Катерина Никичук: «Моя сім’я програла цю війну, але я маю вистояти»

Він казав, що з ним нічого не станеться. Вона вірила. Сьогодні Катерина з Рівного виховує двох дітей і вчиться жити з тишею, у якій досі звучить його голос.

Війна не завжди починається вибухом. Іноді – короткою фразою: «Вам повістка».
14 лютого 2024 року, коли більшість жінок отримують квіти, Катерина Никичук із Рівного дізналася, що її чоловіка забирають на фронт. Він просто їхав на роботу, коли йому вручили повістку. Без підготовки, без часу зібрати думки. Того ж дня він пройшов комісію. Через десять днів – підписав контракт на оператора БПЛА.

«Я тоді ще вірила, що все буде добре. Він завжди казав, що в безпеці, що нічого з ним не станеться. Я трималась за ці слова, як за повітря», – згадує Катерина.

Пів року служби. Пів року очікування, коротких дзвінків, повідомлень «я живий». І потім – новина, яку не здатна прийняти жодна сім’я. У чоловіка гине брат, теж військовий. Його вперше відпускають додому – на кілька днів, щоб поховати рідного. «Я тоді замовила нам фотосесію. Ніби відчувала, що це остання можливість бути поруч, тримати його за руку, бачити, як діти сміються з ним. На тому фото ми всі живі та щасливі».

Після тієї відпустки чоловік повернувся на службу.
07 квітня 2025 року він подав рапорт на звільнення.
08 квітня 2025 року – загинув.

Катерина говорить про це тихо, без сліз. Здається, що вони вже висохли за ті довгі ночі, коли вона чекала дзвінка, який більше не пролунав.
«Я досі не хочу вірити. Мені здається, що він просто десь далеко, у відрядженні. Але потім я дивлюсь на дітей і розумію: я єдина, хто в них залишився».

Війна вкрала не лише чоловіка. Вона змінила саму Катерину.
Перші місяці – страх, паніка, безсоння. Потім – спроба навчитися жити. «Я завагітніла вдруге, коли війна тільки починалася. І весь час боялася, щоб його не забрали. Він казав, що не ховатиметься. І справді – не сховався».

Після його смерті вона не змогла залишитися на самоті. Придбала песика. Каже, що той став тихим другом, який відчуває біль краще, ніж будь-хто.

Сьогодні Катерина тримається заради дітей. Їхні очі – це її відповідальність, її обов’язок і сенс. Вона вдячна тим, хто поруч: сусідам, друзям, волонтерам, державі. Але особливо – Благодійному фонду «Діти героїв», який допомагає родинам загиблих захисників. «Від них колосальна підтримка. Не лише матеріальна, а людська. Вони просто поруч. Це дуже багато значить».

Коли я запитую, що для неї означає слово Перемога, Катерина довго мовчить. Потім каже тихо:
«Для мене, мабуть, перемоги немає. Моя сім’я програла цю війну. Я втратила найдорожче, що мала – чоловіка. А діти – тата».

Її слова не про поразку. Вони – про правду. Про ту частину війни, яку ми часто намагаємося не бачити: про тих, хто залишився після. Про жінок, які продовжують жити, коли їхнє серце залишилося вдома – там, де його вже немає.

Наприкінці Катерина сказала речення, яке звучить як молитва:
«Чекати і вірити. Обов’язково настане день, коли ви знову зможете бути поруч».

Ця історія – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного Українсько-Польською медіаплатформою (UPMP.News).

Мета ініціативи – зберегти обличчя і голоси українських жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх захисників.

Ми віримо, що ці історії – не лише про біль, а й про світло, яке не згасає навіть у темряві війни.
Кожен голос – це пам’ять.
Кожна фотографія – доказ любові.
Кожна жінка – це Україна.

📸 Проєкт реалізується для документування й публікації особистих історій тилу – як свідчення незламності сердець, що б’ються вдома.

👉 Якщо Ви теж хочете розповісти свою історію – заповніть анкету за посиланням:
[🔗 форма для заповнення]

#ЛюдмилаПедоченко #Катерина Никичук #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #Вона