Враження щодо круглого столу з питань свободи слова в Інтернет
Відвідав сьогодні круглий стіл з питань свободи слова в Інтернет.
Неочікувано дізнався багато цікавого.
Не буду повторюватися про те, що свобода Інтернету, свобода розповсюдження інформації, і взагалі свобода слова (з використанням Інтернет) є важливими речами. Я за те виступаю принципово і давно.
Поділюся інсайдами та цікавинками, які розказали класні хлопці та дівчата.
Народний депутат Ольга Червакова повідомила, що існує негласна домовленість перед політикуму (хто це – розумійте як хочете), що до парламентських виборів тематику #6688 ніхто не буде порушувати. Тобто, начебто, нових атак на Інтернет-свободи до жовтня-листопада очікувати не слід. А що воно буде з новим складом ВРУ – хтозна.
Ще пані Червакова згадала, що «якби не Танін блог (мається на увазі дописи Tetiana Popova) – законопроект був би винесений до сесійної зали». А я думав, це завдяки консолідованим зусиллям громадськості (у тому числі за участі пані Тетяни) диктаторський законопроект не потрапив на голосування. Може, це особисте бачення пані народного депутата, а може, так вважають багато депутатів ВРУ? Не знаю.
Багато цікавого та корисного розказала пані Віта Володовська, медіа-юрист. Вона презентувала дослідження “Свобода слова в інтернеті: законодавчі ініціативи та практика розгляду кримінальних справ в Україні в 2014-2018 роках”.
Власне, саме ця доповідь мене найбільше зацікавила, тому і пішов на захід.
Так от, наведу найцікавіші цитати:
«Законодавці часто не розуміють про що йдеться у законопроектах..стосовно Інтернет у нас законодавчий хаос»
«Немає законопроектів, які можна було б хоча б взяти за основу для врегулювання цих проблем (свободи Інтернет)»
«Інколи доходить до абсурду: деякі законопроекти пропонують давати від 5 до 10 років ув’язнення за згадування абревіатур «лнр»-«днр» замість «незаконні збройні терористичні формування в окремих районах Луганської та Донецької областей»
«Не має бути Закону про Інтернет».
Оце останнє твердження підтримували кілька інших учасників круглого столу. Я запитав – а наскільки було б доцільно розробити законопроект типу «заборонено державним органам втручатися в Інтернет» – але таку ідею ніхто з присутніх не підтримав. Проблема дійсно складна, треба думати.
Медіа-юристка Людмила Опришко свій виступ почала з фрази «Практика – критерій істини». Сильно. Підтримую.
Далі цитати:
«Більшість наших колег (мабуть, мається на увазі юристи з прав людини) виступає за зважене регулювання Інтернет».
Тут прокоментую.
Існують загалом три позиції: нічого не регулювати, все зарегулювати наглухо, і третя – можна, але трошки, лагідно, згідно з європейськими та світовими практиками. Не певен, що існують аж такі проблеми, що уряди повинні пхати свого носа у регулювання останнього оплоту свободи самовираження. Хотілося б знати аргументацію: наскільки лагідно і до якої межі. І які механізми покарання за порушення такої межі.
«Інтернет в Україні частково врегульований». Гм, можливо, не заглиблювався у питання.
«Аналіз судової практики (з публічного реєстру), свідчить, що вироки по 80% кримінальних справ щодо розміщенням контенту в Інтернет, не пов’язані з позбавленням волі.
Три чверті з них приходять до суду вже з угодою про визнання провини підсудним.
Реальні покарання (не умовні) отримують близько 15% засуджених.»
Ще цікаве:
«Суди не аналізують контент, який визнається злочинним, не мотивують своє рішення, а посилаються лише на висновки експертів, а експертизи проводить лише науково-дослідний інститут при СБУ». Ось воно як. Тобто підсудному практично не залишають шансів на виправдання.
«Суди не проводять аналіз впливу (матеріалів, які розповсюджувалися через Інтернет) на аудиторію: не важливо чи то було 50 людей, чи 27 тисяч.»
Після промови я трохи посперечався по цьому моменту: усіх, хто прочитав пост чи статтю дуже важко порахувати, також залежить від якості читачів, їх впливовість та стосунок до прийняття рішень, тощо. Та і просто на яку цифри аудиторії суд має реагувати? Від 10 людей? Від 100? Від 1000?
Ну то таке.
«Суди вважають доказом інформацію з сайту Миротворець, тупо довіряють» -овва, я сильно здивований.
«Суди вважають вкантакті засобом масової інформації і використовують це як кваліфікуючу ознаку (тобто обтяжуючу обставину)».
«Є вироки з кваліфікацією «інформаційна підтримка тероризму» – і дійсно, положення чинного законодавства містять такі формулювання, що активно використовується тією ж СБУ.
І найбільше одкровення з виступу пані Людмили: «Особу покарали, але протиправний контент залишився: ухвала суду нічого про це не каже, не примушує видалити чи блокувати. І суд таке дивне положення ніяк не коментує.»
Щодо ефективності блокувань: «10 справ із досліджених 118 пов’язані з поширенням протиправного контенту у соцмережі вконтакті». Ось тобі і блокування. Все одно ходять. Набагато менше, але ходять.
«Із 118 досліджений судових справ частково виправдальні – лише дві.»
Ну так ясно-понятно, якщо експертизу проводить лише СБУ.
Під час дискусії (до речі, дуже жвавої, неформальної, але напрочуд ввічливої) було ще багато тем для роздумів, але для мене особисто залишилося питання: так а що ж нам, суспільству, необхідно зробити, щоб нові #6688 просто не могли більше з’являтися під різними назвами?
Хоча я це питання озвучив присутнім, але якоїсь більш-менш чіткої відповіді ніхто не зміг дати.
Більше того, сам цей захід (як визнали самі організатори) мав би започаткувати спільні роздуми про те, який у суспільства може бути запобіжник від посягання держструктур на свободу слова в Інтернет, на його регулювання, обмеження наших прав та свобод.
Грубо кажучи: ось вам, активісти свободи Інтернет, купа ресурсів, часу, фінансів – що ви далі будете з тим робити?
Заклики типу «започаткувати широкий діалог», «співпраця держави та громадян», «розробки законодавчої бази», «навчати суддів ІТ-технологіям», «суб’єкти законодавчої ініціативи повинні утримуватися» – то все правильно, але ніфіга не працює.
Влада плювати на нас хотіла, у них свої, здебільшого корупційні інтереси. Якщо на них не тиснути, звісно, та не бити потужно по руках.
Бізнес завжди проти будь-яких регулювань, така його природа.
Небайдужі громадяни кажуть правильні та розумні речі, але зазвичай не організовані, або організовані у локальні групи. А ще мало хто хоче (і може) достатньо довго та якісно працювати на волонтерських засадах.
Коротше, захід цікавий і корисний.
Але питання «що робити» так і залишилося висіти у повітрі.
Я маю пару концептуальних міркувань з цього приводу, але поки що їх треба додумати.
Якщо у когось є дозрілі ідеї на тему «як нам не допустити #6688 в майбутньому» – буду радий обговорити. Ще б і покроковий реалістичний план, але то вже утопія.
Спочатку має бути Ідея, якої поки немає.
Одна справа гуртом боротися проти відвертої несправедливості, і геть інша – самим розробити та встановити більш справедливі правила.
Але якщо самим розробляти правила – виникає питання «а навіщо тоді ми утримуємо армію чиновників, які не працюють у наших інтересах»?
Питань більше, ніж відповідей.
Пішов замислений. Допомога розумних людей не завадить.
Поки чиновники знов не пішли в атаку.
P.S.: Дякую Александр Федиенко, що він передбачив (як?!) мою участь у заході і приніс обіцяну «книжку», про яку колись напишу окремо.