“Я хочу, щоб його запамʼятали усміхненою, дуже доброю та світлою людиною”. Інтерв’ю з донькою захисника України Анатолія Репша, Марією
18 січня 2026 року під час виконання бойового завдання щодо захисту незалежності України в районі населеного пункту Купʼянськ-Вузловий Харківської області загинув Анатолій Репш, головний сержант 2-го механізованого батальйону 14-тої окремої механізованої бригади імені Князя Романа Великого.
Народився наш захисник 1981 року у Криму. До початку повномасштабного вторгнення проживав із сімʼєю у місті Рожище Волинської області та працював будівельником.
Спогадами про Анатолія Репша ділиться його донька Марія.
Яким був ваш тато у повсякденному житті, вдома? Які риси характеру найбільше запам’яталися?
Найбільше мені запамʼятався татовий спокій. Він завжди був спокійний, в будь-якій ситуації. Тато завжди був добрим, підтримував нас у всьому, допомагав. Пишався своєю сімʼєю, для нього ми завжди були найбільшою підтримкою, як і він для нас.
Завжди, коли тато приїжджав у відпустку, він не міг сидіти вдома без діла. Ми постійно кудись їздили разом гуляти, і під час кожної його відпустки вирушали на відпочинок у різні місця. Найбільше тато любив Карпати. Останній раз ми їздили в Карпати з наметами — такий спосіб відпочинку він любив найбільше. Насправді спільних моментів дуже багато, починаючи з дитинства. Тато старався зробити все, аби в нас з братом було щасливе дитинство, і він це зробив!
Після перемоги тато хотів добудувати баню та запросити туди своїх побратимів. Також у тата була мрія — зробити велопробіг до Карпат.
Коли ви вперше зрозуміли, що ваш тато — особлива людина для багатьох?
Я завжди знала, що мого тата поважають багато людей. Ще за його життя про нього добре відгукувалися побратими, волонтери й знайомі. Усі говорили про нього тільки добрі слова, казали, що таких людей, як він, дуже мало: відданих, щирих, тих, які завжди готові допомогти та стояти за своїх людей. Тому я завжди розуміла, наскільки великою і світлою людиною був мій тато.
Він навчив нас залишатися людьми в будь-якій ситуації, допомагати іншим і залишатися сильними, незважаючи ні на що; йти вперед до своїх мрій.
Ваш тато мав можливість служити у штабі, але сам пішов на передову. Чому для нього це було так важливо?
Будучи в штабі, він зрозумів, що його призначення — бути там, де найважче, поруч із побратимами на передовій. Хоча мав можливість залишатися в тилу, він свідомо обрав йти на нуль, бо вважав своїм обов’язком захищати Україну там, де це найбільше потрібно. Він завжди говорив нам ці слова: “Я потрібен там!”
Я думаю, обовʼязок для нього — це відповідальність за людей та за свої дії, захист своєї сімʼї та країни.
Ваш тато пережив чотири поранення, але щоразу повертався на фронт. Що його мотивувало не здаватися?
Думаю те, що він захищає свою сімʼю. Він часто мені говорив: “Я там, щоб росія не прийшла сюди, де живете ви”. У першу чергу він стояв за нас — за найрідніших йому людей. Також для нього були важливими його побратими, адже вони так багато пройшли разом і продовжували свою боротьбу. Для нього вони були близькі друзі, це люди з якими вони проходили всі труднощі разом, були разом у найважчі моменти. Він довіряв їм своє життя і знав, що вони підставлять плече в будь-яку хвилину.
Я знаю історію про В’ячеслава Зенца — татового друга та побратима. Тато виносив Зенца з поля бою, щоб родина мала змогу поховати його з гідністю. Він казав, що Зенц був для нього прикладом того, як щиро любити свій рідний край і як мужньо боротися за свою країну.
Тато говорив, що в нього є дуже багато історій з війни, які він би написав у цю книгу. Думаю, ця книга була б про його історію на війні, і йому справді було б що там написати.
Побратими називали його батьком батальйону. Чому саме так?
За словами одного з його побратимів, тата любили, поважали. Для них він був прикладом того, яким має бути справжній воїн, думаю саме тому його так і називали.
А яким татом він був для вас і вашого брата?
Донька Марія: Для мене тато був прикладом того, яким має бути справжній чоловік. Також він був моїм найкращим другом: завжди підтримував і вислуховував мене. Навіть будучи на передовій, він завжди дзвонив мені й запитував, як я, як у мене справи в школі. Тато був для мене особливою людиною. Мені часто говорили, що я “татова доця”, адже ми були з ним дуже схожі. Між нами був справжній, особливий зв’язок батька й доньки.
Для мене важлива кожна розмова з татом за ці 4 роки, але найбільше я пам’ятаю останню. Я йому розповідала про свій випускний, говорила, коли він має бути, і що дуже хочу, щоб тато був присутній. Також я говорила, що вже чекаю, коли тато приїде у відпустку, яка мала відбутися у лютому, і що як тільки він приїде, ми поїдемо в різні міста дивитися на університети, куди я хочу вступити. Він казав: “Як тільки я приїду, ми відразу поїдемо куди скажеш”.
Син Ілля: Тато — це завжди був, є і буде для мене взірець, яким чоловіком я повинен бути. Тато завжди у всьому нас підтримував. Я пам’ятаю, скільки разів я починав, пробував щось нове, і тато завжди давав пораду, як це зробити краще, підтримував і вірив, що у мене все вийде. Тато — це дуже сильна і розумна людина. Я ніколи не сумнівався у його словах чи діях, довіряв йому і знав, що він робить усе, як потрібно. Тато — мій Герой.
Як ваш тато реагував на вашу волонтерську діяльність?
Він підтримував мене з самого початку моєї волонтерської діяльності. Ми з друзями відкривали не один збір на потреби тата та його побратимів. Також я сама відкривала збори для тата. Тато завжди намагався передати нам якісь подарунки: прапори, шеврони. Інколи він особисто приїжджав і дарував їх нам. Останній раз надіслав нам багато маленьких шоколадок з нашими ініціалами. Для нас це було дуже приємно, адже навіть у такій складній ситуації тато старався нас підтримувати та радувати подарунками.
Я це робила, адже знала, що волонтерство наближає нас до перемоги, а це означало, що тато повернеться додому. Я цього хотіла найбільше, тому зі всіх сил намагалася допомагати Збройним силам України.
Якщо б зараз ви могли сказати йому кілька слів — що б це було?
Я б сказала йому, як сильно його люблю, та подякувала за все, що він робив для нас, згадала б з ним усі моменти, проведені разом. А саме головне — я б сказала: “Татко, ти мій Герой!”
Яку історію про вашого тата ви хотіли б, щоб почула вся Україна?
Насправді його шлях як військового — це історія, яку має почути кожен. Тато, будучи простим солдатом, завдяки наполегливій праці та відданості службі став головним сержантом 2-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Тато був надзвичайно сміливою людиною: він ризикував життям заради інших, захищав своїх побратимів і завжди стояв на передовій, навіть коли було страшно. Він був відданий своїй справі і готовий був боротися до останнього. Незважаючи на війну, тато залишався добрим і щирим, завжди допомагав тим, хто цього потребував, підтримував побратимів і рідних.
З часом проходження військової служби та виконання дій, спрямованих на захист держави від збройної агресії, отримував чотири поранення. Однак незважаючи на отримані травми повертався у стрій, до своїх побратимів, адже не мій залишатися осторонь.
Мій батько, Анатолій Репш, людина честі й великого серця! Хочу, щоб його запамʼятали усміхненою, дуже доброю та світлою людиною. Також він був віданним Героєм своєї країни — боровся чотири роки до останнього подиху. Таким він завжди буде у наших спогадах.
Я щиро дякую всім, хто підписує петицію про присвоєння звання Героя України моєму татові. Для мене і моєї родини це дуже важливо. Кожен підпис — це пам’ять про нього, вдячність за його відвагу та за все, що він зробив для нашої країни.
Петиція про присвоєння звання Героя України Анатолію Валерійовичу Репшу: https://petition.president.gov.ua/petition/261392
Авторка: Олександра Мазур
Фото: архів Марії Репш