«Все буде добре, я повернусь». Історія Олексія Драганчука, захисника з Полтавщини

Село Яреськи на Полтавщині тепер знає слово «війна» не з новин. Тут чекають, проводжають, моляться – і вчаться жити з порожнім місцем за столом.
Для Наталії це порожнє місце має ім’я – Олексій. Її чоловік, тато їхніх синів Ігоря та Віктора, боєць, який двічі пішов захищати Україну і загинув під час ворожого артилерійського обстрілу на Харківщині.

Для своєї родини він назавжди залишився тим, хто говорив: «Все буде добре, не переживай. Я повернусь. Тільки вір у мене».

До війни: тракторист, кінолог і чоловік, який любив коней

Життя Олексія до війни було простим і дуже українським. Він працював трактористом, знав землю, її характер і настрій. Потім – робота в кінологічному центрі, де поряд із людьми завжди були собаки, довіра й взаєморозуміння без слів.

Перед великою війною Олексій працював охоронцем у Ковалівці.
Він особливо любив коней – за їхню силу, спокій і гідність. У цих тваринах було щось дуже схоже на нього самого: мовчазна стійкість, внутрішня м’якість і готовність до важкої роботи без зайвих слів.

Для нього важливим було одне: повернутися живим додому – і повернутися з перемогою. Це була не просто фраза, а внутрішня обіцянка самому собі та родині.

Шлях на війну: від АТО до повномасштабного вторгнення

Вперше Олексій став до зброї ще у 2015 році. 16 липня 2015 року його мобілізували – він проходив службу в зоні АТО. Там, де фронт тоді ще називали лінією «зіткнення», а не повномасштабною війною. У 2017 році він демобілізувався з військової частини В4050 і повернувся до мирного життя.

Та справжнього миру, як виявилося, вже не було. Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Олексій знову пішов захищати Україну. З 19 березня 2022 року він служив у військовій частині А4576, у складі 41-ї окремої механізованої бригади.

Він не ховався, не шукав причин «почекати». Просто сказав дружині, що йде добровільно у військкомат. На другий день йому вручили повістку, Олексій зібрав необхідні речі й поїхав на фронт.

Наталія зізнається: як дружина вона була проти. Але не тому, що не розуміла, навіщо він іде, – а тому, що кожна хвилина відтоді стала хвилиною тривоги: «Кожну хвилину я переживала за нього».

«Все буде добре, я повернусь». Слова, які тепер звучать інакше

У кожній родині є фраза, яку пам’ятають роками. У їхній це була проста, але важлива: «Все буде добре, не переживай, я повернусь. Тільки вір мені». Ці слова Олексій повторював Наталії.
А синам – Ігорю і Віктору – говорив так: «Я приїду з перемогою».

Для хлопців тато був людиною, яка виїжджає на війну, але обов’язково має повернутися. Бо так він казав. Бо так жилося легше – і їм, і дружині.

Ніхто не готує дітей до іншої правди.

Останній бій: Куп’янський район, Харківщина

19 серпня 2025 року Олексій загинув унаслідок ворожого артилерійського обстрілу в Куп’янському районі Харківської області, в селищі з символічною назвою – Селище.

Він не відступив, не зрадив присяги, не зрадив Батьківщини.

Наталія каже: «Олексій був справжнім патріотом України і неодноразово дивився смерті в очі, але не відступив і не зрадив Батьківщину».

Сьогодні для родини він – не лише чоловік і тато. Він – їхній янгол-охоронець, який тепер захищає з неба.

«Якби можна було – полетіла б до нього хоч на хвилину»

Звістка про загибель завжди приходить так, що до неї неможливо підготуватися. Для Наталії це був шок. «Я не знала, як переживу похорон свого чоловіка», – каже вона.

Найважче було прийняти, що це – назавжди. Що остання дорога – це дорога на цвинтар. Що тепер, щоб «побачити» його, треба йти не на вокзал чи зустрічати з робота, а приходити на могилу.

«Відчуття таке було і залишилось: якби можна – я б летіла до нього, хоч на хвилину побачити його…»

Сини, побратими, друзі: ті, хто не дали впасти

У перші тижні після загибелі Олексія триматися було майже неможливо. Але в Наталії є двоє синів – Ігор і Віктор.

Вони стали головною відповіддю на питання «за що триматися далі?».

«Я вдячна, що в мене є два сини, заради яких мені треба далі жити», – говорить вона.

Поруч були люди: родина, подруги, друзі, побратими Олексія, односельці. Хтось допомагав словом, хтось – справами, хтось просто мовчки був поряд, коли це було потрібно.

Ця підтримка не повертає тих, кого забрала війна. Але вона не дає людині «провалитися» у повну темряву.

Життя після: «похмуре і без сенсу» – але з обов’язком жити далі

Після смерті Олексія життя для Наталії стало іншим. «Життя стало похмурим і без сенсу після його смерті», – відверто говорить вона.

Найважчим було поховати чоловіка. І тепер – ходити до нього на могилу. Кожен такий візит – це знову й знову торкатися болю, який не минає.

Втім, попри все, вона продовжує жити – поруч із дітьми, з пам’яттю про нього, з думкою, що він дивиться згори.

Сьогодні її підтримують усі, хто знає цю історію: діти, рідні, друзі, побратими Олексія, люди з села.

Як говорять про тата з дітьми

У їхній родині не уникають розмов про Олексія. Навпаки – говорять багато й чесно.

Згадують усе добре, що було: як він приїжджав додому, як вони проводили час разом, як сміялися, як будували плани. Ці спогади болять, але й гріють. Вони перетворилися на маленькі сімейні ритуали пам’яті – історії, які повторюють, щоб діти не забували, яким був їхній тато.

Так Олексій продовжує бути частиною їхнього життя – не лише на фотографіях чи в офіційних документах, а у звичайних побутових розмовах.

Що означає бути сильними сьогодні

Коли Наталію запитують, що для неї означає «бути сильною», вона не говорить про гучні слова чи героїчні промови.

Для неї сила – це підтримувати одне одного. Тримати дітей за руку, коли важко. Не мовчати про тих, хто загинув. Пам’ятати і водночас знаходити в собі сили жити далі.

Якщо спитати Наталію, що найголовніше мають знати люди про Олексія, вона відповість просто:

• Він був справжнім патріотом України.
• Він неодноразово дивився смерті в очі.
• Він не відступив і не зрадив Батьківщину.

Його історія – одна з тисяч. Але для рідних кожен такий боєць – це цілий світ. Світ, який війна намагається зруйнувати, але не здатна стерти з пам’яті.

Олексій загинув на фронті, але продовжує захищати своїх – уже як янгол-охоронець. А його дружина, сини, рідні й усі, хто знав його, несуть далі пам’ять про людину, для якої слова «Україна», «діти», «дім» були найважливішими в житті.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці