«Він пішов, щоб діти жили в мирі». Історія Ганни та Юрія з Яресьок

Вона й досі автоматично обертається, коли чує його ім’я. І досі каже «ми», хоча тепер мусить жити за двох. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмили Педоченко.

Їхня історія почалася в п’ятому класі сільської школи й обірвалася під Запоріжжям, у селі Вербове. Але насправді – не закінчилася. Бо вдома в Яреськах досі б’ється серце Юрія – в дітях, у волонтерстві Ганни та в простих словах: «Наш тато – Герой».

«Ми разом ще зі школи»

Ганна Кравченко з села Яреськи на Полтавщині говорить про Юрія в теперішньому часі. Це не просто звичка – радше спосіб триматися за життя, яке вони будували вдвох.

«Ми з чоловіком однокласники з п’ятого класу, – каже вона. – Ми завжди були разом».

Їхня історія – не про раптове кохання з кіно. Вона про тихе, довге «ми», яке росте разом із людьми: зі шкільних коридорів, із перших дорослих рішень, із сімейних клопотів, з дитячого сміху їхнього сина й доньки.

У мирний час вони любили «дуріти, як малі діти». Втекти всією родиною на природу з наметами, кататися човном, сміятися до ночі. Їхні діти пам’ятають не пафосні фрази, а те, що тато й мама завжди були разом – у турботах, у роботі, у відпочинку.

Чоловік, який умів говорити з деревом

До війни Юрій працював столяром. Він не просто «робив меблі» – він любив дерево. Любив відчуття матеріалу в руках, запах стружки, момент, коли з нічого народжується річ, яка служитиме людям роками.

«Він дуже любив займатися виробами з дерева», – згадує Ганна.

Його ремесло багато про нього говорить. Столяр – це той, хто вміє бути терплячим. Хто бачить форму там, де інші бачать лише необтесану дошку. Хто звик творити, а не руйнувати. Таким Юрій був і вдома: спокійним, працьовитим, зосередженим на сім’ї.

Для нього головними були рідні. Він часто повторював: «Ви у мене найдорогоцінніші в житті». Ця фраза стала для Ганни майже оберегом – вона тримається за неї, коли землі під ногами раптом стає менше.

«Щоб діти мирно жили». Рішення піти на фронт

Коли повномасштабна війна розтягнулася не на тижні, а на роки, питання «йти чи не йти» перестало бути абстрактним. Для Юрія це було особисте.

Він пішов сам, без тиску й без театральних жестів. Як і багато чоловіків, просто одного дня прийняв рішення.

«Пішов, щоб діти мирно жили, – каже Ганна. – І щоб сина відпустили додому».

На той момент їхній син проходив строкову службу, донька працювала в Польщі. Юрій служив у 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді «Буковинській» з 22 березня 2023 року.

Для Ганни його від’їзд став моментом, коли життя розділилося на «до» і «після». Але вона трималася – як тримаються українські жінки, коли проводжають чоловіків на війну: зовні спокійно, а всередині – з клубком у горлі, який не розсмоктується місяцями.

Він не говорив великих промов. Лише ділився, що хоче, аби діти ним пишалися. Хоче, щоб вони знали: їхній тато не сховався, не втік, а став на захист.

День, коли «був кінець світу»

22 серпня 2023 року. Запорізька область, Пологівський район, село Вербове.

Там, на передовій, застигла дата, яку Ганна тепер носить у собі назавжди. Офіційно – «осколкове поранення тулуба, не сумісне з життям». Для неї – просто «був кінець світу».

Слова лікарів, військових, «співчуваємо, тримайтеся» – вона згадує, як крізь туман. У такі моменти свідомість ніби від’єднується від тіла. Треба щось оформлювати, щось підписувати, кудись їхати, говорити з дітьми, з родичами… А всередині – лише порожнеча.

«Перший час життя зовсім перестало існувати», – зізнається Ганна.

У цьому «перестало існувати» – не перебільшення. Удома раптом стає надто тихо. Звичні речі – гуркіт дверей, кроки в коридорі, навіть розкидані речі – більше не дратують, бо ти віддала б усе, аби вони повернулися.

Її втримали дві сили – діти й побратими Юрія. Діти, яким треба було пояснити: «Наш тато – Герой». І побратими, які приїжджали, телефонували, підтримували по-своєму – часто мовчанням, присутністю, простим «ми поруч».

«Життя після» – для дітей і для тих, хто на фронті

Після загибелі Юрія життя Ганни справді стало іншим. Не кращим, не гіршим – просто зовсім іншим, якого вона ніколи не хотіла.

«Зараз усе посвячую дітям», – каже вона.

У її словах немає пафосу – лише тверезе рішення жити заради тих, хто залишився. Діти – її опора, і водночас ті, кому потрібно допомогти пройти через свою втрату. У їхньому домі про тата говорять прямо:

«Ми кажемо: наш тато – Герой».

Це не просто слова для соцмереж, а щоденний ритуал пам’яті. Згадати, як він жартував, як возив їх на природу, як щось будував із дерева. Дітям важливо знати не тільки, як він загинув, а й як жив.

Ще одна опора Ганни – волонтерство.

«Після смерті чоловіка я стала волонтеркою. Допомагаємо з дівчатами нашим Захисникам», – розповідає вона.

Для когось це – спосіб утекти в діяльність. Для неї – спосіб бути ближче до Юрія, продовжувати те, заради чого він пішов на фронт. Кожна посилка, кожна зібрана форма, кожна поїздка на передову – це її особисте «я поруч» тим, хто зараз на позиціях.

Що означає «бути сильними» насправді

Ганна не любить великих слів про силу. Коли запитуєш її, що для неї означає «бути сильними сьогодні», вона відповідає просто:

«Це підтримка один одного в тяжку хвилину».

Не «ніколи не плакати». Не «триматися будь-якою ціною». А бути поруч, коли людині найважче. Вміти витримати чужий біль. Не відвертатися від тих, кого війна змінила назавжди.

Її сила – не в броні. Вона в тому, що, переживши свій «кінець світу», Ганна продовжує жити, любити дітей, підтримувати військових і говорити вголос:

— Мій чоловік загинув. Він пішов на війну, щоб наші діти жили в мирі. І він – наш Герой.

Війна зробила обличчя Ганни частиною великої мапи болю, яку сьогодні має Україна. Але поруч із болем у цій історії є ще й інше обличчя – обличчя любові, вірності та тихої щоденної сили.

Серце Юрія тепер – вдома, в Яреськах. У словах «наш тато – Герой», у волонтерських поїздках, у дитячих очах, які пам’ятають його не лише у формі, а й у звичайному житті – з човном, наметом, деревом у руках і сміхом, який так важко забути.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету: форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці