Життєва історія фахівця з супроводу ветеранів та ветеранок Вікторії Андрійчук у Луцькій громаді
Фахівці із супроводу ветеранів та ветеранок — поруч із тими, хто повертається з фронту.
Вони допомагають пораненим, підтримують родини, супроводжують тих, хто лише вчиться жити після служби. Це робота, яку не завжди видно. Але саме вона часто стає першим кроком до відновлення — через розмову, документ або просте «я поруч».
Для Вікторії Андрійчук супровід ветеранів — не просто професія. Цей вибір не був раптовим — він формувався роками, через досвід, відповідальність і постійну роботу з людьми у найскладніших станах.
Шлях Вікторії почався ще у 2014 році. Тоді вона працювала в Національній гвардії України, у окремому загоні спеціального призначення «Азов», одним із напрямків роботи був супровід поранених — у часи, коли не було чітких алгоритмів, систем і посадових інструкцій. Була лише відповідальність за людину.
«Шлях до супроводу ветеранів у мене почався давно. Ще у 2014 році я працювала в Національній гвардії, у ОЗСП “Азов”. Ми вже тоді здійснювали супровід поранених, ще на етапі формування батальйону», — розповідає Вікторія. Згодом жінка здобула фах соціальної працівниці.
Повномасштабна війна застала Вікторію вдома у Луцьку. Вже через добу, 26 березня вона вивезла сина та родину за кордон і почала активно займатись міжнародним волонтерством. У лютому 2023 року Вікторія вдруге стала мамою ще одного синочка.
«У вересні 2023 року мені подзвонили й сказали, що в Луцьк почали привозити поранених бійців Третьої Штурмової бригади та бригади «Азов», а людей, які можуть цим займатися, просто немає. Я вийшла з декрету раніше». Спершу — волонтерство, регулярні відвідини шпиталів, розмови з пораненими. І дуже швидко стало зрозуміло: це не тимчасово. «Для мене це не робота. Це сенс у моєму житті. Я в будь-якому випадку робила б це — як волонтерка чи як фахівчиня», — згадує Вікторія. Тож вона почала працювати у «Волинському обласному центрі соціально-психологічної допомоги» у відділенні кризової психологічної допомоги учасникам АТО/ООС, Захисникам та Захисницям та членам їхнім родин.
Це були складні кейси — спроби самогубства, сімейне насильство, тяжкі психоемоційні стани, залежності. Паралельно — супровід поранених військових з евакуаційних рейсів, які часто залишалися без будь-якої підтримки. Дуже швидко стало зрозуміло: це не тимчасово. «Для мене це не робота. Це сенс у моєму житті. Я в будь-якому випадку робила б це — як волонтерка чи як фахівчиня», — згадує Вікторія.
Згодом вона подала заяву, пройшла конкурс і сьогодні працює фахівчинею із супроводу ветеранів у комунальній установі КУ «ХАБ Ветеран» Луцької територіальної громади.
Робота фахівця із супроводу рідко починається з великих рішень, найчастіше — з дуже простих, але критично важливих речей: «Ми починаємо з базових речей: відновлення втрачених документів, зв’язку з командуванням, оформлення направлень, перевірки кожної букви в документах».
Для багатьох ветеранів це перше зіткнення з цивільною системою — без досвіду, без розуміння, куди звертатися і що робити далі. : «Багато хто навіть не знає, що таке декларація з сімейним лікарем. Є хлопці, яким ледь виповнилося 18, і вони одразу пішли на фронт». У цей момент фахівець із супроводу часто стає єдиною людиною, яка може перекласти складну систему зрозумілою мовою і взяти на себе перші кроки, коли сил у самого ветерана ще немає.
Саме тому, переконана Вікторія, супровід має починатися якомога раніше — ще у шпиталі: «Робота з ветеранами повинна починатися саме з медичного закладу, коли людину тільки привозять після поранення. Вони ж не знають, які документи потрібні, куди далі рухатися». Вона приходить у лікарні після прибуття евакуаційних потягів, представляється, залишає контакти, брошури з QR-кодами. Часто перші розмови дуже короткі — у цей момент людям зазвичай «нічого не потрібно». Але трохи згодом вони телефонують.
За роки роботи Вікторія супроводила велику кількість кейсів. Але деякі історії залишаються з нею назавжди: «Побратимство в шпиталі — це те, що мене досі вражає. Вони допомагають не лише один одному, а й дітям, родинам, навіть якщо не знайомі». Один ветеран після користування милицями повернув їх поштою, щоб вони могли допомогти комусь іншому. «Це була максимальна опіка. Побратимство — не тільки між військовими, а й до дітей, яких вони навіть не знали», — говорить Вікторія.
Іноді супровід виходить далеко за межі посадових інструкцій: “У мене вдома прописані ветерани. Я не виписую їх доти, доки ми не отримаємо всі пільги, статуси і виплати». Це відповідь на реальність, у якій люди після поранення часто залишаються без житла, без підтримки, без точки опори”. Дехто з них згодом вирішує залишитися у Луцьку: «Вони лишилися жити в Луцьку. Кажуть: нам тут добре»
Ще одна історія — про молодого бійця Нацгвардії, якому було щойно 18, коли він пішов служити. Після поранення з’ясувалося: у нього ніколи не було декларації з сімейним лікарем. «Я кажу: зв’яжись із сімейним лікарем. А він відповідає: “А хто це?”». Він чекав повноліття, щоб піти на фронт, і не встиг оформити декларацію. Тепер, після поранення він не міг отримати направлення, а значить і реабілітацію. Разом із Вікторією вони оформили документи, пройшли стаціонар, організували реабілітацію. Після відновлення чоловік повернувся до служби.
Фахівчиня переконана: якісний супровід неможливий без постійної комунікації — з лікарями, волонтерами, фондами, військовими частинами — і без постійного навчання. «Фахівець має постійно вчитися. Зміни в постановах з’являються часто, і ти маєш знати про них першим — заради ветерана». Але головне — не просто закрити запит: «Наше завдання — не просто закрити кейс, а допомогти людині відновитися й інтегруватися в життя».
Робота фахівця із супроводу ветеранів та ветеранок — це щоденна відповідальність за людей, які повертаються з війни, і за шлях, який їм доводиться проходити далі. Для Вікторії Андрійчук вона не обмежується посадовими обов’язками, а ґрунтується на досвіді, довірі й готовності бути поруч стільки, скільки потрібно — без очікування швидкого результату чи вдячності. У її розумінні супровід завершується не в момент закриття кейсу, а тоді, коли ветеран або ветеранка можуть рухатися далі самостійно.
Саме завдяки таким фахівцям система стає доступною й зрозумілою для ветеранів, ветеранок та їхніх родин. Так поступово з’являється довіра — до фахівця і до системи, яка бачить й враховує потреби конкретної людини.