Він пішов у перший день війни, щоб його син міг жити: історія Вадима Пустовіта і жінки, яка залишилася тримати їхній світ

Він не чекав повістки і не шукав виправдань, бо для нього війна почалася не з новин, а з відповідальності – за дружину, за чотиримісячного сина, за дім, який він тільки почав будувати.
Вадим Пустовіт пішов добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення, залишивши позаду коротке, але повне життя, і жінку, яка тепер вчиться жити без нього, тримаючи в руках їхнього сина – його точну копію.

Людина, яку в родині називали «своїм» ще до весілля

До війни Вадим був із тих людей, яких не треба довго описувати складними словами, бо все головне про них говорять інші – вчинками і пам’яттю. Він працював, був уважним до людей, не відмовляв у допомозі й не шукав вигоди там, де можна було просто бути поряд.

У родині Вікторії він став «своїм» ще до того, як офіційно ним став: грав у футбол із її батьком, і там його вже називали «зятем», ніби це було не питанням часу, а очевидністю.

Його життя не було гучним, але було наповненим – роботою, родиною, простими радощами і дуже чітким відчуттям, що таке відповідальність.
Найбільше він любив свою сім’ю, і особливо – маленького сина, який з’явився тоді, коли все тільки починалося.

Любов, яка почалася з жарту і стала життям

Їхня історія почалася з повідомлення в соціальній мережі, яке могло так і залишитися випадковістю. Він проходив строкову службу у Києві, побачив її фото і написав. Далі – дзвінки, сміх, легкість, у якій не було напруження і гри.

Вікторія не думала, що це буде кохання.
Він – думав.

І сказав це одразу, майже жартома, але з тією впевненістю, яка не залишає сумнівів: «Тобі доведеться за мене вийти заміж».

За рік він зробив пропозицію. І хоча це здавалося швидко, всередині вже було розуміння – це та сама людина.

Вони багато гуляли Вінницею, говорили про майбутнє, яке здавалося довгим і передбачуваним: про дитину, про життя разом, про старість, яку вони обов’язково зустрінуть удвох. Вадим часто повертався до цієї теми – ніби намагався прожити це наперед.

Коли Вікторія була вагітна, він сказав, що зробить усе для їхнього щастя.
І він справді зробив – навіть більше, ніж міг уявити.

Чотири місяці батьківства і рішення, яке не обговорюють

Народження сина стало для нього подією, яка змінила все. Він був поруч на пологах, підтримував, тримав за руку і плакав, коли почув перший крик дитини. Потім – гуляв із коляскою, купав, вставав уночі, не перекладаючи турботу на інших.

Це було життя, в якому він уже був батьком – не за статусом, а за щоденними діями.

Коли почалася повномасштабна війна, синові було лише чотири місяці.
І саме тоді Вадим прийняв рішення, яке не потребувало довгих розмов.

Він повернувся з відрядження і сказав, що йде воювати – щоб вони не прийшли сюди і не знущалися з його родини.

Він пішов добровольцем у перший день. Служив у 59-й бригаді, пройшов навчання і був направлений у бойові дії на Херсонщині та Донеччині – там, де війна не залишає простору для ілюзій.

Останній дзвінок і удар, після якого не залишилося відповіді

У війні завжди є момент, який розділяє життя на «до» і «після», але ти не знаєш про це, коли він відбувається.

Останній дзвінок Вадима був о 11:16.
Він сказав, що дуже любить, що сумує і хоче бути поруч.

Уже за кілька годин позицію, де він перебував, накрив танковий обстріл.
Вісім танків розстріляли місце, яке ще зранку було точкою на карті, а після – стало точкою втрати.

Але навіть тоді не було одразу «після».

Було очікування.

Рік і два місяці між надією і правдою

Найважчим для Вікторії стала не тільки сама звістка, а час до неї – довгий, виснажливий, наповнений невизначеністю.

Офіційне підтвердження загибелі прийшло лише через рік і два місяці після того бою, коли ДНК нарешті співпало. Увесь цей час існувала тонка, але вперта надія, яка не дозволяла поставити крапку.

Навіть зараз, говорить вона, є відчуття, що це не остаточно.
Що він може повернутися.

І в цій внутрішній боротьбі між розумом і вірою вона не одна – поруч були батьки, сестри, друзі, які допомогли не зламатися, коли на руках був маленький син, який ще не розумів, що сталося, але вже жив у цьому новому світі.

Пам’ять, яка щодня має форму життя

Після загибелі Вадима життя Вікторії змінилося повністю, і це не гучна метафора, а буквальна реальність, у якій більше немає чоловічого плеча, спільних рішень і звичного «ми».

Є тільки вона і дитина, за яку вона тепер відповідає сама.

Єгор росте і дедалі більше нагадує батька – у рисах, у погляді, у чомусь невловимому, що не можна пояснити словами. І, можливо, саме це дає їй сили триматися, бо він – продовження тієї любові, яка не закінчилася разом із війною.

Вона щодня говорить синові про тата.
А він відповідає просто: «Він скоро прийде».

У родині з’явилися свої ритуали пам’яті – вони носять йому каву на могилу, бо він її дуже любив. Це маленький жест, у якому є більше правди, ніж у будь-яких офіційних словах про втрату.

Біль, який не визнають повністю

Вікторія говорить про те, що рідко звучить уголос: про знецінення болю дружин. Про те, як суспільство іноді намагається спростити втрату, зводячи її до фрази «ти ще молода, ти ще знайдеш».

Але любов не замінюється.
І втрата не має віку.

Вона говорить і про інше – про те, як у горі навіть близькі люди можуть віддалятися, ніби змагаючись у праві на біль, забуваючи, що дитина і дружина залишаються з цією втратою щодня, без пауз і можливості відступити.

Історія Вадима Пустовіта – це не тільки про солдата, який пішов добровольцем і загинув на війні. Це історія людини, яка любила, будувала життя і зробила вибір, який не залишив йому шансу повернутися.

І це історія жінки, яка тепер живе за двох – для себе і для їхнього сина, несучи пам’ять про нього не як про втрату, а як про частину життя, яка не зникає.

Бути сильною для неї – означає не забути.
І не дозволити іншим забути, якою ціною тримається це життя.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці