орієнтується більше на інтонації та контекст, ніж на конкретні слова. Син виріс в російськомовному середовищі, найкраще розуміє російську. Проте зараз в його житті присутні одразу чотири мови, тож я намагаюсь допомагати йому з цим. Іноді ми йдемо вулицею, я говорю якусь фразу російською, переконуюсь, що він зрозумів, про що мова, і перекладаю: спочатку українською, потім англійською, і, якщо знаю переклад, польською. У школі заняття відбуваються повністю польською мовою, але, судячи з усього, у нього не виникає з цим проблем».

До народження сина Олена працювала журналісткою, редакторкою і ведучою на кількох харківських радіостанціях. Завагітнівши у 2010 році, покинула роботу і зосередилась на вихованні Свята. За пару років стало зрозуміло, що хлопчик не зможе ходити до дитячого садочка: він не міг спілкуватись у групі, підпорядковуватись вимогам і правилам установи. Тоді Олена почала консультуватись з психологами, водити малюка до логопедів, спеціалістів з розвитку і спеціальних центрів для дітей з аутизмом. При одному з таких центрів з часом відкрилась приватна школа, її очільниці і викладачки самі були мамами дітей з РАС, тож щиро вболівали за якнайкращу організацію освітнього процесу. Зараз Олена вважає цей заклад найкращим з тих, у яких навчався Святик. «Навчання відбувалося за загальноосвітньою програмою початкової школи: вивчали математику, вчились писати у передзаповнених друкованих зошитах. На клас з трьох дітей було п’ять педагогів – може здатися, що це занадто, але такий підхід створював передумови для гарного і безпечного розвитку дітей. На жаль, ця школа не проіснувала довго», – розповідає про першу школу сина Олена. Після закриття цього закладу, вибір впав на іншу харківську приватну школу – цього разу загальноосвітню, але зі спеціалізованим класом для дітей з вадами розвитку. У новій школі діткам зі спецкласу не давали завдань з загальноосвітньої програми, натомість зосереджувались на соціальній адаптації. Взагалі, за словами Олени, вибір навчального закладу для її дитини в Харкові був нелегкою задачею: кількість доступних місць була дуже обмеженою, а вартість навчання високою. Саме тому приємним сюрпризом стала наявність державної спеціалізованої школи прямо поблизу їхнього нового дому в Паб’яницях. «Навіть класна кімната у цій школі дуже подібна до тієї, яка була в Харкові. Коли я прийшла туди вперше, домовлятись про навчання Святика, я ще зовсім не говорила польською, навіть не розуміла більшості слів. Спеціально для нас знайшли вчительку, яка чудово говорила англійською і допомагала нам з перекладом. Окрім формальностей типу подачі документів, нас направили на консультацію до психолога, який визначив, за якою програмою займатиметься Свят. Наразі це переважно творчі заняття, пізнання навколишнього світу – пори року, природні явища, і деякі практичні навички. Наприклад, вони вчаться рахувати гроші. Не знаю, наскільки це ефективно у випадку моєї дитини, але в цілому я задоволена. Після основних занять діти йдуть до світлиці, де вони під наглядом можуть малювати, гратися, їсти, гуляти на вулиці. Це дає мені змогу спокійно працювати, на відміну від харківської школи, де дитину треба було забрати не пізніше 14:00. Доводилось з Юлею по черзі їздити – кожна з нас жертвувала робочим часом задля піклування про дитину. Її підтримка за всі ці роки взагалі безцінна, не знаю, як би я впоралась без сестри».

У 2018 році, коли Святу виповнилось вісім, Олена вирішила повертатись до професійної самореалізації. Разом з сестрою закінчила курс QA-інженерії і вже майже п’ять років успішно працює за новим фахом. Від 2021 року – у міжнародній IT-компанії, яка всіляко підтримала жінку на етапі складного переїзду і адаптації в новій країні.

Робота і опіка над дітьми – це не все, чим сестри займаються спільно. Багато років їх обох можна було помітити на харківських правозахисних подіях, зокрема ЛГБТ+ і феміністичних. А з 2019 року вони є співзасновницями хору Queer Essence, який не лише не припинив існування під час повномасштабної війни, але й знайшов можливості виступити в Польщі, і навіть взяти участь у міжнародному фестивалі ЛГБТ-хорів Various Voices у Болоньї. «Ця зустріч хору офлайн після такої довгої розлуки стала справжнім дивом, – ділиться Олена. – Так добре було знову обійматись, співати разом. Хоча навіть наші онлайн-репетиції і розмови в чаті є дуже великою підтримкою. Це з одного боку важлива частинка минулого, харківського життя, а з іншого – можливість спілкування. Окрім Юлі і наших дітей в мене довгий час нікого не було у Польщі, якось дуже складно було соціалізуватись, враховуючи всі обставини».

Саме брак соціалізації і жага нових знайомств однієї квітневої ночі привели Олену до Тіндера. Вона зізнається, що не шукала нічого конкретного – хотілося подивитись на людей, з кимось поспілкуватись. Тієї ж ночі вона познайомилась з Насткою Піліховською, соціологинею і менеджеркою проєктів з Лодзі. Жодна з них тоді не могла подумати, що нічний чат переросте у тривалі стосунки.

«Я навіть не знаю, як відповісти на питання, відколи ми разом», – сміється Настка, яка долучилась до розмови вже після обіду, приїхавши з Лодзі. Дорога займає лише пів години автівкою, тож такі поїздки в гості стали звичною справою для дівчат. Усі вчотирьох ми вибираємось на прогулянку в парк. Їдемо машиною Настки – вона за кермом, Олена поруч, ми зі Святом на задніх сидіннях. Між собою дівчата говорять англійською, проте Олена зізнається, що іноді практикуються в польській і українській: «Ми час від часу влаштовуємо тематичні зідзвони. Наприклад, домовляємось говорити тільки польською про похід у магазин: які там є продукти, що говоримо на касі, як попросити пакет і так далі. Іноді навпаки – я вчу Настку української. Вона взагалі дуже цікавиться Україною, її культурою. Допомагала українцям у Польщі ще до нашого знайомства. Хочеш, покажу, що вона слухає в машині?»  Я киваю, і одразу з динаміків майже на повну гучність починає грати Dancing Lasha Tumbai Вєрки Сердючки, дівчата весело підспівують, Святик час від часу заливисто регоче. Олена каже, що це одна з їхніх улюблених спільних розваг – подорожувати автівкою, підспівуючи українським пісням, жартувати і досліджувати разом нові місця. Кажуть, що за понад рік знайомства проїхали разом близько двадцяти тисяч кілометрів.

«Не було якогось конкретного моменту, коли ми надали якийсь статус цим стосункам. Усе якось органічно, хоч і досить швидко, розвивалось. Просто ми обидві розуміли, що нам добре і цікаво разом, тож який сенс цьому чинити опір. З часом познайомили дітей – у мене їх двоє, дванадцятирічний Юліан і десятирічний Ян. Після Болоньї поїхали разом до України. Я хотіла побачити рідне місто Олени, познайомитись з її батьками. Харків дуже красивий, навіть зараз, зі слідами від бомбардувань. Це насправді не вкладалося в голові, як хтось може вчинити таке: жорстоке, дике, жахливе, спричинити стільки горя. Однієї ночі ми проспали всі повітряні тривоги, не чули навіть вибухів. Вранці прокинулись, читали новини і повідомлення від близьких, і дивувались – як можна було нічого не почути», – розповідає Настка.

Олена додає: «Це був дуже дивний досвід. Повертаєшся до свого міста і не знаєш, на що чекати. Харків ніби виглядає як Харків, але придивляєшся – і бачиш ці шрами, руйнування. Проте, ось вчора було влучання в будинок, а на ранок все прибрали, і вулиця знову виглядає майже так само».

Наприкінці розмови наважуюсь запитати Олену і Настку, чи обговорювали вони плани на спільне майбутнє.

«Війна змусила нас відмовитись не просто від планів, а навіть від самої ідеї довгострокового планування. Ми дивимось одна на одну і розуміємо, що хотіли б зістарітись разом. Іноді ми говоримо про певні можливості: жити на дві країни і їздити одна до одної по черзі, переїхати разом до третьої. У цих розмовах звучить “після перемоги”, “коли діти [Настки] підростуть і стануть самостійними”, але кожна з цих розмов стихає десь на середині, розбиваючись у страхи і непевність. Зрештою, усе, що ми насправді маємо, – це сьогодні».

Дар’я Лобанова