Нова книга професора Богдан Гудя «З історії етносоціальних конфліктів...», як можливий інструмент/«дороговказ» виходу з польсько-українського «історичного клінчу»
http://localblogger.info/teren/igorpolansky/wp-content/uploads/sites/3/2018/09/hud-presentation-head.jpg

Нова книга професора Богдан Гудя «З історії етносоціальних конфліктів…», як можливий інструмент/«дороговказ» виходу з польсько-українського «історичного клінчу»

Належу до тих людей, яких польські «історичні звинувачення» і відповідні двосторонні історичні суперечки останніх років зокрема в оцінці подій на Волині 1943-44 рр. і особливо їх проекція в практичну площину сьогоднішніх польсько-українських відносин дуже сильно засмутили, щоб не сказати шокували. Відверто кажучи, особисто  мені не все подобається і в нашій українській «історичній політиці» в т.ч. в частині засилля в її формуванні  прибічників, так би мовити, «бандероцентричного» напрямку. Нажаль я також спостерігаю  і певні впливи цих процесів вже і на економічні відносини Польщі і України. Наприклад в реалізації інфраструктурних проектів на кордоні України та Польщі, які повинні виконуватись відібраними українською стороною польськими виконавцями за рахунок відповідної кредитної лінії польської сторони в розмірі 100 млн. євро. Нагадаю, що ці кошти повинні були надійти на підставі відповідного Договору між Урядом України та Урядом Республіки Польща від 9 вересня 2015 року, який вступив в силу.

 Тому з особливою шаною і повагою я ставлюся до тих колег з Польщі та України , які активно працюють і шукають виходу з такого роду проблем в т.ч. через глибоке вивчення, відверте обговорення і представлення політикам, медія, владним чинникам і суспільствам двох країн об’єктивної картини причин та суті подій і шляхів виходу з відповідної ситуації, яка сьогодні склалася у відносинах між Польщею та Україною. Професор Богдан Гудь, колега по діяльності в Україно-Польському  Форумі Партнерства, один з них.

На нещодавній конференції в Яремче, я мав можливість вислухати презентацію його нової книжки\монографії «”З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й Східній Галичині в 19-першій половині 20 ст.”.

Після зустрічей з паном Богданом в Яремче, я спеціально окремо проглянув більшість презентаційних матеріалі останньої його монографії, які доступні в мережі інтернет і які пан Богдан робив в  інших дислокаціях. І хочу сказати, що особливо припала мені до вподоби презентація і відповідний виступ Пана Богдана в рідній і знайомій мені ще з студентських років науковій бібліотеці ЛДУ ім. Франка, яка є доступна на YouTube (посилання в кінці матеріалу) .

 Знаю з власного досвіду що загалом не тільки вся бізнесова публіка, але і більшість «модернових» інтернет «юзерів» не часто мають час годинами проглядати відео по нібито далекій для них темі, тому вважав за доцільне організувати роздруківку/стенограму основної частини відповідного виступу професора Гудя особливо в тих частинах ,які з моєї точки, зору є надзвичайно важливими і корисними, як для об’єктивного погляду на ситуацію так і для відвертого польсько-українського історичного ( і не тільки) діалогу…

Професор Б.Гудь:

«…я вибрав такий спосіб викладення матеріалу, щоби оціночні моменти, певні скажемо, якщо не звинувачення, то у всякому випадку претензії у бік польської сторони опирати виключно на польські джерела і опрацювання польських авторів. Може не претензії, а власне характеристику тих процесів , які відбувалися на тих землях, які я досліджував.

Власне терен дослідження це є правобережна Україна. Терени які після поділу Речі Посполитої ввійшли до складу Російської Імперії. Книжка називається щоправда «Українці, поляки на Наддніпрянщині, Волині, у Східній Галичині в 19-першій половині 20 століття». Але якщо говорити про Східну Галичину то вона представлена у моєму дослідженні дещо фрагментарно, можна сказати для порівняння тих процесів, які відбувалися тут і там. Натомість Головна Увага моя була сконцентрована на теренах Волині  позаяк власне тут в 1943 році відбулись ті страшні події про які, про характер яких ми дискутуємо з польськими колегами. Йшлося мені про те, щоб цей матеріал був доступний не тільки українському читачеві, а був доступний і польському читачеві. Для того оця монографія нині є двомовною і зараз вона активно, при допомозі моїх друзів і в Польщі і за кордоном, поширюється в республіці Польща в тому числі і у владних структурах Речі Посполитої.

І мене дуже тішить що, скажімо, у відповіді канцелярії Прем’єра на відкритий лист Григорія Купріяновича, з яким він звернувся до Пана Прем’єра Моравєцького, знайшлися слова де говориться про те  що болісні сторінки нашої історії зокрема Другої Світової війни повинні бути предметом поглибленого вивчення, поглибленої рефлексії і пошуків взаєморозуміння і вибачення в дусі тих християнських цінностей які сповідують обидва народи. Для чого шановні друзі це є так важливо? Важливо це є для того що до останнього часу польська сторона стверджувала що справа є ясна, що все є вивчено, все зрозуміло, оцінка дана в Постанові Сейму 22 липня 2016 року і очевидно поглиблені дослідження вже нічого не змінять. Як показали мої дослідження низка документів ще не вивчена і власне ті документи треба досліджувати, розкривати і інтерпретувати. Але інтерпретувати так як вимагає це принцип засада наукового об’єктивізму.

Власне ідеться про те, що необхідно відкинути постанову Сейму де говориться про геноцид польського населення на Волині і постаратися зрозуміти, що насправді відбулося на Волині в 42-му, 43-му, 44-му роках а головне, які були цього причини.

Повторюю ще раз не йдеться про те щоб  щось виправдати. Я є прихильником тої фрази чи того твердження яке сформулював ще в 1993 році світлої пам’яті Ярослав Романович Дашкевич, що те що відбулося на Волині в 43-44 роках, навіть якщо пробувати пояснити це міжвоєнною політикою польських урядів, якщо пояснювати це радянськими/німецькими провокаціями то так чи інакше те що сталося заслуговує на суворе і беззастережне засудження. Подібну позицію займав Лисак Рудницький подібну позицію займав Петро Потічний, подібну позицію займав світлої пам’яті Євген Стахів- творець націоналістичного підпілля на Донбасі. Подібну позицію займаю і я, але я намагаюся показати польській стороні чому ті процеси вимагають поглибленого дослідження, чому власне треба досліджувати те що мало місце не лише в міжвоєнний період, а вийти далеко за межі цього міжвоєнного періоду. Позаяк польські історики  в кращому випадку виходять вірніше досліджують процеси в межах міжвоєнного періоду. В одночасі є така засаднича методологічна помилка. Скажемо один провідний дослідник цих подій професор Григорій Мотика досліджуючи події міжвоєнного періоду концентрується  в своїй книжці «Від Волинської різанини до акції Вісла» концентрується виключно на теренах Східної Галичини показуючи українське невдоволення, повстання ОУН, УВО вірніше УВО, ОУН, УПА, тобто простягаючи ланцюжок від 1 листопада 1918 року до весни 1943 року і далі.

Що цікаво, що Волинь в цьому «розділі міжвоєнному» згадується всього п’ять чи шість разів і то як, скажем так, більше етнографічне поняття ніж процеси які були піддані глибшому аналізу з боку цього історика результаті ми бачимо, що Волинські події позбавлені свого історичного коріння позаяк цей автор також стверджує, що народ не має такої довгої історичної пам’яті про яку писав зокрема французький учений Даніель Бовуа, що жахливі події на Волині 43-44 рр. мали глибоке історичне коріння.

Даніель Бовуа

Тому я намагався показати, що загалом це було далеко не так і в цій книжці представлені події на Правобережжі в т.ч. і на Волині від поділів Речі Посполитої і до закінчення Другої Світової Війни.

Причому на цьому часовому відтинку можна виділити кілька піків українсько-польського протистояння – маю на увазі період Листопадового Повстання 1830-31 років, період Січневого Повстання 1863-64 років, період Першої Російської Революції 1905-1907 років. Пізніше період українських визвольних змагань 1917-21 років і врешті пік цього протистояння в 1943-44 роках. В книжці видно як наростав цей конфлікт. Якщо під час Листопадового повстання.

Головною рушійною силою всіх цих п’яти піків українсько-польського протистояння з українського боку була селянська маса. Навіть якщо ми говоримо про 20 століття то ми повинні підкреслити слова українського історика Камінського що український націоналістичний рух і фізично і ментально був рухом селянським. І фізично і ментально. Це образно кажучи була боротьба за землю, яка в 20 му столітті набрала рис боротьби за території. Але якщо для політичних діячів територія була визначальним чинником, територія майбутньої української держави, то для селянина, передовсім селянина волинського незалежна українська держава, як читаємо в одному з рапортів УПА «була трактована як кусок кращої землі ближче до села і черевики на ногах дитини». Це була особливість  власне цих теренів, волинських теренів.

Що ще треба підкреслити? Варта підкреслити той факт хто мав вплив на свідомість цих людей. Нажаль навіть один з польських істориків українського походження,…, сказав для чого ви представляєте події на Волині як масовий селянський рух. Адже тоді на українців будуть дивитися як на націю, чи на народ який тільки і мріє як підрізати горлянку сусіду. Але виникає тоді питання, а  в чому ж вина українства. Від поділів Речі Посполитої до Першої Світової Війни ці терени належали до Російської Імперії. Перед Першою Світовою Війною найвпливовішою організацією на Волині була «Чорна Сотня».

До Чорної Сотні було вписані 2 мільйони селян Волинської губернії. На чолі цієї організації стояв митрополит.. бодайже Храповицький, а «виконавчим директором», образно кажучи, був архимандрит Почаєвської Лаври, теж відомий осередок, Віталій Максименко. Чорна Сотня проголошувала гасло «Геть з Волині іновірців!» – То значить поляків і євреїв. Вся земля повинна перейти в руки «русского крестьянства». Це відповідало настроям волинських селян. І коли скажемо у п’ятнадцятому році сотник Січових стрільців Дмитро Вітовський приїхав на Волинь з агітаційно-просвітницькою метою щоб агітувати волинських дядьків в ступати в рядки Українських Січових Стрільців, то по почув відповідь: «Ааа….Було би лучше якби Росія повернулася, тоді може землі було би більше, і водка би потаніла».

В 20-му році коли вирішувалося питання входження Волині до складу Другої Речі Посполитої в рапортах польських урядовців з цих теренів виразно писалося «Українські селяни сумують за Царем і хочуть щоб він повернувся». Тому в міжвоєнний період вирішальні впливи на цих теренах мали комуністи, а крім того всього через їхні організації здійснювався вплив сусіднього Радянського Союзу. Вінценти Вітос, відомий діяч польської держави, відвідавши Волинь і повернувшись до Варшави писав:  «Ситуація є катастрофічною. Волинь дихає ненавистю до Польщі. Є погано а буде ще гірше». І власне всі двадцяті роки аж до 1932 року на Волині періодично вибухали антипольські повстання. А далі маємо 39-41 рок і врешті вибух… війни в 41 році. Тобто виникає питання хто є відповідальний за ті настрої волинського селянства і його моральний стан. Українська держава існувала там кілька місяців в період  18-19 років. І таким чином ми можемо спостерігати як на цих землях наростає о цей конфлікт. Листопадове повстання байдужість ворожа байдужість, прихильна нейтральність щодо царської Росії.

Вчора на конференції в Яремче довелося дискутувати з одним польським романтиком, який  там нагадував 63 рік, січневе повстання, боротьба за «Вашу і нашу свободу». «Наша і Ваша Свобода», наскільки я пам’ятаю це тільки Андрій Потебня і Олексій Стрельченко, який загинув під Соловіївкою. І прізвище якого вибито на пам’ятнику січневим повстанцям на Личаківському цвинтарі.

Крім того Андрій Потебня був з лівобережної України, крім того він належав до російського демократичного руху і про нього Герцен писав, що більшої жертви демократична Росія не могла принести на алтар польського визвольного руху. Натомість правобережні селянство, яке повною мірою відчувало наслідки «братнього» співжиття з поляками, а поляки тут були репрезентовані великою земельною власністю, відносилось до своїх панів, делікатно кажучи, не приязно. Яка причина була того – відсилаймо всіх до статті Івана Яковича Франка опублікованої в літературно-науковому віснику  «На нашій, не своїй землі» де він цитуючи графа Стажинського, а точніше переклавши уривок з його твору, польського автора, показує жахливе становище українського селянства під владою польської шляхти, під владою польських землевласників. Тому всі гасла демократичного польського руху для селян звучали, як гасло повернення Речі Посполитої і погіршення їхнього становища, а Росія, російська імперська влада вміло розігрувала, чи вміло втручалась в цей конфлікт і згідно з старою римською засадою, проводила політику «divide et impera». І тому повстання 63 року в тому числі на Волині було придушене не російськими військами, а так званими сільськими «теороломами» (?) в кількості 350 тисяч чоловік.

Тобто на одного повстанця січневого припадало 50 озброєних селян, які були настільки безжальними, що російський уряд був змушений посилати військові відділи не для придушення повстання, а для того щоб рятувати повстанців від селян щоб вони їх не вбили, щоб передати їх так би мовити судовій-виконавчій владі.  В 1905-1907 роках були інші форми боротьби-підпали, напади але також вбивства різного роду адміністраторів і власників маєтків і це явище було настільки масовим, що газета “Dziennik Kijowski” писала з таким перестрахом: «Що ми маємо на дворі – чи ХХ те століття чи час Батька Хмельницького?».

1917-1918 рік це період загибелі оцієї «поміщицької Аркадії» на правобережній Україні. Я забув сказати, що власне вся правобережна Україна була покрита польськими поміщицькими маєтками. Яких після 1863 року стало значно менше, але тим не менше власне польські землевласники були провідною суспільно-економічною силою, а до повстання 63 року ще і політичною силою на цих теренах. Що правда, я Вам скажу ще таке, що їхні господарства після падіння кріпосного права, на переломі дев’ятнадцятого двадцятого століття стали осередками високої землеробської культури.

В 1914 році українські губернії випродукували мільярд двісті п’ятдесят мільйонів пудів хліба. Представники мого покоління напевне пам’ятають, що по черговий український мільярд ми сягнули в 1977 році, але згадайте як змінилася територія України, додалися південні області, додалися Західні області, додалося Закарпаття. І все одно це був тільки український мільярд. Де ще 250 мільйонів пудів? А тоді мова йшла про дев’ять українських губерній. Тобто правобережна Україна була тереном, де розквітла польська землеробська культура, традиція, цивілізація, яка була чужою українському селянству. І тому коли після 17-го року пішла більшовицька і чорносотенна пропаганда ця Аркадія стала об’єктом агресії з боку навколишніх сіл і зрештою польські очевидці того що сталося, розуміли чому це сталося. Як писала Дунін-Козицька: «Коли селяни з жалем давились на розлогі двірські поля і на вузенькі смужки своїх земель, звичайно ,що в них викликало це гнів і ненависть». Може в цьому і була причина о цього конфлікту між «двором» і «селом».

Таким чином протягом о цих двох років «поміщицька Аркадія» практично зникла з лиця землі. До січня 18-го, до лютого 1918 року було знищено 85 відсотків всіх дворів, фільварків, цукровень, гуралень і т.д., які знаходились на цих теренах. Початок цьому поклали більшовики, Другий збільшовичений Корпус під командуванням Євгенії Бошик(?) пройшовся такою нищівною хвилею з Поділля на Волинь. Знищив по дорозі кілька десятків фільварків і не тільки, і таким чином ця руйнівна сила покотилася далі. А що таке руйнівна сила, що таке «Русский бунт – безсмысленный и беспощадный», но то ми знаєм з творів Пушкіна і з інших творів. Ну а коли читаєш документи, то взагалі волосся починає легко ворушитися на голові. Тому це «русское волынское крестьянство» повною мірою реалізувало ті можливості, які відкрила для них революція 17-го року.

Про міжвоєнний період я вже сказав, тому коли говоримо про роки Другої Світової війни, то тут власне найважніше те що з’явилося в цьому виданні. Для мене нелегким завданням було перевірити наскільки  мають рацію  польські історики, коли говорять, про те,  що то що сталося на Волині було заплановане, зорганізоване і втілене  в життя єдиною політичною силою, якою була ОУН. Ну і її збройне ремено цієї організація – УПА. І власне щоб зрозуміти аргументи наших колег я мусів перелопатити багато документів, перечитати інтерв’ю головного дослідника цих подій професора Гжегожа Мотики і стикнувся з величезною кількістю перекручень, інсинуацій. І навіть нажаль відвертої фальсифікації документів, як це було з військовою доктриною Михайла Колодзінського, коли цитування було не просто не коректним а свідомо скероване в бік фальшування того, що писав Михайло Колодзінський. Коли ж я зіткнувся з документами в польських архівах.

Протягом останніх кількох років я досліджував ці архіви в бібліотеці Варшавського університету. Є такий архів Макновак(???) в Варшаві я відкрив документи польського підпілля для себе, польської конспірації на Волині. І з одного боку, що впадає в очі це по перше що значною мірою події в 42-му весною 43 року розгорталися стихійно, без якоїсь організовуючої сили під впливом якоїсь антипольської агітації про яку пишуть польські підпільники. І о тут питання хто ширив о цю антипольську агітацію. З одного боку польські джерела стверджують, що це були українські націоналісти з іншого боку знаходимо цікаві фрази про те що більшовицька агітація на тлі загального гасла «Ляхи за Буг» знаходить широку підтримку місцевого населення зокрема на тих теренах де радянські впливи перед Другою Світовою війною були дуже сильними зокрема на Поліссі.

Далі підкреслюється, що перші антипольські виступи мали місце в Сарнинському і Костопільському повітах – в тих повітах де перед війною радянські впливи були дуже сильні. Це були так звані поліські повіти приєднані дещо пізніше до волинського воєводства близько 1930 року. Дуже цікавою є також справа так званої української допоміжної поліції. Як гласить класична теорія на заклик ОУН (Б) українська поліція весною 43 року покинула свої постерунки і пішла в ліс.

В польських документах знаходимо підтвердження, що ця поліція була не в лісі а по селах. Тобто вони пішли, але не в ліс, а залишились в селах.

В німецьких же документах знаходимо на підтвердження цього дифініції – «сільські партизани» і «лісові партизани», чітко німці по своєму дифініювали сільські партизани і боротьба скажемо з цими сільськими партизанами ускладнюється тим, що вони вдень працюють нібито в полі, вдають з себе мирних жителів, а вночі організовують різного роду антинімецькі і антипольські акції. І до серпня 1943 року в польських документах я не найшов взагалі поняття УПА ..поліціянти.. поліціянти зорганізували, поліціянти закрутили і т.д. ну і це значною мірою погоджується з тим що пише Іван Покриляк знаєте цього дослідника українського з минуло року, що фактично в ряди УПА дісталося близько до 20%, не більше, колишніх поліціянтів. Пише Іван Казимирович. А в польських документах читаємо таке, що моральну основу тих подій ,що мали місце в 43 році на Волині створили Совєти, які протягом тих місяців свого панування, двох років проводили активну антипольску агітацію, агітацію zaobiecania (???) Panstwa Polskiego.

Що вони створили радянську міліцію, в яку пішли найгірші елементи, які були по селам, а потім ця міліція майже в повному складі перейшла в допоміжну німецьку поліцію, а потім пішла в ліс і почала організовувати антипольські напади.

Таким чином тут існує ціла низка питань, ціла низка гіпотез, які потрібно ще далі досліджувати. Але тим не менше виразно випливає з тих документів, що ці події, які мали місце значною мірою мали стихійний характер. І стихійність того характеру надавала діяльність числених банд без виразного політичного забарвлення. Банд, які вбивали, грабували тільки для того щоб пережити якось скрутні часи. І втих бандах були не тільки українці, як свідчать польські документи, але були і українці, і поляки, і євреї, і втікачі з полону, радянські колишні військовополонені, які пішли в ці банди, щоб якось вижити. Тобто, якщо говорити про ситуацію на Волині, в цей період то вона значною мірою, на думку спостерігачів, нагадувала ситуацію в Югославії, але була засаднича різниця.

В Югославії, ви знаєте, ну існувала скажемо про німецька держава усташів.. Хорватія.. Якщо говорити про волинську Югославію, то мова ішла про те, що на Волині німці сиділи лише в містах, містечках і вздовж залізниці. Натомість терен, лісистий особливо терен, був опанований різного роду партизанськими відділами. Більшовицькими диверсійними загонами, польськими прорадянськими і пролондонськими загонами і УПА. І УПА на Волині налічувала всього 5-7 тисяч осіб, а тому говорити про те що вона була всесильна і всемогутня не має жодних підстав. Значна перевага українства на цей час диктувалася тим, що УПА, яка складалася, повторюю ще раз, з волинських селян оприралася на підтримку місцевого населення, яке було зацікавлене в тому, щоби позбутися своїх польських сусідів. А щоб ще більше заохотити місцеву людність до антипольських акцій, в 43 році командування АПА-Північ видає так званий «Земельний Декрет» за підписом Клима Савура, який, як кажуть, до болю нагадує тактику більшовиків в 1917 році. І зауважте, що реалізовували положення цих двох декретів одно і то саме покоління волинських селян, яким в 17-му році було 20-25 років, 20-25 років пізніше, розумієте, …розумієте 45-50 років. Тобто це був елемент ще активний, більше того – досвідчений в реалізації своїх цілей.

Крім того, знову ж таки вчора, говорилося про те, що на відміну від Східної Галичини Волинь була така спокійна, де життя текло розмірено, не було конфліктів. Повторюю ще раз – Вітос в 23 році написав про Волинь, як «Бочку з порохом».

Про це же писав Константи Соковський (?). Останнє повстання прорадянське на Волині було придушене в 32 році за допомогою десятків тисяч війська, поліції, танків і навіть літаків.

В 38-му році Генрик Юзевський, колишній воєвода волинський, писав про те, що «формування ненависті до всього що є українським, сприяє формуванню ненависті до всього, що є польським». І врешті, всі ви знаєте про політику ревіндикації, напевно, на Волині в 37-38 роках, нищення православних церков на Холмщині, Підляшші. Так от професор Хржановський, історик мистецтв, який в цих місцинах провів своє дитинство, згадував, що коли його батько довідався про те, що руйнують церкви, бігав по хаті, проклинав Уряд, Славоя – Прем’єра, і навіть самого Ридза, і кричав, що «русини нас тут всіх виріжуть… без жалю виріжуть,… що ніколи нам цього не подарують». І власне, як кажуть поляки, «ta przepowiednia ziscilasia w roku 1943”…

Зауважте, що по другий бік колишнього українсько-польського кордону, антипольських акцій не було взагалі. Питання –Чому? Не було УПА? Як твердить Мотика все то, що відбувалось на Волині було наслідком того, що УПА мобілізовувало селян на антипольські акції. Значить на Схід від кордону УПА не було, тому не було кому мобілізовувати селян. Але це не відповідає істині, позаяк УПА там була – група 04 Тютюнника. А жодної акції в 43 і наступних роках.

Разом з своїми українськими і польськими сусідами пережила страшні процеси нищення з боку радянської держави. І ще одне – селянство на Житомирщині, на Східній Волині, зрозуміло ще одно річ – володіння землею є небезпечним в тому числі для життя, переживши голодомор і розкуркулення 32-33 років.

Таким чином, повторюю ще раз, треба підкреслити що події 43 року стали вінцем, завершенням процесів , які спостерігалися на Волині і цілій Правобережній Україні після поділів Речі Посполитої. Деякі польські історики твердять, що народ не має такої довгої історичної пам’яті. І тому власне не виходять поза межі міжвоєнного періоду. Що можна на це відповісти? Відповім двома цитатами. Перша цитата Пйотр Вандич, польський історик, який провів життя на еміграції, і який в своїх працях писав, що до 1914 року, польські селяни, з Тарновської округи, там де мала місце різанина 1846 року, яка підтверджує факт, що ворожість між селянами і поміщиками переважно не має національного забарвлення, а має етно-суспільне забарвлення, любили собі поспівати: «Czy pamietasz Panie Rok 46-ty?”.

Я думав зрештою, що може на цьому це завершується, цілком недавно коли відкривали сквер імені Яцека Куроня, ми дивилися його передсмертне інтерв’ю  і він згадує, що десь в 1946 році він попав на терени Прикарпатття. І бодай же його дзядек, розказував, як в 1846 році, це сто років минуло: «Pana pila rzneli…I wolno rzneli, bo “dobry” byl Pan.” Сто років… А пам’ять була ще жива.

Тому власне, повторюю ще раз, однозначно підтримуючи те, що сказав, Ярослав Романович Дашкевич, а точніше написав, я стою на засадах, що якщо «правда нас визволить», що нам люблять говорити польські колеги, то ця правда повинна бути для обох сторін цієї історичної дискусії. І перше чим підіймати, …. приймати якісь історичні оцінки треба зрозуміти – Чому це сталося? І що не було таких геніїв в організації українських націоналістів, які б могли передбачити ситуацію 1943 року на Волині де можна було б здійснити щось таке, що було здійснене. Але я не випадково згадав радянський чинник, шановні друзі, тому що в польських документах ,..в польських документах, є згадка про одну дуже цікаву подію – в січні/лютому 1943 року вибухнув конфлікт між радянським урядом і урядом Польщі на еміграції. І власне в декларації польського уряду було записано, що «ми будемо розмовляти  з Радянським Союзом про повоєнний устрій Європи, лише на основі (чого?) кордонів 1 вересня 1939 року». Відповідь заява ТАРС, старше покоління памятає що таке заява ТАРС, було написано про «імперіальну політику польських політичних кіл і про те що треба боронити українців і білорусів від цих імперських зазіхань. Після цього, пише автор меморіалу «українська справа», який був опублікований Єжи Гедройцем в “Zeszytach Historycznych”, почалися масові антипольські акції на Волині. А в документі польського підпілля з серпня 1943 року підкреслювалось, що в різанині поляків найбільше зацікавлений Радянський Союз. Чому? Не буде польського населення, не буде підстав стверджувати, що ці терени були польськими.

Тому з одного боку йшло винищення поляків, з другого боку лондонський уряд закликав поляків не покидати цих територій, а триматися до кінця. І ще одне. Багато хто з вас напевне чув справу в Порицькому коли 200 поляків були замордовані в костелі. Відділом УПА. Так от цим відділом командував сотенний УПА Василь Левочко. Рік пізніше в 44 році він появився в цьому містечку в мундурі капітана НКВС. Прикордонної служби. Ще рік пізніше був вбитий з засідки відділом УПА в околиці Хрубешова, як зрадник і агент… І як стверджувала «Марічка», вірніше Марія Савчин, псевдо «Марічка», спогади якої вийшли окремим томом в літописі УПА, таких левочків було багато. Які дуже успішно воювали на чолі відділів УПА проти німців і звичайно проти поляків, а після війни повели тактику боротьби так, щоб підставляти свої загони під удари відділів НКВС і таким чином ці загони були розбиті.

Таким чином, шановні друзі, я не бачу підстав говорити про якусь надзвичайну організовуючу силу певних національно-визвольних структур, які боролися на Волині, Натомість ми мусимо дослідити глибоко оці процеси, про які свідчать і свідчення тих хто вцілів і документи, підкреслюю ще раз, польського підпілля, ..польського підпілля, .. і німецькі документи в яких стверджується, що дуже багато відділів УПА, навіть може того не підозрюючи, є під впливом Москви, під впливом Кремля, тобто більшовицьких агентів.

Таким чином підсумовуючи хочу сказати, що ця книжка не є чимось на зразок САПРУ (?), як багато польських істориків охрестили книжку Сємашків. Що далеко не все ще вивчено і доведено.. і оця відповідь Канцелярії Прем’єра, яку очолює Міхал Дворчик, один з ініціаторів прийняття постанови від 22 липня 2016 року, про те що треба поглиблено вивчити ці події, вселяє надію що може вдасться повернути до життя діалог в межах українсько-польського Форуму істориків, який фактично був перерваний після справи Шеремета. І ті документи, які я наводжу, ті свідчення, ті мої авторські сумніви, які наведені в цьому документі власне наведені тільки для того, щоб можна було би ще раз і ще підняти ці проблеми і дослідити їх глибше. Хоча очевидно  до повного вивчення дійти буде дуже важко, позаяк, як ви розумієте, основні документи знаходяться в архівосховищах під Москвою. А це означає, що вони навряд чи будуть відкриті. Тому ми мусимо по крупині, по крупинці, навіть.. з певними натяками, а ще одне джерело це німецькі документи, власне вивчати ці проблеми».

Олег Дубіш

Перший віце-президент Польсько-Української господарчої палати, учасник Українсько-польського Форуму партнерства під патронатом Міністрів закордонних справ Польщі та України,