«Маленька дівчинка моя»: історія Олега Степанчука, який обіцяв прожити разом сто років

Він говорив просто і впевнено, ніби знав, що найважливіше – це не слова, а відчуття поруч: що вони разом, що попереду ще довге життя, що буде час на все.
Олег Степанчук обіцяв своїй дружині прожити разом до ста років і померти в один день, але війна не залишає місця для таких обіцянок – вона обриває їх у момент, коли людина робить те, що вважає правильним.

Життя, яке трималося на простих речах і відповідальності

До війни Олег працював у Елеваторі – спочатку лаборантом, згодом охоронником. Це було звичайне життя, без гучних подій, але з чітким відчуттям обов’язку і стабільності, які часто є основою для родини.

Він був відповідальною людиною, яка звикла доводити справи до кінця, працювати і тримати порядок там, де він є. Але за цією буденністю була ще одна риса, про яку говорить Катерина – світло.

Вона описує його як людину, яка була «як промінчик сонця»: навіть коли йому було важко, він усміхався і повторював, що все буде добре. Це була не звичка говорити, а внутрішня позиція – не передавати свій біль іншим, а навпаки підтримувати.

Знайомство, яке почалося з «ви» і залишилося назавжди

Їхня історія почалася з розмови – довгої, спокійної, трохи сором’язливої. У перший вечір вони зверталися один до одного на «ви», ніби обережно входили в цей простір близькості, який ще тільки формувався.

Були теплі погляди, посмішки, компліменти – ті дрібні речі, які створюють відчуття, що поруч саме та людина.

І була кава.

Катерина зробила її для Олега, і вона йому так сподобалася, що він не зупинився на одній чашці – просив ще і ще, ніби намагаючись продовжити цей момент, у якому вже було щось більше, ніж просто знайомство.

Їхнє місце – гойдалка в лісі

У кожної пари є місце, яке стає символом їхнього життя разом.
Для Катерини й Олега це була гойдалка в лісі.

Вони приходили туди гуляти, каталися, сміялися, проводили час разом – без зайвих слів, просто будучи поруч.

Сьогодні Катерина продовжує ходити туди сама.
Це вже не просто місце, а точка пам’яті, де можна бути ближче до нього, ніж у будь-якому іншому просторі.

Рішення, яке було очевидним для нього

Олег ніколи не приховував своїх намірів. Він говорив прямо: якщо буде потрібно, він стане на захист родини і Батьківщини, не задумуючись.

І коли почалася повномасштабна війна, він зробив саме так.

Він сказав Катерині: «Зайчик, я іду на війну. Беру з собою твоє фото, щоб ти завжди була поряд біля мене».

Спочатку він долучився до територіальної оборони, згодом проходив службу на полігоні в Житомирі, потім був переведений до Чернігова, а з 9 травня став частиною військової частини А4007.

Старший солдат, командир інженерно-саперного відділення, молодший сержант – це були не просто звання, а відповідальність за інших.

Останній бій

16 червня 2024 року Олег Степанчук загинув під час виконання бойового завдання внаслідок атаки ворожих дронів.

Це сталося раптово, як і більшість втрат у цій війні – без можливості попрощатися, без часу на слова, які завжди відкладаються «на потім».

І залишилися тільки ті, які вже були сказані.

Тиша, яка приходить після всього

Для Катерини найважчим став не лише момент втрати, а все, що прийшло після: похорон, шок, неприйняття, депресія.

Але найбільше – тиша.

Тиша вдома, в якій більше немає його голосу, його кроків, його присутності.
Тиша, в якій залишається тільки очікування.

Вона говорить, що чекатиме його до останнього подиху.
І в цих словах – не заперечення реальності, а форма любові, яка не закінчується.

Пам’ять, яка тримає

Катерину підтримують близькі – родичі, священник, односельчани, діти, люди, які не дають залишитися сам на сам із болем.

Вона говорить про Олега так, як говорять про найрідніших:
як про найкращого чоловіка у світі, зразкового сім’янина, свою підтримку і свій всесвіт.

Це не перебільшення – це спосіб зберегти його живим у словах.

Історія Олега Степанчука – це історія людини, яка жила просто і чесно, любила глибоко і без умов, і зробила вибір, який визначив усе.

Він був тим, хто навіть у складні моменти усміхався і казав, що все буде добре.
І, можливо, саме в цьому – його найбільша сила.

Бо навіть після його загибелі ця віра залишається з тими, хто його любив.

І сьогодні вона звучить не як обіцянка, а як пам’ять – про людину, яка була світлом.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці