«У будь-якій ситуації треба йти до кінця». Історія десантника Євгена Тарана, який загинув під Роботиним
3 січня 2023 року житель села Калинівка на Дніпропетровщині Євген Таран отримав повістку дорогою на роботу. За кілька місяців він став молодшим сержантом десантно-штурмових військ, командиром групи, якому довіряли життя. 19 серпня 2023 року, під час свого першого бойового виїзду як командира, Євген загинув поблизу села Роботине Запорізької області. У Калинівці на нього й досі чекають – у спогадах дружини Ірини, доньки Поліни та побратимів, для яких він назавжди залишився людиною світлої душі.
«Поруч із ним було спокійно й тепло»
Євген Таран походив із смт Петриківка Дніпропетровської області. У мирному житті він був людиною праці: не боявся жодної роботи й відповідально брався за будь-яку справу.
«Євген був людиною світлої душі – добрим, щирим і чесним. М’який у спілкуванні, відповідальний і надійний, він легко знаходив спільну мову з людьми будь-якого віку. Поруч із ним було спокійно й тепло», – згадує його дружина Ірина.
Найбільшим сенсом життя для нього була сімʼя: дружина Ірина, донька Поліна та брат Микола. Він не прагнув бути в центрі уваги, але люди тягнулися до нього – за порадою, підтримкою чи просто за можливістю побути поруч із людиною, якій можна довіряти.
«У ньому не було фальші – він завжди залишався чесним і справжнім… Після спілкування з ним завжди залишалося тепле враження», – каже Ірина. Саме таким вона пам’ятає свого чоловіка – коханим, справжнім і незабутнім.
Повістка посеред дороги й рішення без вагань
День, коли війна увійшла в їхню родину, Ірина пам’ятає до дрібниць.
«Вони з хлопцями їхали на роботу, і закінчився бензин. До них підʼїхали двоє поліцейських та двоє військових і вручили повістку. Євген одразу був готовий іти», – розповідає вона.
3 січня 2023 року Євгена призвали на військову службу. Свій бойовий шлях він розпочав у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. З перших днів служби проявляв те, що було в ньому завжди: відповідальність, внутрішню силу, готовність брати на себе більше, ніж вимагає обов’язок.
Згодом він одним із перших добровільно перейшов до новосформованої 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, де служив у 1-му взводі 12-ї роти 3-го батальйону. Почав як рядовий, але завдяки сміливості й умінню вести за собою отримав посаду молодшого сержанта.
«Він умів вести за собою людей, був надійним побратимом і командиром, якому довіряли. Євген ніколи не ухилявся від обов’язків і завжди ставив безпеку та підтримку своїх бійців вище за власний страх», – пригадують побратими.
Перший виїзд як командира став останнім
19 серпня 2023 року Євген вирушив на свій перший бойовий виїзд у ролі командира групи. Його підрозділ виконував бойове завдання поблизу села Роботине Пологівського району Запорізької області – одного з найгарячіших напрямків того періоду.
Під час руху їхній БТР вразила протитанкова керована ракета. Євген загинув разом із побратимами.
Для Ірини цей день розтягнувся в нескінченність, після якої почалися пошуки відповідей, дзвінки, надія, що перетворилася на розпач.
«Страх, нерозуміння, відчай. Пошуки, дзвінки, зачіпки…» – так вона описує перші дні після звістки.
Офіційні формулювання говорили сухою мовою про «виконання бойового завдання». Для сім’ї це був зламаний час: «до» й «після».
«Я стала сильніша». Життя після втрати
Сьогодні Ірина говорить про зміни просто, без пафосу:
«Я стала сильніша. Допомогла вистояти наша донечка Поліна та підтримка людей довкола, які стали дуже близькими».
У перші місяці найбільшою опорою були люди – і свої, і зовсім незнайомі. Побратими, рідні, друзі, волонтери, просто ті, хто не пройшов повз чужий біль.
«Донька, побратими, рідні та чужі люди» – так Ірина перераховує тих, хто не дав їй «провалитися» остаточно.
З донькою про тата вони говорять завжди з гордістю:
«Завжди з гордістю, бо він був, є і буде нашим Героєм», – каже Ірина.
У родині зберігають пам’ять про Євгена в розмовах, спогадах, маленьких ритуалах. Повертаються подумки до моментів мирного життя, які найбільше гріють серце. Для Ірини це – день народження їхньої доньки Поліни та їхні перші сімейні будні разом.
«Не падати духом і йти до кінця»
Є одна фраза, яку Ірина повторює, наче внутрішню обіцянку, дану йому й собі:
«Завжди говорив, що в будь-якій ситуації треба йти до кінця, як би важко не було».
Ці слова сьогодні для неї – формула сили без гучних декларацій.
«Бути сильними – це не падати духом, шукати соломинку, за яку можна вхопитися», – каже вона.
Своєю «соломинкою» Ірина називає доньку, пам’ять про чоловіка й людей поруч. І – можливість розповідати про нього так, щоб навіть незнайомі зрозуміли: ця війна – про конкретні обличчя, голоси, усмішки. Про тих, хто в критичний момент не відвернувся й не сховався.
«Євген був людиною світлої душі»
Коли Ірину запитують, про що вона найбільше хоче, щоб дізналися люди, які читатимуть історію її чоловіка, вона знову повертається до головного:
«Євген був людиною світлої душі. М’який у спілкуванні, добрий серцем і щирий у словах та вчинках. У ньому не було фальші… Навіть у найскладніших обставинах він залишався собою – людиною з великим серцем, внутрішньою силою та тихою мужністю».
Саме про це, переконана Ірина, не можна мовчати.
Бо за кожною новиною про загиблого військового стоїть людина, про яку хтось скаже: «Поруч із ним було спокійно й тепло».
Історія Євгена Тарана – одна з тисяч, але для його родини вона єдина. І поки про нього пам’ятають і говорять, його шлях триває.
Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.
Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header
#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці