Країна, де майже кожен – волонтер. До Міжнародного дня волонтера
Якщо чесно, більшість із нас ніколи не планували «стати волонтерами». Ми планували жити звичайне життя: робота, діти, кредити, відпустка раз на рік. Але війна перекроїла реальність так, що волонтерство стало не окремою справою, а способом жити й виживати разом.
Сьогодні в Україні майже неможливо знайти людину, яка бодай раз не допомагала: гривнею чи тисячею, теплими речами, кількома годинами в укритті з дітьми сусідів, розбиранням завалів після «прильоту», перевезенням людей, тварин чи гуманітарки.
Завідуюча ДНЗ “Рушничок” Голованенко Наталія Сергіївна та волонтерка
«Я ж нічого особливого не роблю» – найбільша неправда цієї війни
Ми звикли думати, що волонтер – це хтось інший. Той, хто щодня на складах, купує дрони фурами, вантажить машини на фронт або розгрібає руїни після обстрілів. А ми?
«Я просто закинув 100 гривень на банку»,
«просто впустила до квартири сусідку з дітьми під час тривоги»,
«просто допоміг знайти житло для родини з прифронтового міста»,
«просто вийшла на толоку, щоб прибрати двір після обстрілу» –
і тут же знецінюємо те, що зробили.
Насправді сучасне українське волонтерство – це велика мозаїка з мільйонів таких «просто».
Просто не пройшов повз збір.
Просто відправив зарплатну «решту» на ЗСУ.
Просто розвантажив гуманітарну фуру.
Просто кілька годин тримав у руках лопату чи мішки з піском.
Просто прихистила в себе родину, якій не було куди повернутися.
Без цих «просто» не було б броні, машин, турнікетів, тепла на передовій. Але не було б і відновлених під’їздів, шкіл, лікарень, дахів, у які знову повертається життя. Великі фонди тримаються на маленьких донатах. А великі зміни у дворах і містах – на людях, які не вважають себе волонтерами, але раз за разом підставляють плече.
Волонтерство як нова соціальна угода
Волонтерка Сторожик Марія Богданівна
Українці сьогодні живуть у новій неписаній угоді: армія нас захищає, ми – тримаємо армію і тил.
Тому в нашому житті з’явилися нові звички:
«Зарплата прийшла? Спочатку донат, потім решта».
«Свято? Без квітів, краще на дрони або на відновлення школи».
«У дворі вибило вікна? Збираємося разом, шукаємо скло, плівку, інструменти».
Волонтерство вже давно не зводиться до переказу коштів. Це:
-люди, які розбирають завали й ріжуть метал після обстрілів;
-ті, хто розвозить гуманітарну допомогу в маленькі села, куди не доїжджають великі організації;
-водії, які безкоштовно вивозять людей із небезпечних районів;
-господарі, які відкривають свої домівки для переселенців;
-кухні, де варять їжу для військових, лікарів та тих, хто лишився без дому;
-психологи, юристи, медики, педагоги, які підтримують безкоштовно – словом, консультацією, заняттями для дітей.
Це горизонтальна система підтримки, яка стала частиною нашої ідентичності: ми не чекаємо, поки «хтось прийде й зробить». Ми беремо й робимо самі – настільки, наскільки можемо.
Втома, сором і мовчазний біль: зворотний бік допомоги
Про це не люблять говорити публічно, але волонтерство ранить.
Воно виснажує – і фізично, і емоційно.
Тих, хто ночами стоїть у чергах на кордоні з гуманітаркою.
Тих, хто тягне мішки, скло, генератори.
Тих, хто щодня ходить у шпиталь.
Тих, хто чергує в пунктах незламності, укриттях, евакуаційних поїздах.
Часом приходить сором:
«Раніше я міг більше донатити, а зараз не тягну».
«Раніше їздив волонтерити щовихідних, а тепер сил вистачає тільки на репост».
«Після останнього обстрілу не змогла вийти розбирати завали – просто злякалася».
Але важливо визнати: волонтерство – це марафон, а не спринт.
Хтось бере на себе важку фізичну роботу. Хтось може допомагати тільки онлайн. Хтось тимчасово робить паузу, щоб не зламатися остаточно. І всі ці ролі потрібні.
Інколи найчесніший внесок – не ігнорувати власні межі:
-дозволити собі відпочити й відновитися;
-чесно сказати команді: «Я зараз тягну тільки одну зміну на тиждень»;
-не зриватися на близьких від втоми, а попросити про допомогу й заміну.
Фраза «Я тимчасово можу тільки 50 гривень і один репост, але я з вами» – це теж про відповідальність. Про дорослу, реалістичну відповідальність, а не про виснажливий героїзм до знепритомнення.
Діти, які ростуть у країні волонтерів
Окрема, дуже важлива тема – діти. Вони бачать нас у новій ролі:
-мама пакує коробку на фронт,
-тато везе передачу й заодно підвозить волонтерів,
-бабуся плете сітку,
-дідусь несе ковдри для шпиталю,
-сусіди разом прибирають двір, де напередодні були вирви.
Для цих дітей «волонтерство» – не щось абстрактне. Це нормальна поведінка дорослої людини у світі, де є війна: якщо комусь погано, ми не відвертаємося.
Завтра вони виростуть.
І, ймовірно, вже не зрозуміють фрази «Моя хата скраю». Бо з дитинства бачать іншу норму: «Ми відповідаємо одне за одного».
Саме тому важливо залучати дітей делікатно, без травматизації:
-дати намалювати листа військовим або тим, хто втратив дім;
-пояснити, навіщо ми купуємо свічки, ліки чи будматеріали;
-показати, що допомога – це про любов, підтримку й солідарність, а не лише про страх і біль.
Приклад, який поруч: коли волонтерить навіть садок
Якщо уважно придивитися навколо, виявиться, що волонтерські «штаби» давно є в найнесподіваніших місцях. Це можуть бути офіси, кав’ярні, бібліотеки, ОСББ – і навіть звичайні дитячі садки.
Наприклад, у ДНЗ «Рушничок», що знаходиться в Обухові, волонтерство стало частиною рутини так само, як ранкова прогулянка. Батьки й педагоги постійно збирають і передають на фронт речі, ліки, окопні свічки, теплі дрібниці, без яких не буває великої перемоги.
Діти бачать коробки з написами «Для захисників», та вкладають у ці коробки свої малюнки й вчаться найголовнішому уроку – як виглядає турбота в дії.
Це лише один із тисяч прикладів по всій країні. Але він добре показує: волонтерство давно вийшло за межі «офіційних структур» і формальних статусів. Воно живе там де є люди, яким не байдуже – і які готові робити хоч щось.
Міжнародний день волонтера – це про нас із вами
5 грудня – це не тільки дата в календарі ООН. Для України це день, коли варто вголос сказати:
«У цій війні майже кожен із нас – волонтер. Навіть якщо ми так себе не називаємо».
Хтось закриває мільйонні збори.
Хтось щомісяця відправляє 100 гривень.
Хтось ночами розвантажує гуманітарку чи стоїть на кухні.
Хтось розбирає завали й закриває вікна в сусідньому будинку.
Хтось прихистив у себе родину з іншого міста.
Хтось підтримує друга-волонтера, який ледь тримається.
Усі ці ролі важливі. Усі вони тримають нашу спільну реальність, у якій армія має що вдягнути й чим їхати, а люди в тилу – де жити, до кого звернутися і з ким не боятися майбутнього.
У Міжнародний день волонтера варто зробити дві прості речі:
-
Подякувати тим, хто поруч і допомагає – голосно й персонально. Не лише тим, хто збирає кошти, а й тим, хто носить коробки, чатує в укритті з дітьми, везе, ремонтує, лікує, слухає.
-
Запитати себе: що я можу зробити сьогодні? Стільки, скільки реально тягну. Не більше й не менше.
Бо країна, яка перетворилася на спільноту волонтерів – від донатів до розбирання завалів, – уже робить неможливе.
#Людмила Педоченко #ДеньВолонтера #МіжнароднийДеньВолонтера #КраїнаВолонтерів #КоженВолонтер #РазомДоПеремоги #ПідтримайЗСУ #ВсеДляФронту #ТилТримаєФронт #УкраїнаДопомагає