Володимир Високович: лікар, який урятував Київ від холери й заклав основи української бактеріології

Патологоанатом, бактеріолог, епідеміолог і педагог, для якого медицина була не лише наукою, а й покликанням.

Один із засновників української бактеріологічної школи, він першим у Києві довів, що причиною епідемії холери є забруднена вода, і домігся переходу міста на артезіанське водопостачання. Його відкриття та навчальні праці сформували нове бачення профілактичної медицини, а особистий приклад – ідеал лікаря, який служить людям навіть у найнебезпечніші часи.                                                        

2 (14) березня 1854 року у містечку Гайсин на Поділлі народився хлопчик, який згодом стане одним із засновників української бактеріології. Володимир Костянтинович Високович походив зі старовинної польської шляхетської родини (Wysokowicz); його батько був військовим ветеринарним лікарем. Можливо, саме батькова любов до медицини й точності прищепила синові прагнення до науки.

Коли Володимиру виповнилося десять, родина переїхала до Харкова, і хлопець вступив до місцевої гімназії. Учився блискуче — закінчив її із золотою медаллю. В 1871 році вступив на медичний факультет Харківського університету, де відразу проявив надзвичайну наполегливість і талант. Його навіть називали «відмінником-другорічником»: після другого курсу Високович попросив залишити його ще на рік, аби ще раз пройти анатомію у професора Вагнера та хімію у Бекетова – «щоб глибше зрозуміти матеріал». Цей випадок став унікальним в історії університету – не через академічну невдачу, а через жагу до глибшого пізнання.

Ще студентом він розпочав наукову роботу з патологічної анатомії під керівництвом професора В. Крилова й опублікував дві наукові статті. Після закінчення університету Високовича залишили на кафедрі — він готував докторську дисертацію «Про захворювання кровоносних судин при сифілісі», яку захистив у 1882 році. Його робота стала помітним явищем у медичному світі: колеги писали, що молодий учений «чітко відчував пульс науки» і вмів бачити в морфологічних змінах не лише форму, а й сенс.

Наприкінці 1880-х років Високович стажувався у Німеччині та Франції, де вивчав нову на той час дисципліну — бактеріологію. Саме тоді він опублікував працю «Про долю мікробів, упорснутих у кров теплокровних тварин» (1886), у якій довів, що здорові тканини організму не пропускають мікроорганізми, а фагоцити знищують їх у крові. Цей висновок став фундаментальним кроком до розуміння механізмів імунного захисту та фактично передбачив ідею фагоцитозу, за яку Ілля Мечников пізніше отримав Нобелівську премію. Високович, незалежно від Мечникова, опрацював ідею ретикулоендотеліальної системи (нині — система мононуклеарних фагоцитів: системи клітин, що відповідають за поглинання та знешкодження мікробів і токсинів в організмі) і показав її значення в інфекційній патології.

Повернувшись до Харкова, Високович створив першу бактеріологічну лабораторію в університеті та очолив Бактеріологічний інститут, відомий нині як Інститут мікробіології та імунології ім. І. І. Мечникова. Його лекції були живими, натхненними, і водночас простими й зрозумілими — студенти казали, що «його уроки запам’яталися на все життя». Підручник «Патологічна анатомія» за його лекціями перевидавали кілька разів, і він залишався настільною книгою молодих лікарів ще у 1920-х роках.

Учений ніколи не замикався в кабінеті. Він вважав, що справжня наука повинна служити людям. Коли в країні спалахували епідемії, Високович вирушав у найнебезпечніші зони: під час холери 1892 року, чуми в Одесі 1902-го і 1910-го, а під час російсько-японської війни 1904–1905 років — організовував санітарні загони. У 1897 році він очолив міжнародну експедицію до Індії, де вивчав чуму в Бомбеї. Саме там учений сформулював концепцію «чумної пневмонії» і довів, що бацили чуми швидко гинуть у навколишньому середовищі.

З 1895 року Володимир Високович працював у Київському університеті Святого Володимира – спочатку професором кафедри патологічної анатомії, згодом – її завідувачем. Саме в Києві розпочався найплідніший період його діяльності, де він став фундатором Київської патологоанатомічної та бактеріологічної шкіл.

Його внесок у розвиток столиці був колосальним і багатогранним. Він був одним із засновників і керівників Жіночого медичного інституту (1908 р.), створюючи нові можливості для здобуття вищої освіти для жінок.

Під час особливо небезпечного спалаху холери у 1907–1908 роках Високович першим діагностував збудник і зробив історичний висновок, що інфекція поширюється через колодязну воду. Він наполіг на кардинальному рішенні — перевести місто на виключно артезіанське водопостачання. Це рішення, підтримане міською владою, швидко зупинило епідемію, врятувавши тисячі киян. У 1910 році він також очолив Київський Бактеріологічний інститут.

Високович активно підтримував наукові товариства, залишаючись при цьому активним членом польської громади міста. Його можна було зустріти на наукових вечорах, у бібліотеках, у шпиталях.

Він жив у будинку на сучасній вулиці Івана Франка, 34 – тоді це була Нестерівська, де збиралися студенти, колеги й друзі. Серед його знайомих – архітектор Владислав Городецький, якому Високович давав медичні поради перед знаменитою африканською експедицією.

За життя він написав понад 90 наукових праць. Його внесок у вакцинацію був піонерським: саме Високович першим у світі провів профілактичне щеплення проти черевного тифу (у 1899 році серед солдатів Київського гарнізону), а також одним із перших у Російській імперії впровадив вакцинацію проти сибірки та сказу. Його підручник «Патологічна анатомія» перевидавався кілька разів і залишався настільною книгою молодих лікарів аж до 1920-х років.

Помер Володимир Костянтинович Високович 26 травня 1912 року в Києві після тривалої хвороби. Його поховали на Байковому кладовищі. Колеги та учні встановили на могилі чорний лабрадоритовий надгробок із портретом у медальйоні – символ вдячності людині, яка навчила бачити. Високович залишив по собі не лише наукову спадщину, а й етичну. Для нього медицина була не просто професією, а способом служіння – людям, науці, життю. І, можливо, саме тому він залишається одним із тих, хто не просто лікував хвороби, а розумів їхню природу.

Алла ЄЛЬСЬКА

Матеріал створено за підтримки Polpharma у межах проєкту «Пам’ять, що єднає: лікарі польського походження в історії Києва», який відкриває імена та маловідомі сторінки спільної медичної спадщини України та Польщі.

Polpharma – найбільший виробник ліків у Польщі з понад 90-річною історією. Уже понад 20 років компанія працює в Україні, маючи портфель із понад 600 рецептурних і нерецептурних препаратів – зокрема для лікування кардіологічних, неврологічних та офтальмологічних захворювань.