«Коли очікування стає другим фронтом»: історія Віти Аркадьєвої та її чоловіка, старшого сержанта 26-ї окремої артилерійської бригади
Село Степок на Київщині. Віта Аркадьєва прокидається не від будильника, а від думки: чи вийшов сьогодні на зв’язок її чоловік, старший сержант 26-ї окремої артилерійської бригади, який роками воює без ротації. Поки він тримає лінію фронту на сході, вона тримає інший фронт – дітей, батьків, роботу, волонтерські збори й власну тривогу, що ховається за звичними справами. Це історія жінки, чиє життя звузилося до очікування повідомлення «Онлайн» – і віри в Україну, яка колись зможе просто дихати вільно.
Війна, яка триває вже багато років
Чоловік Віти пішов на війну не у 2022 році. Його шлях захисника почався раніше.
До повномасштабного вторгнення його призвали шостою хвилею мобілізації, і в 2015–2016 роках він брав участь в АТО. Після 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України, він знову став до зброї – цього разу вже без пауз, сумнівів чи права на відпочинок.
28 березня 2022 року чоловіка Віти мобілізували до лав Збройних сил України. До цього, з перших днів повномасштабного вторгнення, він був у добровольчому батальйоні, який сформувався з мешканців села Степок Обухівського району Київської області.
Після мобілізації кілька тижнів проходив службу в Бердичеві Житомирської області, а далі – схід України. Там він служить і зараз, без жодної ротації за весь час.
Сьогодні він – військовослужбовець 26-ї окремої артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича, командир відділення взводу БПЛА, старший сержант. На фронті діставав поранення – контузію, переламані ребра. Віта називає їх «незначними», але кожна така «дрібниця» – це ще один ризик, ще одна мить, коли все могло обірватися.
«За весь час свого нелегкого шляху ні разу не мав ротації. Вірний присязі», – каже вона.
«Наші стосунки дуже зміцніли»
У цій війні змінилося все – від побуту до відчуття себе. Віта зізнається: їхні з чоловіком стосунки за час війни стали іншими – глибшими, уважнішими, свідомішими.
«Наші з чоловіком стосунки дуже зміцніли. Ми краще почали розуміти, цінувати, підтримувати один одного. Усі непорозуміння просто зникли», – говорить вона.
Коли чоловік приїжджає у відпустку, він максимально присвячує себе сім’ї. З дітьми й дружиною він намагається компенсувати мовчання, відстань і фронтові будні.
«Під час відпусток він дуже уважний. Завжди хоче більше часу проводити зі мною та дітьми. Завжди виділяємо один день, який проводимо на природі разом із родиною – моїми батьками та братом», – розповідає Віта.
Ці дні – не просто відпочинок. Це спроба прожити маленьке мирне життя, яке дуже хочеться зробити постійним.
Як триматися, коли «інколи дуже тяжко»
Щоденна реальність жінки захисника – це очікування й постійне внутрішнє напруження. Віта не приховує: легко не буває.
«Інколи дуже тяжко», – чесно каже вона.
Її опора – діти. Вона називає їх «повним відображенням чоловіка». У погляді, жестах, характері – вони щодня нагадують їй про нього.
«Вони моя підтримка та розрада», – говорить Віта.
Поруч – батьки, які дуже її підтримують. Робота для неї – не лише спосіб заробітку, а й інструмент виживання: «Робота відволікає».
Ще один важливий вимір її життя – волонтерство.
Волонтерство та підтримка, якої все одно бракує
Попри власні переживання та навантаження, Віта допомагає армії й іншим родинам військових. Вона організовувала збори для підрозділу свого чоловіка, донатить на інші збори, допомагає з поширенням інформації.
«Організовувала збори для підрозділу мого чоловіка, донатю на інші збори, допомагаю з розповсюдженням інформації», – перераховує вона.
Питання підтримки з боку громади, держави чи благодійників Віта оцінює стримано:
«Підтримка є, але її недостатньо», – говорить вона.
Це чесний погляд жінки, чий чоловік роками на війні. Допомога існує, але масштаби викликів набагато більші.
Перемога як стан духу
Для Віти слово «Перемога» – не тільки політичний чи військовий підсумок. Вона описує її як складний, але дуже світлий внутрішній стан:
«Перемога – це не лише результат, а стан духу. Це момент, коли правда, наполегливість, праця й віра в щось більше за себе приводять до змін. Це тоді, коли те, за що борешся – свобода, гідність, справедливість чи навіть маленька внутрішня мета – стає реальністю».
Вона бачить Перемогу різною:
тихою – коли людина долає власний страх чи сумнів;
великою – коли ціла нація вистоює і тримається;
болючою – бо вимагає жертв;
світлою – бо показує, що добро має силу.
І робить висновок, який відгукується багатьом:
«Перемога – це коли те, що правильне, стає сильнішим за те, що важке».
Україна «після Перемоги»: не кінець війни, а початок життя
Віта живе не тільки очікуванням чоловіка, а й дуже конкретним образом майбутньої України.
«Я хочу побачити Україну, яка дихає вільно, де слова “після Перемоги” означають не кінець війни, а початок нового життя», – каже вона.
В її уявленні Україна майбутнього має бути:
-
Спокійною і безпечною.
Де люди не прокидаються від сирен, а діти знають слово «укриття» лише з уроків історії. -
Сильною та відбудованою.
З відновленими містами, сучасною інфраструктурою, новими дорогами, лікарнями, школами.
«Де руїни стануть пам’ятниками стійкості, а не болю», – додає Віта. -
Об’єднаною.
Без поділу на «Схід» і «Захід», де кожен українець знає: ми – одна країна і одна сила. -
Гідною та щасливою.
Де ветерани й військові мають підтримку, повагу й можливості; де родини, які пережили втрати, мають опору; де всі можуть жити, а не виживати. -
Вільною.
З власним голосом у світі, власним шляхом і долею, яку визначає тільки український народ. -
Світлою.
Де культура, мова, наука, мистецтво розквітають, а не борються за право існувати.
«Це Україна, яку багато хто зараз носить у серці – і яку дуже хочеться побачити в реальності», – говорить вона.
Світлини як ниточка до нього
Коли чоловік на фронті, фотографії стають доказом того, що життя триває, а сім’я – є.
«Кожна світлина – найцінніша. Бо на ній – ми, наші миті, наша близькість. І поки чоловік захищає країну, я тримаюся за ці кадри, як за ниточку, що веде мене до нього», – ділиться Віта.
Ці фото – не просто архів. Це спосіб відчути поруч того, хто зараз далеко, і нагадати собі, заради чого вони обоє тримаються.
Послання іншим жінкам: «Ви неймовірно сильні»
Віта звертається до жінок, які чекають, шукають або відновлюють своїх близьких:
«Ви неймовірно сильні. Ми всі різні, але нас об’єднує одне – любов, яка не здається. І навіть коли світ здається надто важким, коли дні тягнуться нескінченно, а серце тривожиться від кожного повідомлення, ми продовжуємо триматися».
Вона нагадує:
ваші почуття важливі;
ви маєте право на сльози, втому, страх;
поруч із цим живе величезна віра, яка знову і знову піднімає.
«Бережіть себе. Не мовчіть про свої переживання. Шукайте опору – у близьких, у подругах, у тих, хто проходить через те саме. Разом легше дихати. Разом легше чекати.
І головне – не втрачайте надії. Навіть крихітної. Вона здатна тримати людину на ногах, а іноді й творити справжні дива».
Історія Віти Аркадьєвої зі Степка на Київщині – це історія про вірність присязі й любові одночасно. Її чоловік – старший сержант, командир відділення взводу БПЛА 26-ї окремої артилерійської бригади, ветеран АТО і нинішньої війни, який із 2015 року практично живе між фронтом і короткими поверненнями додому.
Вона – жінка, яка тримається за дітей, роботу, волонтерство, родину, за кожну фотографію як за ниточку до нього. І попри «інколи дуже тяжко», у її словах звучить головне: віра в те, що Перемога – це не тільки про кінець війни, а про той момент, коли «те, що правильне, стає сильнішим за те, що важке».
Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.
Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
[форма для заповнення]
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header
#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Вона #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці