Польський бізнесмен, який став волонтером в Україні, – про війну як трагедію для народу, особисту боротьбу з російською пропагандою та свою мету – допомогти українцям

Польський бізнесмен, який став волонтером в Україні, – про війну як трагедію для народу, особисту боротьбу з російською пропагандою та свою мету – допомогти українцям

Марчін Меєр – польський бізнесмен, інвестор, мандрівник, волонтер в Україні, про війну як людську трагедію, про особисту боротьбу з російською пропагандою та про мету допомоги українцям. 

Через свої професійні інтереси я натрапила в Instagram на відео польського волонтера, який їздить в Україну, щоб допомагати цивільним і військовим. Його щирість зворушила мене, тому сьогодні я хочу розповісти про нього – польського друга України, який “воює” на тому ж полі, що й наша команда проєкту Stop Lie, проти російської пропаганди про Україну, але по-своєму.

– Ці короткі відео в Instagram зворушили мене. Я знаю, що багато поляків, серед яких є і мої друзі, допомагають Україні в різний спосіб. Але чому наша трагедія не залишила вас байдужими? До війни Росії з Україною ви цікавилися Україною, відвідували наші мирні міста?

– До війни я був у Києві, в Одесі, але тільки як турист, я не мав ні ділових зв’язків, ні знайомств. Після початку війни для мене було неможливо залишатися байдужим, я усвідомлював небезпеку, яка загрожувала мирному населенню, жінкам і дітям. Я знав, що необхідно допомагати.

Тобто Ви поїхали на кордон 24 лютого 2022 року?

– Я почав їздити в перший день. Це був імпульс. Я повіз двох 15-річних хлопців з Київської області до Берліна, не розпитуючи про деталі. Якщо я брав жінок, то намагався зробити так, щоб вони не боялися мене, відчували себе в безпеці, тому одразу підключав їх до Wi-Fi, щоб вони могли зв’язатися зі своїми сім’ями. Але я зрозумів, що цього недостатньо. Я пересів на автобус і почав завантажувати його допомогою для України та вивозити жінок і дітей назад до Польщі.

– Що ви там побачили?

– Я дійсно побачив людську трагедію. Я кажу це щиро, не для ефекту. Я побачив матерів з дітьми, у яких був лише пакет в руках… Я бачив масштаб трагедії. Я хотів би тут сказати щось своїм співвітчизникам, щоб вони зрозуміли, що навіть якщо ти багата людина і маєш п’ять компаній, але не маєш своїх мільйонів вдома. У тій ситуації люди не встигли забрати свої гроші з собою, їм довелося брати дітей і тікати. Коли ти тікаєш, ти береш машину, яка може бути, наприклад, у кредиті. На що розраховували поляки? Біженці повинні бути бідними, щоб полякам було добре? Навіть бідна бабуся може мати заощадження, бо люди завжди відкладали на чорний день! Щоб щось сказати про людей з сусідньої країни, треба хоча б раз побачити їх у їхніх містах: як вони живуть, який у них рівень, як вони дбають про свою країну, як дбають про порядок. Але повернуся до питання. Я побачив людську трагедію, страждання цих жінок, травму, біль…

– Як ви почали їздити в Україну і куди? Як ви обирали місця надання допомоги? Кому ви допомагали у першу чергу?

– Я познайомився з пастором Віталієм на кордоні. Він привозив людей, а я їх забирав. Абсолютно випадково, ми ніколи раніше не зустрічалися. Я зрозумів, що хочу їхати далі, щоб допомагати.  Взагалі, спочатку я хотів їхати воювати. Але в Україні мені сказали, що якщо ти хочеш допомагати, то роби те, що вже робиш. Тож я почав допомагати через Віталія. Мені було важливо, що його допомога цивільним і військовим не залежала від віросповідання! Я знав, що ця допомога потрапляє в надійні руки, нічого не пропадає, немає ніякого шахрайства. У Львові було дуже легко допомагати. Там всього було вдосталь, а я хотів потрапити туди, де цього було менше. Я поїхав до Кривого Рогу і почав їздити туди регулярно. У пастора Віталія було близько 700 людей, а у його колеги – близько 1000 на тиждень, яких треба було нагодувати, подбати про них. У мене було місце і аудиторія, якій я міг допомогти.

– Зазвичай усі, хто допомагає, належать до певних фондів та організацій. Переглядаючи ваш профіль, я не помітила жодної згадки про якийсь фонд, що часто трапляється. Чому ви вирішили допомагати самостійно, а не через благодійні фонди чи створити свій власний?

– Я не хочу, щоб мене звинувачували в тому, що я маю якусь приховану мету, наприклад, заробляю гроші. Людям важко це зрозуміти, українцям також важко зрозуміти, іноді вони запитують: “А що ти з цього маєш?”.

Я намагаюся пояснити їм, що, маючи вже певні статки і життєвий досвід, ти не отримаєш більшого задоволення від подальшого збагачення чи інших матеріальних благ. Я хочу бути незалежним у своїх діях, це моє особистий вибір, позиція. Я не маю наміру створювати фонд. Я вважаю краще діяти самостійно.

– Чи займалися ви раніше благодійністю за межами України?

Я допомагав людям індивідуально в різних ситуаціях, але масштаб моєї участі, пов’язаної з війною, зовсім інший. Тут є реальна потреба! Допомагати повинен кожен, але я особисто нікого не переконую. Якщо хтось хоче допомагати Палестині – це його вибір, я вважаю краще допомагати Україні, тому що це наші найближчі сусіди. Я роблю це свідомо.

– Чому ви почали ділитися правдою про війну в TikTok та Instagram, де видно наслідки російських атак на мирні українські міста?

– Я завів акаунт в Instagram з однією метою – дати можливість людям, які потребують допомоги, зв’язатися зі мною. До цього часу я уникав соціальних мереж. TikTok, з іншого боку, слугує для того, щоб показати мені, що відбувається в Україні. На жаль, війна в Україні вже починає забуватися в Європі! Це спосіб розмовляти з людьми, які сидять у кафе в Любліні і не усвідомлюють, що всього за 400 км від них інших людей вбивають бомбардуваннями. Це відбувається по сусідству! Вмирають жінки, діти, чоловіки. Зрештою, ракета вже впала на території Польщі та вбила двох фермерів!

– Як ви реагуєте на хейт, на тих, хто не вірить у реальність війни, яку ви показуєте і розповідаєте?

– Мені часто пишуть: “А вони б нам не допомогли! Навіщо ви це робите?”. Для мене не існує такого питання! Крапка! Тому що то вже не допомога, якщо має на меті допомогу навзаєм! Безглуздо, тому що це вже не допомога! Я поводжуся так, як я повинен поводитися! Що стосується хейту. Їх дуже багато. Я реагую на хороші коментарі, говорю про хороші речі. Але проблема в тому, і ти це точно знаєш, що ці – погані люди – голосно кричать. Я був у Бучі, я був у Бахмуті, я був в Авдіївці, я евакуював звідти людей, я вивозив дітей з дозволу батьків, які страждали від сирен та інших речей. Як це показати, адже заблокують! А я не маю зайвої енергії, щоб вести канал на YouTube.

Я знаю росіян, що це за люди, їхній характер, ставлення до інших народів. У них пропаганда працює ідеально. Але ж вони фашисти! Хто зробив нам, полякам, найбільше шкоди? Звичайно, росіяни! А мені пишуть боти. Навіщо реагувати?

Але це завжди було в інтересах Росії, щоб наші народи розсварилися. Їх мета – посварити наші країни!

– Як би ви описали взаємодію зі спостерігачами та підтримку, яку ви отримуєте від них?

– Цедуже важливе питання! Підтримка, яку я отримую від людей, величезна. Якось була ситуація, коли одна жінка попросила у мене три гігієнічні прокладки в Кривому Розі. Не три упаковки, а саме три прокладки! Це була справжня трагедія. Я запитав у знайомих жінок, скільки  насправді потрібно. Виявилося, що їй необхідно десь дві упаковки. Це мене зворушливо. Я написав своїм підписникам, і вони засипали мене прокладками, дитячими підгузками. Підтримка від людей величезна, хороших людей багато! Тому я знаю, що насправді ботів, навіть коли вони атакують, – жменька. Ти запитувала про фонд. Мені фонд взагалі не потрібен.

Кшиштоф Тифель з легіону. Він героїчно загинув, нагороджений Президентом. Він був як молодший брат.

Хлопцям на передовій, серед яких воюють і поляки, в штурмовому підрозділі потрібен був дрон, зарядна станція. За тиждень було зібрано двадцять з чимось тисяч. Якщо в Кривому Розі були потрібні якісь ліки, наприклад, для шпиталю, чи машина для військових, я одразу привозив, бо люди бачили, що я їду на передову, і, довіряючи мені, віддавали мені свою стару машину. Це народна підтримка, взаємодія!

– Якими мовами ви можете спілкуватися? Як вам це вдається? Чи вдалося вивчити українську?

– Ти ж чуєш, як я розмовляю (сміється). Я пам’ятаю трохи російської зі шкільних часів. Але я скоріше розмовляю сумішшю російської, української та польської – суржиком. Звичайно, я також знаю англійську, але тут не було можливості її використовувати. Трохи розумію українську, хотів би вивчити цю мову. Але я завжди буду захищати тих українців, які розмовляють російською! Я вважаю їх патріотами, я бачив їх на війні, вони такі ж віддані! На фронті багато хлопців не можуть говорити українською, принаймні зараз, бо їм треба її вчити, а вони воюють! Відомі випадки, що російська мова часто рятувала їм життя, коли вони зустрічалися з росіянами.

– Хто вас надихає і підтримує, що мотивує бути таким активним, адже часті поїздки в Україну, безумовно, забирають час від сім’ї?

– Мої діти! У мене двоє дітей – 17-річна донька і восьмирічний син, яких я дуже люблю. Мій син Ясьо постійно грає в ігри, пов’язані з Україною. Юлька розуміє і хвилюється за мене. Вона часто запитує, чи буде безпечно в Польщі. Але я хочу показати своїм дітям, що можна робити щось для інших безкорисливо. Це дуже складна тема. Бути батьком легко, але бути татом – це вже виклик. Це мистецтво!

Але що мене мотивує? Мене мотивує село, яким ми опікуємося, воно називається Давидовий Брід, вони були в окупації. Мене мотивує радість цих дітей, що вони мене впізнають. Приводжу іграшки, футболки, солодощі. Ніхто нічого не замовляє! Ми просто привозимо. У цих людей там нічого немає, їм там поки що важко. Туди, куди ми їдемо, ще не розміновано! Мало хто поїде туди, а їм треба допомогти. Кожна їхня посмішка мене мотивує.

– Чи є у вас друзі та колеги в Польщі, які також підтримують Україну на її нелегкому шляху?

– У мене таких немає. Але є такі, що якби я попросив про підтримку, вони б неодмінно допомогли. Я не зустрічаю неприязні. Але знаєте, люди думали, що ця війна буде короткою, але це не так. Я не маю наміру сходити зі шляху, не маю наміру відступати. Я готовий від початку і до кінця, я не маю наміру здаватися.

Послухай. Не було ні електрики, ні води, ні тепла. Тобі відомо, як це. Очевидно, що люди в світі звикли, що усе мають, усе є. Але я хочу вам сказати, що коли я під’їхав до польського кордону і побачив світло на вулицях, я можу це цінувати! Ти змінюєш свій світогляд і це дає тобі перспективу. Тому що люди вже забули, що може бути погано. Поки я не взую ваші черевики, я не зрозумію вашої проблеми.

– Чи є українці, які стали вашими близькими друзями під час війни? Чи відчуваєте ви відповідальність за тих, хто, так би мовити, “прив’язалися” до вас?

– Звичайно, відчуваю! Я живу в будинку у пастора Віталія, як у власному. Ми разом їздимо, бо саме він знає, кому і де потрібна допомога. Коли ми в Польщі, Віталій живе у мене. Я маю свою окрему кімнату в його будинку. Так, у мене також є свої друзі. Проводячи більше часу в Україні, ніж у Польщі, я відчуваю себе тут як вдома. Ми підтримуємо один одного з Віталієм, а його знайомі та друзі стали і моїми. Перебування тут дає мені енергію! Знаєте, нещодавно я мав величезну пухлину в голові, мені зробили операцію у військовому госпіталі в Польщі, ноги не відчував, а дві руки були нерухливі.

– Ти не злякався? Бо що ти завжди посміхаєшся. А люди зазвичай думають, що посмішка – це показник, демонстрація успіху, що в тебе все гаразд.

– Так, мені було страшно, але страх мотивує до дії. Мені довелося пройти тривалу терапію, але я витримав сидячи на місці лише три тижні. Життя одне і воно прекрасне! Те, що йде війна, не означає, що ми повинні ходити в чорних шатах. Ми повинні виховувати дітей, ці діти повинні народжуватися, інші речі. І якщо хтось вбиває в тобі волю до життя, це дійсно вбиває в тобі все. Занадто багато депресії навколо, трагедії. Іноді людина намагається прикрити стрес посмішкою. Я відчуваю, що тут я став більш емпатичним, більш чутливим.

– Я припускаю, бо у вас стільки енергії, що ви ведете досить активне життя поза поїздками в Україну. Як ви проводите вільний час? Чим займаєтесь?

– Я дуже люблю спорт і подібну активність. Але зрозуміло, що в цій ситуації, коли я маю вільний час і перебуваю вдома в Польщі, я повністю присвячую себе дітям. Намагаюся надолужити цей час. Як я вже казав, можна бути батьком, але не татом. Контакт з моїми дітьми – це основа мого життя.

– Я планувала поставити коротке запитання наприкінці, але вже почула відповідь у нашій розмові. Однак я хочу, щоб ви сказали ще раз, бо мені було приємно це почути: як довго ви маєте намір допомагати Україні?

– Стільки, скільки буде потрібно. До кінця, тобто до перемоги. Я щиро в це вірю! Слава Україні!

Сторінка М.Меєра в Instagram: https://www.instagram.com/marcinm999?igsh=MXV5Nzlpa3kwY2YwYQ==

 

Анна Стожко

Шеф-редактор UPMP, журналіст проєкту StopLie, ведуча програми "Філософія особистості з Анною Стожко". Член Спілки польських журналістів. Координатор проєктів Польсько-Української Господарчої Палати. Проєктний директор БФ Польсько-Українського Партнерства