Колишня дружина, яка залишилася в його війні. Історія Ольги Журавської-Товмач і снайпера Артема Журавського

У перший ранок повномасштабного вторгнення він обійняв доньку й сказав:
«Слухайся маму, настав час захищати Україну, щоб дітки могли жити в мирній країні», – поцілував її й пішов.

За рік його вже не стало: 19 лютого 2024 року снайпер Артем Журавський загинув у Кліщіївці на Донеччині.
Сьогодні його колишня дружина Ольга Журавська-Товмач із Обухова та їхня донька Мілана живуть із болем утрати, який не слабшає, – і з місією зберегти пам’ять про тата, для якого війна почалася задовго до 24 лютого.

«Міг би не йти. Але це “міг би” було для всіх, тільки не для нього»

Війна для Артема Журавського почалася у 2014 році. Тоді він свідомо пішов служити в 72-гу бригаду Чорних запорожців – із переконанням, що «кожен чоловік повинен служити в армії, бо вона готує до життя».

Після школи він фактично втік із технікуму, щоб піти в армію. З дитинства мріяв стати військовим – не про красиву картинку, а про чітку, усвідомлену ціль.

Ізваринський котел змінив його тіло, але не характер: поранення, операція, металева пластина в нозі – назавжди. Він мав законне право більше не служити. Міг би не повертатися на фронт.

«Але це “міг би” – для всіх, тільки не для нього. Бо він не міг», – каже Ольга.

Після 24 лютого 2022 року він знову взяв до рук зброю. Почувши перші вибухи у Василькові, зібрав речі, обійняв доньку й вийшов із дому. Далі – служба у 135-му окремому батальйоні «Київська Русь» на посаді снайпера 2 категорії. Окрім своєї основної роботи, він часто брав участь в евакуації поранених і загиблих побратимів з поля бою.

«Він не боявся смерті, дивився їй прямо в очі, – згадує Ольга. – Казав: “Найстрашніше, коли частинами. І очі закривати. Коли ти знаєш людину, вчора був з нею на позиції, а сьогодні вже розумієш, що все”».

Вольовий, різкий, прямий, правдолюб. Командири не завжди любили його за безкомпромісність, зате побратими поважали. У листуваннях і голосових, які Ольга зберігає й досі, – його чорний фронтовий гумор:
«Якщо ми не виб’ємо цих під*рів, вони знищать нас».
«Привіт, сьогодні – мінус два кацапи, отже я тут не даремно».

19 лютого 2024 року у смт Кліщіївка Донецької області Артем загинув під час виконання бойового завдання – від кулі ворожого снайпера. Постріл у потилицю виявився несумісним із життям.

Розлучені, але разом у війні

На момент повномасштабного вторгнення Ольга й Артем були розлучені вже майже три роки. Але зберегли те, що інколи складніше за шлюб, – повагу й партнерство в батьківстві.

«Ми були розлучені, але товаришували. Щодня зідзвонювалися або списувалися. Артем ділився зі мною всім – навіть переписками з їхньої групи військових, голосовими повідомленнями», – розповідає Ольга.

Для Мілани тато був всесвітом і опорою. Між ними була «шалена любов», яку війна лише підсилила. У перші місяці повномасштабної війни мама з донькою волонтерили, щоб бути йому корисними: шоломи, плитоноски, перевірка якості захисту, нескінченні поїздки до кордону у Вишнє Нємецьке та Раву-Руську, де вони переганяли авто для військових.

Згодом ця діяльність виросла в громадську організацію «Від людей для людей». Для Олі це був спосіб триматися й відчувати, що вона на своєму місці – так само, як Артем був на своєму місці на фронті.

«Моя квіточка, принцеска, доцька»: тато, якого неможливо замінити

Після загибелі Артема Ольга говорить просту, але дуже важку правду: бути «двома батьками в одній людині» неможливо. Але вона все одно мусить намагатися.

«Моя місія нині – бути 2 в 1, і татом, і мамою. Замінити тата, який любив тебе понад життя, не просто важко – це неможливо», – каже вона.

Мілана молиться за тата і просить тільки одного – щоб той світ був для нього кращим. Любить бути високо в горах або в літаку понад хмарами, «бо тут ближче до тата».

В оселі вже дев’ять років на стіні висить фото, яке вицвіло, але Ольга не наважується його зняти.

«На ньому ми всі дуже щасливі й живі. “Моя квіточка, принцеска, доцька”, – так казав Артем на Міланку», – ділиться вона.

Окрема її біль – невидимість жінок, які формально вже «колишні», але проживають це горе так само, як і теперішні дружини.

«Мене завжди дивувало, чому не запитують: як живе колишня жінка? З якою були спільні діти? Що тримає її? Адже дитячий біль такий глибокий, а щоденні сльози просто розривають серце матері».

Підтримка громади й слід від тата

Ольга каже, що підтримку відчуває – насамперед фінансову й матеріальну. За кошти соціальних виплат вдалося придбати квартиру для Мілани.

«Я їй постійно кажу: це тобі від тата. Вона знає, що це придбано за кошти соціальної виплати для неї. І я знаю, що він би точно хотів, щоб дитина мала своє житло», – говорить Ольга.

Для неї донька – найбільший слід, який залишив по собі Артем. І водночас найбільша відповідальність: зробити так, щоб цей слід не перетворився лише на рану.

Поезія пам’яті

Історію Артема почув в потязі Хелм–Київ, поет Юрій Піжук та написав про нього рядки, які стали ще однією формою пам’яті.

За ним полювала доля
він знав її у лице
Коли зʼявилась на полі бою
Поле стискалось в кільце
Та він за обставин різних
Не раз про те сам казав
Із смерті рук, здавалось, залізних
Чудом завжди вислизав
Ангел його відводив від місць де чекала смерть
І відступала від нього на подив цього життя круговерть
Та доля не вміє прощати, немов у рулетку гра
Від долі зазвичай неврятувати,
Коли настає пора
Так було й цього разу, коли він пішов у бій
Доля кинула фразу: «я знаю, тепер ти мій»
А він її в очі сміявся, і навіть в останню мить
Він долі своєї, ні, не боявся. Дивися у неба блакить.

Автор: Юрій Піжук.

Україна після Перемоги, за яку він віддав життя

Для Ольги слово «Перемога» – не абстракція. Це повернення територіальної цілісності й українських кордонів. Це толерантна, інклюзивна, зручна для життя країна, де панують українці, українська мова й культура.

«Щоб більше ніколи жодна дитина не плакала над могилою свого тата», – каже вона.

І звертається до інших жінок, які чекають, шукають або відновлюють своїх близьких:

«Любов не має меж, часу й обставин. Лише віра та терпіння здатні вилікувати рани. “Рубці” від них завжди лишаються, назавжди. Але… життя триває. І точно кожен чоловік, син, тато, брат ішов на захист країни не для того, щоб страждали його рідні».

У проєкті «Серце вдома. Обличчя війни» історія Ольги Журавської-Товмач і Артема Журавського – це нагадування: за словами «загинув у бою» завжди стоїть цілий всесвіт. Колишні й теперішні, діти й батьки, друзі й побратими – усі, для кого він назавжди залишився живим.

Її історія – одна з тисяч. Але її голос – це голос пам’яті, яка не закінчується після смерті.
Бо серце вдома – це не тільки фото в рамці.
Це жінка, яка щодня збирає себе докупи й тримає дім, дітей, пам’ять.

Ми хочемо, щоб ці голоси були почуті.
Саме для цього створено документальний проєкт «Серце вдома» – щоб зберегти правду про жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх захисників. Мета ініціативи – зберегти їхні обличчя й голоси. Це історії не лише про біль, а й про світло, що не згасає під час війни: кожен голос – пам’ять, кожне фото – доказ любові, кожна жінка – Україна.

📸 Ми документуємо та публікуємо особисті історії тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

👉 Якщо ви хочете розповісти свою історію – заповніть, будь ласка, анкету за посиланням:
[🔗 форма для заповнення]