«Я йду і не знаю, чи я звідти повернуся» Історія зниклого безвісти бійця Богдана Борина, позивний «Гуцул»
Коли телефон замовкає, час ділиться на «до» і «після». Для Віти Какієки з села Радча на Івано-Франківщині це сталося восени 2025 року, коли її молодший брат, боєць 141-ї бригади Збройних сил України Богдан Борин, позивний «Гуцул», пішов на чергове бойове завдання «на один день» – і не повернувся. Вже кілька місяців вона живе, тримаючи в руках телефон, де немає жодної нової «онлайн» від нього – тільки останні повідомлення й збережений голос.
«Малим він не міг вимовити “Віта” і кликав мене просто “Е”»
«Це мій брат, усе дитинство ми проводили разом», – каже Віта. Богдан був молодшим і постійно біг за нею хвостиком. Активний, непосидючий, з тих дітей, які не вміють ходити – тільки бігати.
Вона й досі усміхається, згадуючи, як він малим не міг вимовити її ім’я. Замість «Віта» виходило коротке «Е» – так і кликав, по-дитячому, щиро.
У дорослому житті в Богдана не було «стабільної роботи». Він брався за будь-що: що з’являлося – те й робив. Зате була інша стабільність: коли батькам потрібна була допомога, він був першим. Щось піднести, привезти, перекопати, поремонтувати – «покличте Богдана».
«Найбільше він любив моїх дітей, – каже Віта. – Для нього вони були, як свої». Він умів опуститися до їхнього рівня – гратися, жартувати, носити на руках, підкидати до стелі. Діти тягнулися до нього, бо він ніколи не поспішав від них «у дорослі справи».
Доброволець «Гуцул»: три бригади і фронт 141-ї
У війну Богдан пішов добровольцем. У 2024 році він сам прийняв рішення йти на фронт – просто подзвонив і поставив рідних перед фактом:
– Я пішов.
«Переживала страшенно, – згадує Віта. – Ми всі розуміємо, що це таке. Єдине, що могли, – молитвою його тримати».
За час служби Богдан пройшов три різні бригади. Останньою для нього стала 141-ша бригада, 1-й батальйон, 1-ша рота. У серпні 2025 року він почав служити саме там.
2 вересня їхній підрозділ вийшов на позиції, «на нуль». 45 днів боїв і напруги – і хлопці повернулися з передової. Богдан додому не приїхав, але принаймні з’явилася можливість коротко подзвонити, написати, перевести подих. Їм дали кілька днів відпочинку – всього п’ять.
23 жовтня Богдану повідомили, що буде бойове завдання «на один день». Звичне формулювання, яке близькі, напевно, чули вже десятки разів. Але цього разу ці слова стали межею.
Перед виходом він сказав:
– Я йду і не знаю, чи я звідти повернуся.
Мамі він сказав інше: що любить її і що «все буде добре». Він завжди так умів – ховати власний страх усередині й заспокоювати інших.
«Вони сказали: по дорозі на виході пропали. І зв’язку немає»
Після того дня телефон Богдана замовк.
«Я тільки сиділа в телефоні і дивилася, чи він є на зв’язку, чи ні, – розповідає Віта. – Він же пішов всього на один день… А потім години минають, минає доба, а його немає в мережі».
Рідні почали дзвонити в бригаду. У відповідь почули: по дорозі на виході з позицій бойова група зникла, з ними немає зв’язку.
За два дні прийшло офіційне сповіщення: Богдан Борин зник безвісти.
Потім – тиша. Командири, гарячі лінії, десятки дзвінків, запитів, спроб зібрати хоч якийсь уламок інформації. Відповідь одна: «Не знаємо. Зв’язку немає. Даних немає».
«Це дуже важко, – каже Віта. – Усі переживали, усі плакали – і досі так. Бо ми не знаємо, де він, що з ним, чи він їв, чи пив, де він взагалі знаходиться».
Стан «між»: коли немає ні підтвердження смерті, ні звістки про полон, ні хоч якогось сліду. Родина тримається за віру: що він живий, що його ще можна знайти, що він повернеться додому.
«Живеться одним днем і чекається хоч якась звістка»
Після того повідомлення життя Віти й батьків стиснулося до простих речень.
«Живеться одним днем, – каже вона. – І чекається, що буде хоч якась звістка».
Найперше, що допомогло не провалитися в темряву, – це сім’я. Вони разом: мама, тато, Віта з дітьми. Моляться і чекають. Підтримують одне одного, як уміють.
І ще – пам’ятають.
«Ми просто згадуємо всі найкращі моменти, які прожили разом удома в батьків», – говорить Віта.
У їхньому домі пам’ять – це не офіційні промови й не великі слова. Це фото в телефонах, розмови з дітьми, історії про дядька Богдана, який умів смішити й завжди був поруч, коли треба було щось зробити.
На запитання «що для вас означає бути сильними сьогодні» Віта відповідає просто:
«Бути сильними – це зараз головне бути сильним морально. І вірити, що все буде добре».
«Хочеться розголосу, щоб знайти його»
Віта повторює: вони вірять, що Богдан живий. Їхня найбільша потреба зараз – не дозволити цій історії зникнути в тиші.
«Хочеться розголосу, щоб знайти його», – каже вона.
Історія Богдана Борина – це історія тисяч українських захисників, які пішли «на один день» і не повернулися. Але для його родини він – не статистика і не просто позивний «Гуцул». Це молодший брат, який колись смішно перекручував ім’я сестри; син, який завжди допомагав батькам; дядько, для якого діти були «найбільшою любов’ю».
Родина просить про допомогу всіх, хто може мати бодай крихту інформації про Богдана: побратимів, медиків, військових, волонтерів, людей, які бачили або чули щось про події 23 жовтня 2025 року, про вихід підрозділу 141-ї бригади з позицій, про полонених чи поранених із цього напрямку.
Якщо вам відома будь-яка інформація про
Борина Богдана, позивний «Гуцул», бійця 141-ї бригади, 1-го батальйону, 1-ї роти,
який зник безвісти після бойового завдання 23 жовтня 2025 року,
будь ласка, зв’яжіться з його родиною:
Телефон / Viber: +380 50 055 40 64
Кожне слово, кожен свідок, кожна деталь можуть стати тим кроком, який поверне Богдана додому – туди, де його чекають щодня.
Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.
Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП #Вона #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці