До 159 річниці Січневого повстання (1863-1864 рр.)

До 159 річниці Січневого повстання (1863-1864 рр.)

22 січня 2022 року спільно з польськими дипломатами, представниками польських громадських організацій та українськими колегами на території Київської Фортеці вшанували пам’ять учасників Січневого повстання, 159 річниця початку якого відзначається саме 22 січня.
Польське (або Січневе) повстання 1863–1864 рр. є одним з найвизначніших національно-визвольних виступів ХІХ ст. А Історія Київської фортеці тісно пов’язана з історією польського повстання проти російського царату адже після його поразки саме тут утримувались 3100 полонених польських повстанців.
Відомо, що на території Київської фортеці росіянами були розстріляні командири повстанських загонів: Адам Зеленський, Владислав Тадеуш Раковський, Платон Крижанівський, Ромуальд Ольшанський та Адам Дружбацький. На їхню честь на території музею ще у 1971 році було встановлено меморіальну дошку та пам’ятний знак.
25 травня 1993 року Президент Республіки Польща Лех Валенса з дружиною відкрили меморіальну дошку польською мовою. А 22 січня 2018 року, в день 155-ї річниці Польського визвольного повстання 1863 року, з’явилася пам’ятна дошка на вшанування пам’яті активних його учасників — батька та сина Владислава й Зигмунта Падлєвських.
Цьогорічне вшанування пам’яті учасників Січневого повстання в Києві відбувається в умовах підвищеної загрози масштабної російської агресії проти України, що надає особливого символізму цій події і заставляє з особливою увагою віднестись до причин поразки та уроків Січневого (1863-1864 рр.) польського повстання. З моєї точки зору на особливу увагу заслуговують питаннях пов’язані з польсько-українською солідарністю та співпрацею в боротьбі проти російського імперіалізму, тоталітаризму та агресії, розумінні методів і форм російської політики щодо Польщі та України. Окрема та спеціальна роль в поразці Січневого повстання – соціально-економічних факторів і проблем, а також внутрішніх польських і польсько-українських розбіжностей та конфліктів якими вміло маніпулював російський царат придушуючи Польське повстання.
Для початку хотів би процитувати фрагмент з Маніфесту виданого ЦНК, як Тимчасового національного польського уряду, який 22 січня 1863 р. оголосив про початок національного повстання. В цьому Маніфесті зокрема є наступне окреме звернення повстанців до російського народу:
«А тепер звертаємось до Тебе, Народе Московський: традиційним нашим гаслом є свобода і братство Народів, тому прощаємо Тобі навіть вбивство нашої Вітчизни (…) Прощаємо Тобі, бо ти нещасний і пригноблений, скорботний і замучений, трупи Твоїх дітей хитаються на царських шибеницях, пророки твої марніють у снігах Сибіру. Але якщо у цей рішучий час не спокутуєш за минуле заради світлих прагнень майбутнього, якщо у боротьбі з нами підтримаєш тирана, який нас вбиває і топче – біда Тобі, бо перед обличчям Бога і цілого світу ми проклянемо Тебе на ганьбу вічного підданства і муку вічної неволі, і закличемо на страшну битву знищення, останню битву європейської цивілізації з диким варварством Азії.»
Чи тільки мені видно аналогії з сьогоденням? Пройшло понад 159 років але як показує досвід і час що минув у відносинах з Росією багато з того про що говорили керівники Січневого повстання лишається актуальним по даний час, а битва європейської цивілізації з диким варварством Азії, про яку говорили ініціатори Польського повстання у своєму зверненні в 1863 р, триває по сьогоднішній день, тільки вже в нових історичних, геополітичних і технологічних умовах та обставинах.
Відомо з історичних джерел, що невдача Січневого повстання була закладена вже від самого початку; зокрема, помилка організаторів полягала на безперервному протистоянні партій “білих” та “червоних”. Вони не здатні були досягти згоди, по черзі призначаючи “диктаторів” кожна зі свого боку, і зрештою головою Національного уряду було обрано генерала Ромуальда Траугутта. Проте час було втрачено – Олександр ІІ встиг вжити нагальних заходів, призначивши на посаду голови Північно-Західного краю М. М. Муравйова, а намісником Царства Польського – Ф.Ф.Берга, котрі жорстко придушили революційну діяльність, за що, зокрема, Муравйов отримав прізвисько “вішатель”.
Тим часом, як стверджують історики, ситуацію погіршувала також неможливість досягнення всесторонньої згоди між представниками українських та польських патріотичних громад, що діяли у Київській, Подільській і Волинській губерніях. Праве крило українського патріотичного руху, очолюване Володимиром Антоновичем, ворожо ставилося до польського визвольного руху у той час, як ліве, на чолі з Андрієм Красовським, Володимиром Синьогубом та іншими навпаки прагнуло допомогти полякам в організації українського антиурядового селянського руху.
Чималу підтримку польський патріотичний рух отримав від організації “Земля і воля”, діячі якого зверталися до російських солдат із прокламаціями, у яких містився заклик припинити воєнні дії проти повстанців та долучитися до їхньої боротьби. Очільником військової організації “Землі і волі” був А. Потебня, російський офіцер-українець, який добровільно перейшов на бік польських повстанців і загинув у ході військових сутичок із царськими військами.
Нажаль, українське селянство відіграло особливу роль в поразці Січневого повстання і його придушенні російським царатом. Це дуже складна тема, яку, на мою думку, дуже глибоко і всесторонньо проаналізував і описав знаний український історик, Bohdan Hud – професор Львівського національного університету імені Івана Франка, у своїй книзі «З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в XIX – першій половині XX ст.». Росія в своїх інтересах завжди вміло розпалювала і використовувала польсько-українські конфлікти в т.ч. історичні і соціально-економічну несправедливість та протиріччя. Як результат – загальна кількість українських селян – сотників, десятників і стражників залучених росіянами до боротьби з Польським повстанням 1863-1864 рр. у Південно-Західному краї імперії становила 312 955 осіб.
У деяких селах і містечках Правобережжя до сільських варт, які боролися з повстанцями записалася майже третина населення чоловічої статі. Як пише Богдан Гудь у вищезгаданій книзі: «Утім, найбільшого шоку повстанці зазнали не від факту, що селяни не підтримали антиросійського виступу, а від того, як поставилися до них самих. Учасники Січневого повстання згадували, що селяни були значно не безпечнішими від російських солдатів. Вони знущалися, катували, а подекуди й убивали цілком беззахисних людей без видимих на те причин. Ненависть до поляків була така сильна, що час від часу російська влада мусила посилати спеціальні військові підрозділи для порятунку (sic!) від сільських варт не тільки інсургентів, а й нейтральних щодо повстання поміщиків-поляків. Польський шляхтич-повстанець Фелікс Шостаковський, якому пощастило врятуватися від селян, згадував, що дуже часто навіть російські солдати «не могли захистити нещасних від розлюченої черні»».
Я не випадково сьогодні ділюсь такими, не завжди приємними для пересічного українського читача роздумами і цитатами. Роблю це для того щоб підкреслити, яке значення мають спільна польсько-українська солідарність та партнерство, соціально-економічні чинники та двостороння співпраця для успіху в боротьбі з російськими імперською політикою та агресією. А ця боротьба сьогодні в січні 2022 року, 159 років після початку польського Січневого повстання 1863 року, в умовах реального очікування чергового загострення російської агресії на нашу Державу, особливо актуальна для Незалежної і Соборної України, а сьогоднішня Польща один з наших стратегічних союзників і партнерів в цьому протистоянні.
Олег ДУБІШ
Олег Дубіш

Голова Правління БО «Благодійний фонд Польсько-Українського партнерства», Перший Віце-Президент Польсько-Української Господарчої Палати