Жінка-берегиня. Інтерв’ю з київською підприємицею та волонтеркою Наталкою Мартин

Наталя Мартин – підприємиця, співвласниця мережі кав’ярень та ресторанів у Києві, засновниця бренду «Hemp touch», волонтерка, громадська діячка, керівниця Департаменту національних та родинних цінностей ВГО «Територія жінок», мама трьох дітей. Про це повідомляє Upmp.news з посиланням на блог шеф-редакторки UPMP, журналістки проєкту StopLie, ведучої програми “Філософія особистості з Анною Стожко”, членкині Спілки польських журналістів, координаторки проєктів Польсько-Української Господарчої Палати, проєктної директорки БФ “Польсько-Українського Партнерства” Анни Стожко.

– Наталко, ти одна з тих, кого я знаю особисто, що виїхала з дітьми до Львова до початку війни. Це далекоглядність, пересторога, інтуїція чи обов’язок мами? Чому ти зробила такий крок? Чи була впевнена, що війна буде?

– 22 лютого ми разом із дітьми покинули дім. Мій чоловік, людина, яка має аналітичне мислення та слідкує за новинами, вже передбачав події, але коли почув виступ путіна, де він офіційно визнав ЛНР та ДНР – цей момент став для нас сигналом покинути все. Страх перед невідомим та невпевненість у майбутньому заповнили ніч перед виїздом. Мій чоловік відвіз нас у Львів та в той же день повернувся до Києва, долучився до Територіальної оборони. У Львові, слухаючи звуки тривоги, ми спали вдягнені, з рюкзаками, завжди готовими перейти до укриття. Ми жили у своїх, в родині, і мали підвал, який був хорошим укриттям, з диваном, чайником та холодильником. Хоча спочатку планувався Львів лише перечекати, все ж 2 березня ми вирушили до брата до Німеччини. Це було рішення, яке дозволило мені вийти із зони страху та знайти тимчасовий спокій, ну принаймі мені так тоді здавалося.

– Як пройшов час за кордоном на початку війни? Як вплинуло на тебе та на дітей?

– Протягом усього часу я володіла готовністю повернутися додому, уникаючи довгого перебування за кордоном. Але правила змушували мене приймати рішення, оскільки термін дозволу для іноземців без оформлення підходив до кінця. Неможливо було продовжувати так, і я вирішила подавати документи на право перебування. Новини з України, неочікуваний виїзд і життя в іншій країні – усе це сильно вплинуло, перш за все, на моїх дітей. Син відчував відсутність тата дуже боляче. Дочка також морально важко переносила нову ситуацію. Хоча я не очікувала такого глибокого емоційного відгуку від них, адже ми не пережили ті самі труднощі, що інші українці, які опинилися в надзвичайних обставинах в перші дні війни.

– Що змінилося у тебе в житті, свідомості, діяльності?

– Початок війни перетворив моє життя у непередбачувану подорож. Спостерігаючи військові події, я усвідомила важливість бути тут та готовність захищати свої переконання. Моя діяльність тепер спрямована на підтримку громадських ініціатив та волонтерських зусиль для перемоги України. Війна викликала глибокі роздуми, змінюючи не лише зовнішній світ навколо, а й внутрішній пейзаж моєї свідомості.

– Ти повернулася в Київ з дітьми досить швидко. Чому? Які думки тобою керували на той момент?

– З дітьми ми повернулися перед моїм Днем народження, 30 липня. Ми відсутні були вдома менше пів року. Хоча боялася виїжджати, чоловік мене запевнив, що можна повертатися.Він розумно підійшов до нашої адаптації: спочатку ми відпочили на зовсім безпечному Закарпатті. Потім трошки побули у Львові, а вже після вирушили у наш будинок під Києвом. На шляху до Києва я відчувала страх, але діти не зазнали подібних відчуттів. Таким чином, ми повернулися в Київ, щасливі та вдячні за можливість бути вдома.

– Чи змінилася столиця за цей час? Як?

– Так, я помітила, що жінок було дуже мало. Відчувала на собі чоловічі погляди і мало не почувала себе чимось неправильним. Але я зрозуміла, що це був їхній спосіб вираження суму за родинами та дружинами. Це висвітлювало тяжкі моменти, які вони переживали. Мені стало прикро, і я почала активно пояснювати своїм подругам за кордоном, що вони можуть і повинні повертатися до своїх чоловіків. Це виходило і працювало: кілька з них вірили мені та повернулися. Але важливо враховувати, що кожен має свій поріг страху і комфорту. Я завжди наголошувала, що якщо страшно надто, я не втручаюся із своїм прикладом, оскільки кожен вирішує свою ситуацію на власний розсуд.

 – Чи пережив та як вижив твій бізнес?

– Бізнес пережив непрості випробування. З 24 лютого наше виробництво конопляного одягу «hemp touch” зупинилося, і весь готовий товар залишався на складі. Реберні, майстерні шоколаду та інші заклади також закрилися. Проте вже в квітні 2022 року відбулося відкриття реберень (!), що стало невеликим променем світла.

Ми вирішили взяти ініціативу та допомагати військовим і цивільним з обідами. У той важкий час наші працівники частково лишилися з нами, і це була їх ініціатива відновити роботу. Вони були джерелом невичерпної мотивації для нас відкривати заклади та надавати допомогу спільноті.

– Наталко, ти родом з Кременчука – російськомовного міста. Я так розумію, як і я, ти з російськомовної родини, середовища. У тебе чудова українська мова! Коли та за яких обставин сталася мовна зміна? 

– Так, я з російськомовного Кременчука. Я україномовна від часу одруження з моїм Петром, а він зі Львова. Ми це проговорили відразу, мені пощастило.

– Ні, це не пощастило! Це ваша свідома позиція!

– Маєш рацію. Я переходила років 5! Це не було просто. Ми не винні в тому, що народилися в російськомовних родинах! Слухай, в моїй родині є така історія. Мені цікаво досліджувати мій родовід. Мій дідусь під час Другої світової війни був на роботах у Франції та Німеччині. Звісно, його вивозили туди. Він тікав з полону і висилав фотографії (я їх маю!), котрі підписував українською мовою. Я тільки нещодавно звернула на це увагу! Я в шоці була, бо пам’ятаю дідуся лище як російськомовного. Ось:

– Ти дуже активна жінка. Поділися, чим займаєшся як громадська діячка.

– Зі студентських років я була одною з засновників Молодіжного парламенту Кременчука та головою Студентської ради університету. Зараз з великим задоволенням керую Департаментом національних та родинних цінностей у ВГО “Територія Жінок”. Наша мета – поширювати та впроваджувати українські цінності в родинах, вважаю це особливо цінним і потрібним зараз. У моїй родині поважають українські сімейні традиції, і я хочу цим ділитися. Зараз ми з нетерпінням готуємо Ходу вертепів на Андріївському узвозі, створюючи атмосферу різдвяного традиційного настрою згідно з давніми традиціями.

– Твоя волонтерська діяльність як виглядає?

– Мені здається, що я роблю замало, але, мабуть, багато хто має такі думки зараз про себе. Кожен із нас має бути волонтером в тилу. Або ти воюєш, або волонтериш. Трошки з того, що згадала: на початку війни (перші два місяці щоденно) годували обідами в Києві цивільне населення та військових, збирала донати за межами України на потреби військових. Передали більше 500 аптечок на різні в/ч або окремим військовим, безліч медикаментів на фронт (постійно), тепловізор на бригаду військових, забезпечували військових натільною білизною, шкарпетками та трекерами jps, передавали Mavik 1 pro навчальному центру для підготовки військових, закупали та передавали авто для військового на першу лінію оборони, starlink військовому на першу лінію оборони, Mavic 1 pro військовій бригаді, проводимо шоколадні майстер-класи для дітей переселенців (м. Ірпінь ) та дітей військових, татусі яких наразі на лінії вогню. Мусимо щоденно себе запитувати: що особисто я сьогодні зробив для перемоги? Яку частинку вніс?

– То чого тебе здивувала твоя нещодавня нагорода? Розкажи трохи.

– Отримати відзнаку «За сприяння війську» від Головнокомандувача ЗСУ генерала В. Залужного було приємним моментом, який надав додаткової наснаги. Фактично, ми, дівчата з ТЖ (Територія Жінок) постійно знаходимося в активній роботі, через різні шляхи підтягуємо та передаємо допомогу військовим і цивільним. Це той випадок, коли не рахуєш, або не штампуєш “галочки”, а просто робиш все, що можеш, щоб допомогти, не чекаючи визнання.

– Молодець! Пишаюся тобою і вітаю із заслуженою відзнакою!

– Чи від 24.02.2022 р. коло друзів змінилося, поменшало чи навпаки – оновилося?

– Та ні, ми ж родина з традиціями, якщо дружимо – то це на довго, серйозно, щиро. Але стало більше нових знайомств, особливо серед жіноцтва. Просто нереальні дівчата: такі потужні, швидкі, креативні, сміливі – просто круті. Це так, саме серед таких жінок мені хочеться діяти. 

– Дякую тобі за приємну розмову і смачну зустріч у вашому чудовому ресторані!