«Ви – мій всесвіт». Історія Жанни Коваленко про її чоловіка Макса, морського піхотинця, який не повернувся з позиції «Багатир»

Макс і Жанна були разом дев’ять років. У них – маленький син Артем, плани на весілля, розмови про майбутнє і просте людське щастя. 24 листопада він сів у мікроавтобус біля військкомату й поїхав на війну. 26 березня його не стало. Йому було лише 27.

Ця історія – про шлях морпіха Максима Коваленка з Обухова, його останній вихід на позицію «Багатир» у Донецькій області та життя його родини після втрати.

«Я себе знайшов. Буду матросом»

Уранці о 6:45 Макс поїхав з дому до військкомату. У мікроавтобусі було близько десяти чоловіків, двоє так і не прийшли. Їх швидко відправили на Чернігівщину, у Десну. «Приїхали – багато палаток, купа військових», – згадує Жанна.

До їхнього підрозділу прийшли двоє морських піхотинців і запитали, хто готовий приєднатися до морської піхоти. Першим відповів побратим Макса: «Я готовий». Макс пішов за ним. Пізніше він напише Жанні: «Зай, я себе знайшов. Піхота. Буду матросом».

Після Десни їх відправили на подальшу підготовку – до Миколаєва, у Курахове. Там проходила базова підготовка морпіхів: холод, виснажливі тренування, полігон, стрільби. Макс дуже втомлювався, але тримався.

Перший вихід: 17 днів в оточенні

Перший бойовий вихід Макса був у селище Улакли Донецької області. Там вони провели 17 днів в оточенні – голодні, без укриття і без нормальної можливості захиститися. «Нечисть була всюди», – так він описував Жанні обстановку.

Машини не могли до них під’їхати: на мосту одна за одною підривалися. Хлопці чекали туману й снігу, щоби вийти з того пекла. Одного разу Макс подзвонив і сказав: «Зай, я з тобою прощаюсь… Нас взяли в оточення». Вона відповідала лише одне: тримайся, все буде добре.

Він розповідав, що було так холодно, що жити не хотілося. Там, серед цієї мерзотної тиші війни, він заснув, не знаючи, чи прокинеться. Командир усе ж за ними виїхав. «Зай, нас вивели», – сказав він потім. У його голосі була втомлена, але дуже жива радість.

Коротка відпустка, весілля і прощання

Певний час підрозділ залишався в селі. Жанна просила: «Чого ти там сидиш? Їдь додому». Він хотів, щоб вона приїхала до нього, але зрештою саме Макс приїхав додому. Вони були разом лише два дні – цього було надто мало.

«Ми так і не встигли про все поговорити. Хотіли весілля», – каже Жанна. Вони розписалися і стали чоловіком та дружиною. Уже наступного дня Макс поїхав назад на службу.

Другий і третій вихід

Удруге Макса знову відправили в Улакли. Він відчував: цей вихід може стати останнім. Під суворим наказом командира вся група мала йти вперед, але хлопці відмовилися виходити – усі, разом із Максом.

Потім був полігон: довга дорога, холод, навчання стрільбі, виснаження. Третій вихід став фатальним. Їхня група складалася з шести військових. Позивний Макса – «Косяк». «Готуємось на вихід на квадроциклах», – писав він.

Він боявся, але чесно сказав, що піде, і пішов. Останнє його повідомлення до Жанни прийшло вночі, майже о третій, 10 березня: «Зай, я вас кохаю». Потім вони виїхали на «той клятий пункт» – опорний пункт «Багатир» у Донецькій області.

Поранення, спроба порятунку і 26 березня

26 березня Макс загинув. У бою він отримав поранення в ногу, рана сильно кровоточила. Він ішов, наскільки міг, пройшов близько двох кілометрів, але сили закінчувалися. Його вели з повітря: оператори дрона підказували, куди рухатися.

Залишався приблизно кілометр, його бачили. За ним виїхали на квадроциклах. З першого він упав. Коли почали летіти ворожі дрони FPV, Макс побіг до другого квадроцикла. Поки він сідав, у них влучив FPV-дрон. Удар був миттєвим. Макс загинув одразу – разом із водієм квадроцикла.

Для Жанни того дня час розділився на «до» і «після».

«Ви – мій всесвіт». Як змінилися стосунки на війні

Війна змінила Макса. Він став іншим – дорослішим, загостреним війною. «Я почала так за нього хвилюватися, – каже Жанна. – Знала, що в нього запальний характер. Раніше могла його “на місце поставити”. Але там, на фронті, я вже нічого не контролювала».

Він заспокоював її: «За мене не хвилюйтесь. Щоб у вас усе було добре. Я дуже за вами сильно сумую і люблю». На відстані вони ще більше почали цінувати одне одного. «Казав: ви мій всесвіт», – тихо додає вона.

Артемчик – татовий характер і мамина опора

Їхній син Артем народився ще до повномасштабної війни. На День Незалежності йому виповнилося чотири роки. Коли тата не стало, Артему було три. «Наш син Артемчик – копія татка. Характер його. Дуже схожий на тата, такий розумний», – говорить Жанна.

Вона не приховує: якби не Артем, вона, ймовірно, не витримала б цього болю. Сьогодні син – її опора, її промінчик і головна причина вставати щоранку з ліжка.

Волонтерство і татові листи на фронт

Нещодавно мобілізували тата Жанни. Тепер у лави ЗСУ пішов ще один близький їй чоловік. Родина намагається допомагати військовим: передають їжу, смаколики, ліхтарики, окопні свічки, подушки. Це їхній спосіб триматися за життя, не замикаючись у власному горі, і підтримувати тих, хто сьогодні на передовій.

Підтримка громади і порожнеча замість слова «Перемога»

Жанна каже, що підтримка є. Вона відчуває її в заходах, які організовують волонтери, у живому спілкуванні з людьми, які не уникають болючих тем, а підходять, слухають, запитують. Але коли мова заходить про слово «Перемога», Жанна стискається.

«Для мене її немає. Нема коханого. Я її не відчуваю. Коли там, на війні, так близько – наші люди, це дуже важко», – говорить вона. Для країни Жанна мріє бачити Україну квітучою і вільною й розуміє, що ціна за це буде дуже тяжкою.

Найцінніша фотографія

Найцінніша сімейна фотографія для Жанни – там, де вони втрьох: вона, Макс і Артем. Усі троє – щасливі. «Але в мого чоловіка – страх в очах, – каже вона. – Він бачив смерть. Він плакав». Для неї цей кадр – зупинена мить перед прірвою, про яку вони тоді ще не знали.

Слова до інших жінок, які чекають, шукають, відновлюють

Жанна не дає порожніх обіцянок і не каже тим, хто чекає з війни: «Тримайтесь, все буде добре». Її слова прості й чесні: «Надія помирає останньою. Шукайте. Вірте, що живі. Але це дуже важко».

Вона зізнається, що їй самій потрібна психологічна допомога, що про все це їй дуже важко говорити й писати. Та вона все одно говорить – бо поруч син, якому треба знати, ким був його тато, і бо пам’ять про Макса має жити в їхніх словах, а не тільки в тиші.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр україно-польської міжрегіональної співпраці» та Українсько-польською медіаплатформою UPMP News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
[форма для заповнення]
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #ЖаннаКоваленко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Вона #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці