«Він поспішав жити і не боявся смерті». Історія Андрія, друга «Діллі», якого народ назвав своїм Народним Героєм

Йому було лише 19. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог Голови правління ГО “Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці”, авторки, журналістки, блогерки Людмили Педоченко.

Студент-психолог, музикант аматорського гурту «Безпритульна кішечка», хлопець із гітарою, печивом і книжкою Ніцше в рюкзаку. Друзі жартома називали його майбутнім президентом, а він тільки усміхався й відповідав: «Побачимо». У 2018 році Андрій, друг «Діллі», загинув на бойовому посту в Зайцевому під Бахмутом. Сьогодні його мама, Марина із Конотопа, живе з однією простою, але дуже чесною формулою сили: бути сильною, це вміти жити далі без нього.

Хлопець, який «поспішав жити»

Конотоп, Сумська область. Звичайне українське місто, де діти ходять до школи, студенти їздять на пари, а мами печуть печиво. Саме тут виріс Андрій, старший син Марини Геннадіївни.

До війни його життя могло б здатися дуже типовим, якби не одна деталь: він ніби поспішав жити. Встигав проживати одразу кілька життів в одному.

Андрій навчався в Сумському державному педагогічному університеті імені Макаренка, на факультеті психології. Здавалося, попереду, спокійна й важлива професія: робота з дітьми чи підлітками, кабінет, книжки.

Але паралельно з навчанням він жив ще одним життям, музиканта й романтика.

Був учасником аматорського гурту з ніжною й трохи іронічною назвою «Безпритульна кішечка». Грав на гітарі, писав пісні, збирав навколо себе друзів, жарти, розмови про музику й літературу.

Та понад усе Андрій любив Україну. Це не була гучна декларація, радше щось дуже буденне: у тому, як говорив, як обурювався несправедливістю, як реагував на новини з фронту.

У якийсь момент навчання й музика відійшли на другий план. Він перевівся на заочну форму й пішов туди, де, як вважав, був найбільше потрібен,  на війну.

«Я вже дорослий і зробив свій вибір»

Марина не проводжала сина на війну, він просто не дав їй такого шансу.

— Він нічого мені не сказав, бо знав, що я не відпущу, згадує вона.  Просто зателефонував і сказав, що вже дорослий і зробив свій вибір.

Це був не перший його виїзд на фронт. На момент загибелі це вже була друга ротація.

Він служив у добровольчому підрозділі «Сапсан» Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Про те, що знову поїхав на передову, Марина дізналася вже потім. Як і кожна мама, вона хвилювалася, але він заспокоював:

«Там, де я, немає бойових дій», — казав він.

Вона вірила. Бо дуже хотіла вірити.

Музика, Ніцше, Муракамі та запах печива

У кожного з нас є деталі, які роблять людину особливо живою в пам’яті. У випадку Андрія цих деталей було багато.

Він цитував Ніцше й Муракамі, міг легко перейти від філософії до жартів, від серйозної розмови, до музики.

Віртуозно грав на гітарі. Для нього музика була не просто хобі, а способом думати й розмовляти зі світом.

І водночас зовсім приземлено, по-домашньому любив випікати печиво.

Уявити дев’ятнадцятирічного хлопця, який цитує філософів, грає в гурті й спокійно порається на кухні з тістом, – цього вже досить, щоб відчути, наскільки він був неординарним.

Друзі жартували, що з нього вийшов би президент.

— Йому часто казали, що він стане президентом, – говорить Марина. А він тільки усміхався й відповідав: «Побачимо».

Ця його усмішка, легка й трохи іронічна, сьогодні постає перед її очима найчастіше.

Зайцеве. Куля снайпера

27 березня 2018 року.
Село Зайцеве під Бахмутом.

Андрій, друг «Діллі», на бойовому посту. Це війна, яка для більшості країни давно перейшла в категорію «десь там, далеко», але для нього – щоденна реальність.

Саме цього дня, саме там, куля снайпера забирає його життя.

Марина розповідає про це лаконічно, майже без деталей. Між рядків біль, який важко вмістити в слова.

Йому було 19 років.

Тиша, яка впала на дім

Після звістки про загибель сина дім у Конотопі став іншим.

— Найважчою є тиша вдома і неприйняття, – каже Марина.

Тиша, в якій не звучить його гітара. Не стукають чашки, коли він пече печиво. Не лунають його «мам, дивись», «мам, послухай» чи просто спокійне «я вдома».

У перші дні й тижні, коли життя ділиться на «до» і «після», її тримали люди ті, хто прийшли, не відвернулися, не злякалися чужого горя.

А найбільше до життя повертав молодший син.

— Йому тоді було десять років, – каже вона. Він допоміг вистояти й не вмерти.

Коли поруч є ще одна дитина, ти вже фізично не можеш «вимкнутися» з життя повністю.

Хлопець, про якого пишуть вірші

Після смерті Андрія його ім’я не розчинилося в сухих зведеннях.

Про нього пишуть вірші, знімають програми, згадують у книжках.

Його описують як неординарного, талановитого, компанійського хлопця, завжди з усмішкою. Людину, яка ніби жила трохи швидше за інших, наче відчувала, що часу не так багато.

Він казав, що не боїться смерті. Це не означало, що шукав її, – радше жив так, щоб не було соромно за жоден день.

Посмертно його нагороджено орденом «Народний Герой України».

— Для мене це найвища нагорода, – говорить Марина. Бо так вирішив народ.

Це формулювання для неї особливо важливе: не чиновники, не папери, а люди, які побачили й оцінили його шлях.

Жити далі, це як визначення сили

Після смерті сина життя змінилося повністю.

— Найважче було прийняття, – каже Марина.  Але це напевно, з часом приходить.

Її тримає молодший син – хлопчик, якому було десять, коли загинув старший брат. Тепер він дорослішає у світі, де брата немає фізично, але він присутній у всьому: у музиці, у книжках, у розмовах, у тому, як дбайливо мама ставиться до його пам’яті.

— Сила для мене, в продовженні пам’яті про Андрія, – говорить вона.

Її сьогоднішнє визначення сили дуже просте й зовсім без пафосу:

«Для мене бути сильною, це жити далі без нього».

Це історія про Андрія, друга «Діллі» – 19-річного студента з Конотопа, який любив Україну, гітару, печиво й книжки; який цитував Ніцше та Муракамі, усміхався, коли йому пророкували президентство, і не боявся смерті.

І про його маму, Марину Геннадіївну, яка сьогодні тримає на собі найважчий фронт – фронт пам’яті й життя далі.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці