«Віри та сили всім жінкам». Історія Катерини з Григорівки, яка чекала свого Захисника 22 місяці

Коли в домі двоє дітей, а тяжко хвора донька – за кордоном, логіка підказує: тримайся за кожну крихту спокою. Але Павло, чоловік Катерини з села Григорівка на Київщині, зробив інший вибір. У січні 2023 року він став до лав десантно-штурмових військ. За пів року – остання відпустка, остання сімейна фотографія, останні обійми. А потім – довгі 22 місяці статусу «безвісти зниклий», репатріація тіла й прощання в червні 2025-го. Сьогодні Катерина живе за двох – і за маму, і за тата, і замість розпачу обирає фронт волонтерства.

«Він пішов, навіть коли мав повне право залишитися»

Повномасштабна війна змінила їхню родину не в один день, а стала довгим болючим відлунням. Ще у 2022 році, коли країна тільки вчилася жити з новою реальністю, Павло ходив до військкомату з проханням про мобілізацію.

Формально він мав підстави залишатися в тилу: у сім’ї – тяжко хвора дитина, яка перебувала на лікуванні в Італії. Будь-хто на його місці міг би сказати: «Мене тут більше потребують». Але для нього це не було аргументом, здатним переважити відчуття обов’язку.

У січні 2023 року він отримав повістку й став на захист України в складі десантно-штурмових військ, 82-ї окремої десантно-штурмової бригади.

«Я з дітьми дізналася, що він уже на навчанні, – згадує Катерина. – Він не хотів, щоб ми переживали, адже ми тоді були в Італії на лікуванні. Просто подзвонив уже з полігону».

Так почався його шлях на війні – шлях, про який він майже не говорив дітям. Для них він був передусім люблячим татом, який «тимчасово далеко, але обовʼязково повернеться».

Остання відпустка: «То були найщасливіші наші дні»

У серпні 2023 року лікарі —-гематолог і хірург в Італії – нарешті дозволили Катерині з дітьми поїхати в Україну – на коротку зустріч із татом. Це було диво, витиснуте з розкладу лікарень, затриманих поїздів і фронтових ротацій.

«То були наші найщасливіші дні, – каже Катерина. – Ми нарешті всі разом, удома. На тій фотографії, де ми всі вчотирьох, тато у відпустці – це для мене найцінніше фото. Я тримаюся за нього, як за доказ, що ми справді були щасливі».

Діти обіймали тата, чіплялися до нього, сміялися, сварилися через дрібниці. Звичайний родинний хаос, який у воєнний час стає розкішшю.

30 серпня 2023 року родина знову роз’їжджалася в різні боки. Катерина з дітьми поверталася до Італії продовжувати лікування. У цей самий день Павло вийшов на чергове – як виявилося, останнє – бойове завдання.

«Ми думали, що це один із багатьох його виїздів, – каже вона. – А вийшло, що це був наш останній день, коли ми бачили його живим».

5 вересня 2023 року він загинув. Для сімʼї ж довгий час звучало інше формулювання: «безвісти зниклий».

22 місяці невідомості: між надією й прощанням

Статус «безвісти зниклий» – це окремий вимір болю. Це не остаточне «ніколи», але й не «скоро повернеться». Це життя між дзвінками, довідками, списками, очікуванням будь-якої звістки.

«Це постійна боротьба, щоб жити, – каже Катерина. – Ти не можеш попрощатися, але й не можеш чекати так, як чекала раніше. Ти наче зависаєш між світами».

Ці довгі 22 місяці її чоловік числився зниклим безвісти. Лише в лютому 2025 року його тіло повернули за процедурою репатріації. Той страшний, але водночас такий потрібний дзвінок став знаком: чекання в невідомості закінчилося.

13 червня 2025 року родина поховала коханого чоловіка й тата.

«Це, мабуть, найважчий день після повномасштабного вторгнення, – каже Катерина. – Але водночас це був день, коли я нарешті змогла сказати йому все, що накопичилося за ці місяці. Сльозами, мовчанням, молитвою. Він повернувся додому. Не так, як ми мріяли, але він вдома».

Жити далі: «Я одна – і за маму, і за тата»

Після початку війни змінилося все: побут, плани, навіть відчуття себе. Катерина говорить просто:
«Змінилося все життя. Щодня доводиться виборювати сили жити далі».

Сьогодні сила для неї – це діти. Вони не просто нагадують про Павла – вони продовжують його. Їхні фрази, жести, сміх, впертість – у всьому проглядається тато.

«Я в них тепер одна. І за маму, і за тата, – каже вона. – Вони дають мені сили вставати з ліжка. Коли хочеться просто лягти й нічого не робити, я дивлюся на них і розумію: маю жити за двох».

Ще одна опора – волонтерство. Катерина – бойовий волонтер. Вона їздить у зону бойових дій до Захисників, привозить необхідне, тримає зв’язок із підрозділами. Її роботу відзначили орденом «Бойовий волонтер».

«Це не про нагороди, – каже вона. – Це про те, що я маю робити все, що можу, для тих, хто зараз там, як колись був мій чоловік».

Підтримка є, але її недостатньо. Допомагають рідні й друзі – зокрема ті, хто досі на передовій. Вони телефонують, пишуть, тримають слово «свій» на відстані тисячі кілометрів.

Перемога, якої багато хто вже не побачить

Коли Катерина говорить про Перемогу, в її словах немає пафосу – тільки тверезий, дуже дорослий реалізм.

«Для мене Перемога 0 це коли всі наші землі будуть вільні від окупантів і над головою не літатимуть ракети та дрони. Життя вже не буде як раніше, але ми сильна нація, тому Перемога буде за нами. Шкода, що наші рідні не всі побачать цю Перемогу».

Після Перемоги вона хоче бачити Україну вільною, квітучою та сильною країною. Не ідеальною, не безпроблемною – але такою, де цінують життя, де пам’ятають кожного, хто віддав за цю землю все.

Найцінніша фотографія її родини – та, де вони всі разом під час Павлової відпустки. Це не просто знімок із архіву. Це символ того, заради чого він пішов на фронт: заради права українських сімей просто бути разом у своєму домі.

Ми хочемо, щоб ці голоси були почуті.

Документальний проєкт «Серце вдома. Обличчя війни» створено, щоб зберегти правду про жінок, які чекають, шукають, підтримують або втратили своїх Захисників. Це історії не лише про біль, а й про світло, що не згасає під час війни: кожен голос – пам’ять, кожне фото – доказ любові.

Проєкт реалізований за підтримки Українсько-польської медіаплатформи UPMP News (УПМП), аби обличчя й голоси жінок тилу були видимими в Україні та за її межами.

📸 Ми документуємо та публікуємо особисті історії тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

👉 Якщо ви хочете розповісти свою історію – заповніть, будь ласка, анкету:

[🔗 форма для заповнення]
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #ДідковськаКатерина #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Вона