“Я не бачила свого сина вже майже 5 років”
Історія мами військовополоненого Іллі Вороновича, Наталії.
Пані Наталіє, розкажіть, будь ласка, про себе та свою родину.
Мене звати Наталія, я проживаю у місті Славута Хмельницької області. Я маю двох дітей сина Іллю і доньку Софію. Я мама захисника нашої країни.
Яким був Ілля у дитинстві?
Ілля був спокійною дитиною. Любив складати пазли, збирав іграшкових тваринок. Цікавився історією стародавнього світу, періодом динозаврів.
Яким був його шлях до військової служби?
Після дев’ятого класу він вступив до Кременецького лісового коледжу. Уже під час навчання почав мріяти про вступ до полку “Азов”. У 18 років пішов на строкову службу до НГУ, потрапив у Калинівку Вінницької області. Прослуживши пів року, прийшов у відпустку, сам поїхав до Маріуполя, пройшов комісію і підписав контракт з полком “Азов”. У серпні 2021 року поїхав на службу до Маріуполя. Дуже радів, коли пройшов КМБ і залишився служити. А у лютому 2022-го, як почалася повномасштабна війна, він з побратимами першими стали на захист Країни.
Яким для вас був день 24 лютого 2022 року?
Я тоді була за кордоном. Як тільки дізналася про початок повномасштабної війни, одразу зателефонувала синові. Він сказав одне: рф напали на Маріуполь і підуть далі. Просив, щоб я забрала сестричку і виїжджала з країни. Після того дзвінки ставали все рідшими. А за кілька тижнів ми втратили будь-який зв’язок. Іноді хтось із хлопців писав, що у Іллі все добре – і на цьому все.
Коли ви дізналися, що син у полоні?
18 травня нам зателефонував тато одного з Іллюшиних друзів і повідомив, що наші хлопці перебували на Азовсталі і їх вивели у почесний полон на 3 чи 4 місяці. Про те, що він в Оленівці, я дізналася, вже коли почала телефонувати по наших інстанціях. 8 червня, якраз на мій День народження, Ілля зателефонував і сам повідомив, що він у полоні в Оленівці. Більше зв’язку не було.
Що ви пережили після новини про теракт в Оленівці?
Коли я дізналася про теракт у бараку в Оленівці, почала телефонувати в МКЧХ, у НГУ та інші установи. Побачила списки, які рф виклали в мережі – і там був мій син у списку важкопоранених. Це був ще один страшний шок. Потім побачила відео з донецького госпіталю. Я не могла впізнати свою дитину. Це просто був жах. Сидить бідне змарніле, худе дитя. Його очі були такі сумні, просто просили про допомогу. А я нічого не могла зробити.
Чи були у Іллі поранення до виходу у полон?
Про численні поранення, які він отримав ще на Азовсталі, я дізналася пізніше, під час зустрічей. А про зламану руку, яка зрослася криво, він написав моєму племіннику ще з Азовсталі. Мені нічого не казав. Переживав, щоб я не нервувалася. В Оленівці він був поранений вдруге. Я думала, що от він вдруге поранений, важкопоранений, то його швидко віддадуть на обмін, але не так сталося. І питання в мене до цього часу одне: чому постраждалих у бараку в Оленівці досі не обміняли?
Яку діяльність ви ведете зараз?
До Спільноти Оленівки мене долучили організаторки, відразу як тільки з’явилася ГО. Ми збиралися на зустрічі з різними представниками нашої влади. Я писала статті, давала інтерв’ю в Україні і за кордоном. Мріяла про якнайшвидше повернення сина додому. Я не бачила свого сина вже майже 5 років. А 18 березня 2024 року його засудили до 27 років колонії суворого режиму – нібито за тероризм на території Маріуполя.
Я на зв’язку з усіма структурами, причетними до роботи в темі полонених, і тими, які намагатися їх звільнити. За ці роки віри у наші структури, у наших чиновників немає ніякої. Ми чули тільки обіцянки і ніяких дій. Постраждалі в теракті досі у неволі без належної медичної допомоги.
Я хотіла би не тільки скорішого повернення сина додому, але й розслідування та покарання винних у скоєнні цього злочину, внаслідок якого загинули наші діти і чоловіки.
Що допомагає вам триматися?
Коли була можливість поспілкуватися з сином, він казав одне: “Ми тримаємося. У нас усе добре. Головне – ми живі”. У них є сила волі й віра, що вони повернуться додому. Головне – віра.
Що б ви хотіли сказати іншим родинам і владі?
Я закликаю родини, які вагаються: не мовчіть. Говоріть. Кричіть. Стукайте у двері – і нас почують. Наших рідних не повинні забути, бо вони чекають і надіються на нашу допомогу.
І я прошу нашу владу, нашого президента: допоможіть повернути наших захисників додому.
Слава Україні! Героям слава!