«Кохана, ти мені Богом дана». Історія Володимира Костиріна, який десять років захищав Україну і не встиг повернутися додому

Він обіцяв поїхати «лише на місяць на полігон». Насправді цей місяць розтягнувся на десять років війни – фронтової служби, страху, очікування коротких повідомлень: «Ведмежа, все ок!».

Володимир Іванович Костирін народився 22 квітня 1970 року в селі Наливайківка Макарівського району. Згодом разом із родиною оселився в селі Соколів Житомирського району, яке стало його домом.

Він пройшов кілька ротацій, дві бригади, позиції від «Півдня» до «Півночі» й загинув 31 січня 2025 року поблизу Васюківки Бахмутського району на Донеччині. Для його дружини Оксани він назавжди залишиться тим, хто називав її «кохана» і «ведмежа», і тим, кого війна забрала фізично, але не змогла забрати з її серця.

До війни: Лук’янівське СІЗО, «Шериф» і вечірній Київ

У мирні роки життя Володимира складалося з дуже приземлених речей: роботи, дому, рибалки, мисливства.

Він працював у системі Міністерства внутрішніх справ, у Лук’янівському слідчому ізоляторі в Києві. Потім – багато років охоронником у приватній фірмі «Шериф». Робота вимагала дисципліни, уважності й холодної голови – якостей, які згодом знадобляться йому на війні.

З Оксаною вони познайомилися в Києві. Перший контакт був суто робочим – звичайне ділове спілкування з охоронником. А потім почалося те, що сьогодні звучить майже як кадри з фільму:

• довгі прогулянки вечірнім Києвом,
• вечеря під звуки живої музики,
• перший поцілунок
• і кохання, яке обіцяло бути «на все життя».

— Чоловік був дуже романтичною людиною, – каже Оксана.

За цією лаконічною фразою – усе: і букети, і несподівані зустрічі, і його вміння бути опорою без зайвого пафосу.

«Лише місяць на полігон» – і десять років війни

2014 рік. Майдан, масові розстріли в центрі Києва, початок російсько-української війни.

Вони тоді жили в столиці. Оксана – на восьмому місяці вагітності. На сім’ю одночасно навалюється страх за країну, страх за дитину й відчуття, що життя тріснуло навпіл.

23 квітня 2015 року Володимиру телефонують із військкомату: потрібно з’явитися.

Він проходить медичну комісію у свій день народження, повертається додому так, ніби нічого не сталося. Лише наступного ранку каже:

«Я їду на місяць на полігон для навчання».

Для Оксани це – як удар. Сльози, крик душі.

У відповідь – тільки одне: «Кохана, я тебе люблю! Все буде добре, я скоро приїду, лише місяць».

Тоді вона навіть уявити не могла, що цей «місяць» розтягнеться на десять років сумлінної служби на лінії фронту.

Спочатку Володимир проходить бойову підготовку на полігоні Нова Любомирка в Рівненській області. Потім служить у військовій частині 2317 ОК «Південь», в окремій 28-й гвардійській механізованій бригаді. Там він опановує одну з найнебезпечніших спеціальностей – снайпер 18-го окремого батальйону морської піхоти.

У серпні 2018 року Володимир звільняється зі служби, щоб доглядати хвору маму. Здається, життя нарешті має повернутися до мирного русла. Але навесні 2019-го він знову повертається на фронт – тепер уже до 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, військова частина А0409, ОК «Північ», на посаду головного сержанта роти.

І знову – позиції, ротації, нескінченні «обстріли – тиша – обстріли».

Для Оксани ці роки – постійний страх і чекання коротких повідомлень: «Ведмежа, все ок!»

Ці три слова ставали для неї ковтком повітря.

«Кохана, ти мені Богом дана»

Володимир рідко називав дружину на ім’я.

— Мене звати Оксана, але своє ім’я від чоловіка я чула дуже рідко, – каже вона. – Завжди: «Кохана», «Ведмежа». Коли звучало «Оксано» – я одразу розуміла: він сердиться.

Він умів говорити прості речі так, що вони запам’ятовуються на все життя:

«Кохана, ти мені Богом дана».
«Дякую, що ти в мене є, я тебе дуже сильно люблю».
«Ти в мене одна на все життя».
«Кохана, я дуже щасливий, що ти є у нас. Ти дуже гарна, добра дружина й мати. Я все зроблю, щоб ти і наші діти були щасливі».

Його головна мрія була дуже приземленою й водночас великою: щоб їхні діти зростали під мирним небом України.

Позивний «Сокіл» і три місяці між «безвісти зниклим» і «ДНК збіглося»

31 січня 2025 року.

Поблизу населеного пункту Васюківка Бахмутського району Донецької області, під час переміщення особового складу, машина, в якій їхав Володимир, підірвалася на невідомому вибуховому пристрої.

До того поранень у нього не було. Цей вибух став фатальним.

Далі починається те, що Оксана називає «найболючішими й найстрашнішими трьома місяцями нашого життя».

Спершу – статус безвісти зниклого. Потім – слова медичних працівників моргу: «Ймовірно, рештки головного сержанта Костиріна Володимира Івановича».

Невизначеність, що ріже по живому.

Щодня – десятки, а то й сотні дзвінків у різні структури. Прохання допомогти пришвидшити ідентифікацію, дізнатися хоч щось певне.

У відповідь – фрази, які важко пробачити:

«Ви не одна – вас тисячі».
«Я його туди не посилав».
«Така статистика. Треба чекати, бо лабораторії переповнені».

Діти здають ДНК на спорідненість. Аналізи… зникають на місяць. Їх доводиться шукати, добиватися, нагадувати про себе знову й знову.

За цей час Оксана встигає прожити десятки внутрішніх похоронів і маленьких надій. Щоранку дивиться на його фото й повторює:

«Коханий, я все зроблю, гори зверну, але тебе додому поверну.
Ти пробач, що не вберегла…»

— Ми пройшли через дуже багато випробувань і беззаконня, щоб повернути чоловіка додому – «на щиті», – каже вона.

У ці дні її тримають діти, які роблять усе можливе й неможливе, батьки, рідні. Поруч – побратими, бригада, капелан отець Олександр, який добре знав Володимира й був для нього не просто священником, а побратимом.

Щодня – одна й та сама молитва: «Господи, допоможи, дай сили пережити».

І постійно в голові: «Господи, тільки не мій “Сокіл”» – позивний чоловіка, який тепер звучить і як молитва, і як рана.

Після підтвердження результатів ДНК 1 травня 2025 року Володимира Костиріна поховали в селі Соколів на Житомирщині – у землі, де на нього чекали діти й кохана дружина.

«Кращий із кращих»: яким його мають запам’ятати

Коли Оксана говорить про Володимира, у її голосі немає пафосу. Тільки тиха, тверда впевненість: «Він був кращий з кращих, як чоловік і тато. Більше таких немає».

Для побратимів він був батьком роти – головним сержантом, який тримав дисципліну, але й умів підтримати, підставити плече, пожартувати вчасно.

Для своєї держави – патріот, вірний син України, приклад мужності й справедливості, людина сильного духу.

«Нескоренна людина – козацького роду», – каже Оксана.

Для дітей – тато, який, як вони вірять, продовжує бути з ними «з голубого неба».

— Діти знають всю правду, – говорить вона. – Вони розуміють, що втратили тата назавжди, але кажуть: «Тато нас любить, тато з голубого неба береже».

У родині є традиція: коли сідають за святкову вечерю, на столі завжди є окремий прилад для Володимира і запалена свічка. Це їхній спосіб сказати: ти з нами.

Життя з раною, яка щодня кровоточить

— Моє життя – це велика глибока рана, з якої щодня кровоточить, – каже Оксана. – Нестерпний біль втрати, сльози і повні груди ненависті.

Війна забрала в неї чоловіка, у дітей – тата, у родини – спільну старість, просту мрію про «разом до кінця».

Але війна не змогла забрати кохання і пам’ять.

«З нами його немає поруч, але він живе у серці та мріях. Є син – продовження роду», – говорить вона.

Сьогодні Оксана – дружина Героя і багатодітна мама, яка не має права здатися. Її тримають діти, робота і їхні спільні з Володимиром мрії, які вона поставила собі за мету – обов’язково здійснити, будь-якою ціною.

Колись, у найважчі моменти служби, Володимир говорив їй: «Кохана, іще трішки потерпіти, я прийду додому з перемогою. І все з тобою надолужимо. Будемо разом виховувати наших діток, завжди будемо разом».

Він не встиг повернутися.

Та сьогодні його дружина живе так, щоб вистачило сили на двох – за себе і за нього.

— Я була сильною жінкою протягом десяти років його служби, – каже Оксана. – Але тоді я вірила, що скоро буде кінець війни і він повернеться. А сьогодні я не маю права здатися. Я повинна вижити – заради дітей.

Її справжня слабкість ховається тільки там, де ніхто не бачить: безсонні ночі й мокра подушка – єдині свідки того, як дорого дається ця сила.

Це історія про Володимира Івановича Костиріна – уродженця села Наливайківка Макарівського району, який останні роки жив у селі Соколів Житомирської області: офіцера, снайпера, головного сержанта, патріота, романтичного чоловіка, турботливого тата і «Сокола», який десять років тримав оборону України.

І про Оксану, його «кохану» і «ведмежа», яка сьогодні щодня вчиться жити з тим, що війна забрала її сильне, надійне плече, але не змогла забрати найголовніше – любов і пам’ять.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці