«Хто як не я»: історія Станіслава Перевери – чоловіка, який мовчки робив те, що вважав обов’язком

Він не був людиною гучних слів, не шукав уваги і не потребував визнання, але коли країна опинилася під загрозою, він без зайвих пояснень узяв зброю і пішов туди, де найважче.
Станіслав Перевера прожив життя так, як живуть ті, кого називають опорою – тихо, відповідально, поруч із родиною і завжди готовим підставити плече. І так само тихо він зробив свій останній вибір – рятуючи інших.

Життя без показових вчинків, але з глибоким змістом

До великої війни Станіслав жив у ритмі звичайного українського життя, у якому головне не завжди помітне одразу. Він працював оператором газової котельні у школі, але для колективу був значно більшим, ніж просто працівник – людиною, на яку можна покластися в будь-якій ситуації.

Його поважали за спокій, внутрішню зібраність і готовність допомогти, не чекаючи прохання. Він умів працювати руками, лагодити, будувати, підтримувати порядок не лише в домі, а й у стосунках із людьми.

Він любив українську музику, поезію, культуру – усе, що формує відчуття дому і приналежності. Любив природу: річку, ліс, риболовлю, ті прості моменти, де людина може залишитися наодинці з собою і відновитися.

І ще він дуже цінував побратимство. Щорічні зустрічі з тими, з ким разом пройшов війну ще з 2014 року, були для нього не просто традицією, а способом зберегти зв’язок із тими, хто розуміє без зайвих слів.

Любов, яка знайшла дорогу через роки

Історія Оксани і Станіслава почалася ще в юності – випадково, на весіллі родичів. Тоді їй було п’ятнадцять, йому – вісімнадцять. Вони не стали парою, не будували стосунків, але залишилися в пам’яті одне одного.

Минуло сімнадцять років.

За цей час кожен прожив своє життя, зі своїми втратами і досвідом: Оксана – розлучення, Станіслав – вдівство. І коли вони знову зустрілися, це вже не було випадковістю.

Відтоді вони більше не розлучалися.

Їхні стосунки не потребували зайвих слів. Вони могли сидіти мовчки, просто бути поруч, відчуваючи одне одного без пояснень. Його звертання до неї — «моя люба, кохана Оксанка» — звучало так само природно, як ранкова тиша в їхньому домі.

А ще був маленький щоденний ритуал: щоранку він варив їй каву. Кілька хвилин разом перед роботою – простий жест, який з часом стає цілим світом.

Війна як продовження вибору, а не його початок

Для Станіслава війна не почалася у 2022-му. Його шлях у війську розпочався ще з Революції Гідності і перших боїв на Сході. Він був серед тих, хто не чекає, коли покличуть – а сам приходить.

Служба, навчання, участь в АТО, повернення знову і знову – це був не епізод, а частина його життя. Він постійно вчився, передавав знання іншим, проводив тренінги для молоді, готуючи тих, хто, можливо, одного дня теж стане до строю.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не обговорював варіанти.
«Хто як не я? Якщо ми там їх не утримаємо, вони прийдуть сюди», — сказав він.

І пішов.

Спочатку обороняв Ніжин, потім – разом із побратимами продовжив службу у складі 58-ї бригади, з якою вже мав спільний бойовий досвід. Для нього це було важливо – бути поруч із «своїми».

Останній бій: коли рятуєш інших – ціною власного життя

18 травня 2022 року в селі Володимирівка на Донеччині Станіслав загинув від вибухової травми.
Він виконував евакуацію поранених і загиблих – рятував тих, хто ще міг жити.

Його смерть – це не лише факт війни, а дія, у якій сконцентровано все його життя: бути поруч, допомагати, не відступати.

За життя він був відзначений низкою нагород, а посмертно отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Але головне про нього – не в нагородах.

Він був із тих, хто не говорить про героїзм.
Він просто робить.

Звістка, яку неможливо прийняти до кінця

Оксана згадує, що ще до офіційної звістки відчула щось недобре. Маленькі знаки, які здаються випадковими, але в момент тривоги набувають значення.

Коли Станіслав не вийшов на зв’язок, вона почала дзвонити побратимам.
І дізналася правду.

Найважчим було не тільки пережити втрату, а сказати про неї дітям. Особливо молодшому сину, якого вона виховувала з шести років після смерті його мами – і який тепер вдруге залишився ще й без з батьків.

Жити далі – як щоденне рішення

«Це ніби тобі обрізали крила і забрали землю з-під ніг», — говорить Оксана про життя після загибелі чоловіка. Це не метафора, а фізичне відчуття втрати опори.

Але залишилися діти.
І відповідальність.

Саме вони стали тим, що не дозволило зламатися. Поруч були мама, сестра, друзі, а згодом – і спільнота, яка допомогла знайти нові сенси. Робота з психологами, участь у ветеранських ініціативах, співпраця з громадською організацією – усе це стало частиною процесу, який не має швидкого завершення.

Сини пам’ятають Станіслава по-різному, але однаково тепло. Старший говорить про нього відкрито, молодший – більше мовчить, тримаючи біль у собі, так само, як це робив і сам Станіслав.

Історія Станіслава Перевери – це історія людини, яка не шукала слави, але зробила більше, ніж багато хто з тих, про кого говорять голосно.

Він жив тихо, працював, любив, будував дім і захищав країну – не як герой із плаката, а як людина, яка знає, що таке обов’язок.

І сьогодні його життя продовжується в пам’яті тих, хто його знав і любив, у справах, які робить його дружина, і в простому, але важливому рішенні – не забути.

Бо сила – це не відсутність болю.
Це здатність жити з ним і не зрадити тих, хто віддав за тебе життя.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці