«Коли любов стає фронтом»: історія Анастасії Спасиби про шлях її чоловіка, молодшого сержанта Олега Спасиби, і життя після втрати

У кожної війни є передова, яку не побачиш у новинах. Це передова в серці. Саме там живе тиша, що болить, і сила, яку не просиш, але мусиш мати.

Анастасія Спасиба з Обухова втратила свого чоловіка, молодшого сержанта Олега Спасибу, який загинув, рятуючи побратимів біля Ямполя. Та це не історія про кінець. Це історія про продовження – у дитині, у пам’яті, в щоденному триманні інших, у країні, яку вони обидва хотіли бачити живою.

Олег Спасиба: чоловік, який став командиром для інших і опорою для своїх

Коли 24 лютого 2022 року небо над Україною змінило колір, Олег не вагався ні секунди. Він одразу вступив до територіальної оборони – з простою і прямою мотивацією, що не потребує довгих пояснень: захистити рідну землю, родину, країну. Для Анастасії це рішення не було несподіванкою – вона знала, що в момент вибору він завжди стане на бік відповідальності.

15 липня 2022 року він добровільно пішов до лав Збройних Сил України – 67-ї окремої механізованої бригади, 27-го окремого стрілецького батальйону. Служив на північних напрямках, де одразу проявив себе: дисципліна, витримка, відповідальність, уміння думати на крок уперед. У підрозділі швидко стало зрозуміло, що на нього можна спертися в найнапруженіші моменти – і як на бійця, і як на людину.

Побратими називали його командиром, який не ховався за спинами. Він ішов першим, беріг кожного, ніколи не залишав позаду ні своїх, ні завдання. Усі знали: якщо Олег поруч, він зробить усе, щоб повернутися з бою не сам, а з людьми, за яких відповідає. Саме за ці риси Олег отримав звання молодшого сержанта та очолив відділення.

У липні 2023 року його підрозділ перевели на схід – у район Лимана. Там кожен день був як лезо: небезпечний, гострий, непередбачуваний. Лінія фронту постійно змінювалася, ситуація могла стати критичною за лічені хвилини. Важливо було вміти ухвалювати рішення швидко і холодно, навіть коли навколо – хаос.

16 жовтня 2023 року, виконуючи бойове завдання поблизу Ямполя, Олег загинув унаслідок танкового обстрілу. Він прикривав відхід своїх бійців і власним життям врятував двох побратимів. Це був його останній наказ, виконаний до кінця, і останній подвиг, яким він закрив собою тих, за кого відповідав. Для тих, хто вижив завдяки йому, це не просто епізод війни – це момент, який визначив усе їхнє подальше життя.

Життя Анастасії після 24 лютого: інша тиша, інше дихання, інша я

«Моє життя стало іншим на дотик», – каже Анастасія. Вона говорить не про глобальні гасла, а про дрібниці, які змінилися непомітно: як вона слухає новини, як реагує на гучні звуки, як мимоволі рахує дні за повідомленнями з фронту.

У побуті з’явилася постійна внутрішня напруга, навіть у штучній тиші мирних районів. Люди можуть усміхатися в черзі в магазині, планувати відпустки, сваритися через дрібниці, але для неї кожен день проходить крізь фільтр досвіду війни. У стосунках людей стало менше, але ті, хто залишився, виявилися справжніми – тими, хто може просто посидіти поруч, не шукаючи «правильних» слів.

Вона сама теж змінилася. Стала гострішою до несправедливості, ранимішою до чужого болю й водночас твердішою – так, як твердіє скло після вогню. Багато речей, які раніше здавалися важливими, втратили значення. Натомість з’явилися прості, але чіткі орієнтири: безпека дитини, пам’ять про Олега, підтримка тих, хто поруч.

У ній поселилася тиша, якої ніхто не бачить, сила, якої вона не просила, і порожнеча, з якою тепер треба навчитися жити так, щоб вона не поглинула. Ці зміни зовні майже непомітні – вона так само ходить на роботу, спілкується з людьми, планує справи. Але глибоко всередині її життя поділилося на «до» і «після», і повернення в «до» вже неможливе.

Сьогодні її тримає відповідальність і маленькі перемоги сина

Найбільшою опорою для Анастасії є син. Його обійми, погляд, маленькі щоденні «вдалося» – від перших літер до нових умінь – повертають їй відчуття землі під ногами. У ньому вона бачить продовження Олега: у міміці, погляді, інтонаціях, характері. І це водночас і болить, і дає сили.

«Тримає не натхнення, а відповідальність», – каже вона. Відповідальність за сина, який має вирости в любові, а не лише в історії про війну. Відповідальність за тих, кому вона допомагає, – бо знає, як це, коли боляче й страшно. Відповідальність за справи, які мають бути доведені до кінця, бо пів дороги – це вже не про неї.

Її тримають люди, які не бояться бути поруч, – ті, хто не тікає від чужого болю, не переводить розмову, коли стає важко, не радить «просто відпустити». Вони не завжди мають відповіді, але мають плечі. І цього зараз достатньо, щоб рухатися далі – день за днем, крок за кроком.

Волонтерство: тримати інших, коли не маєш права впасти сама

Сьогодні Анастасія волонтерить. Це не хобі й не «допомога у вільний час», а її спосіб залишатися живою, спосіб продовжувати Олега. Вона не сприймає це як щось додаткове до життя – це і є частина її нового життя.

Вона підтримує родини захисників та ветеранську спільноту: організовує допомогу, шукає можливості, виборює ресурси, пише звернення, створює й розвиває проєкти, тримає тих, кому зараз найважче. Часто це дуже конкретні речі – оформити документи, знайти фахівця, домогтися консультації, домовитися про підтримку. Іноді – просто бути поруч на зустрічі, де хтось уперше наважується вголос сказати: «Мені важко».

Це щоденна робота серцем – про пам’ять, про людей, про те, щоб ніхто не залишався сам на сам зі своїм болем. Анастасія добре розуміє, як легко замкнутися в собі після втрати, і як небезпечно залишитися наодинці з тяжкими думками. Тому її волонтерство – ще й про те, щоб говорити про війну та її наслідки чесно, без прикрас.

Вона відчуває підтримку громади й держави – від близьких, від ветеранів, від територіального центру, соціальних служб, благодійних фондів. Інколи це слово, інколи дія, інколи просто присутність. Хтось допомагає порадою, хтось – ресурсом, хтось – часом. Але все це тримає в ті моменти, коли власні сили тануть

.

Перемога: коли тиша повертається додому, а не з фронту

Для Анастасії перемога – не політичне гасло, а історія про людей. Про повернення тих, кого чекають. Про тишу без сирен. Про життя замість виживання.

Перемога для неї – це коли її син росте в країні без страху. Коли діти не запам’ятовують назви міст за новинами про обстріли. Коли родини більше не шукають, не впізнають, не ховають. Коли біль стає не щоденною раною, а пам’яттю, яку можна витримати.

Після перемоги вона бачить Україну живою, спокійною, вистояною. Україну, де родини захисників отримують не лише слова, а й реальну підтримку – у рішеннях, законах, програмах, ставленні. Де ветерани не повертаються в тишу й байдужість і не змушені «виживати» в мирі так само, як виживали на фронті. Де діти знову мають майбутнє – чесне, безпечне, своє, а не виборене ціною того, про що складно говорити вголос.

Для неї Перемога – це день, коли тиша повертається додому, а не приходить із фронту похоронними звістками.

Фото, яке тримає життя: останнє «ми»

Найцінніше фото в її житті – це останнє спільне фото. На ньому троє: вона, Олег у формі і їхній маленький син, який тримається за тата.

Цей знімок зупинив мить, яка більше ніколи не повториться. Усмішка Олега – тепла, спокійна, рідна, в ній немає пафосу, лише звична для рідних спокійна присутність. Її обійми – ніби спроба втримати кожен сантиметр його близькості, зафіксувати на дотик те, що вже за кілька тижнів стане спогадом. Син дивиться у світло, а не у війну. Він ще не знає, скільки всього вже вміщено в цю мить.

На цьому фото вони ще разом, живі, теплі, цілі. Це не просто кадр і не просто картинка, а їхнє останнє «ми». Для Анастасії це фото – як якір: воно нагадує не лише про біль втрати, а й про те, заради чого варто продовжувати жити – заради сина, заради пам’яті про Олега, заради того життя, про яке вони говорили до війни.

Слова для жінок, які чекають, шукають або вчаться жити далі

Анастасія звертається до жінок, які сьогодні живуть між вірою й болем, між очікуванням дзвінка і страхом від кожного незнайомого номера:

«Ви не одні. Ваш біль справжній. Ваша боротьба величезна. Ми тримаємося разом. Ми маємо право на слабкість і на сльози. І ми маємо гідність, яку ніхто не забере. Ми – плечі одна для одної. Поки ми стоїмо разом, наші близькі не загублені в цьому світі».

Її родина зараз дає собі раду власними силами та завдяки тій допомозі, яку вже отримує. Вони не звертаються по додаткову підтримку – для них важливо, щоб ресурс ішов до тих, хто нині у ще більшій скруті.

Це не історія про те, як втрата ламає. Це історія про те, як любов продовжує жити – в дитині, у щоденній роботі, в пам’яті, яка не дає зникнути іменам, що стали нашою свободою. І про те, що навіть тоді, коли найважливіша людина вже не може повернутися, її голос продовжує звучати в тому, як ми тримаємося за життя.

Її історія – одна з тисяч. Але її голос – це голос пам’яті, яка не закінчується після смерті.
Бо серце вдома – це не тільки фото в рамці.
Це жінка, яка щодня збирає себе докупи й тримає дім, дітей, пам’ять.

Ми хочемо, щоб ці голоси були почуті.

Документальний проєкт «Серце вдома. Обличчя війни» створено, щоб зберегти правду про жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх Захисників. Це історії не лише про біль, а й про світло, що не згасає під час війни: кожен голос – пам’ять, кожне фото – доказ любові.

Проєкт реалізований за підтримки Українсько-польської медіаплатформи UPMP News (УПМП), аби обличчя й голоси жінок тилу були видимими в Україні та за її межами.

📸 Ми документуємо та публікуємо особисті історії тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

👉 Якщо ви хочете розповісти свою історію – заповніть, будь ласка, анкету:

[🔗 форма для заповнення]
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #АнастасіяСпасиба #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Вона