«Я тебе кохаю і повернуся». Історія Дмитрія Талько, захисника з Бердичева

У Бердичеві є дім, де досі залишають місце за столом для тата. Де діти дивляться на сімейні фото й чують від мами: «Тато живе у вашому сердечку і завжди поряд».
Там чекають не просто військового. Там чекають Дмитрія – чоловіка Світлани, тата Нікіти й Злати, захисника, який добровільно пішов на війну і не повернувся.

Кохання, що не питало дозволу

Їхня історія почалася у звичайному кафе в місті Пулини у 2013 році. Для когось це був звичайний день. Для них – момент, після якого життя вже не могло бути колишнім.

Він – веселий, дужий, відкритий, з тією особливою життєрадісністю, що одразу притягує людей.
Вона – світла, трохи сором’язлива, але з теплим поглядом.

Між ними з першого погляду промайнула іскра – та, яку не сплутаєш ні з чим. Біля Дмитрія Світлана почувалася захищеною, немов за кам’яною стіною. Він дарував їй не тільки увагу, а й головне – відчуття дому: спокій, турботу, впевненість, що поруч є людина, яка не відступить.

Їхні стосунки не всі приймали. Комусь здавалося, що вони надто різні, що «не витримають». Але вони просто трималися одне за одного. Мовчки, вперто, по-доброму ніжно. Разом проходили через труднощі й доводили: справжнє кохання не питає дозволу – воно просто є.

Коли Світлана вступила до навчального закладу в Житомирі, Дмитрій поїхав із нею. Працював водієм, підтримував її в навчанні й побуті. Те, що для когось виглядало як складність, для них було спільним шляхом.

Пізніше вони переїхали до Бердичева – починати нову сторінку.
У 2017 році в них народився син Нікіта, а в 2020-му – донечка Злата. Про доньку Дмитрій мріяв особливо. Коли вона з’явилася на світ, він часто повторював, що це здійснилася його заповітна мрія.

Влітку до них приїздили племінники Світлани – Альона, Віка, Саша. Дмитрій любив їх, як своїх дітей: водив на річку, грав у футбол, влаштовував сімейні вихідні, які запам’ятовуються на все життя. У такі миті їхня родина була максимально простою й максимально щасливою.

Вони довели всім, хто колись не вірив у їхнє кохання: воно – справжнє.
Бо є почуття, що згасають, а є ті, що тримають навіть тоді, коли людина вже не поруч. Їхнє кохання – з тих, що тривають попри все.

Війна: «він не міг стояти осторонь»

Коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Дмитрій не міг залишатися осторонь. Він завжди був людиною дії, а не гучних слів. І від першого дня війни казав: піде до Збройних сил України.

Рідні відмовляли, просили почекати, не ризикувати. Але одного дня він просто зробив так, як вирішив: у листопаді 2022 року добровільно вступив до лав ЗСУ.

Служив у саперному підрозділі десантно-штурмової бригади. Це одна з найнебезпечніших ділянок фронту, де помилка може стати останньою. Але Дмитрій не тікав від відповідальності. Працював точно й зосереджено, з великою внутрішньою дисципліною.

Побратими поважали його й називали надійним, сміливим, чесним. Він не звик лаятися чи скаржитися – просто робив свою роботу. Навіть коли біль втрат пробирав до кісток, не втрачав гідності й не дозволяв собі зламатися.

Усі службові обов’язки Дмитрій виконував бездоганно. Але найбільше запам’яталися не звіти й характеристики, а його очі – спокійні, впевнені. Очі воїна, який захищав не лише землю, а й життя тих, кого любив.

Дім він залишив із простими, але дуже важливими словами: «Я тебе кохаю і повернуся, бо вдома чекаєш ти та діти».

2 червня 2024 року біля населеного пункту Лиман у Донецькій області Дмитрій загинув героїчно.
За вірність Україні й мужність його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та Хрестом Пошани.

За Дмитрієм сумують дружина Світлана, діти Нікіта й Злата, батько, рідні, побратими, усі, хто знав його. Але найголовніше – пам’ятають. Бо Герої не вмирають. Дмитрій залишив після себе не тільки біль, а й світло. Світло людини, яка віддала життя за інших.

Життя після: навчитися жити з тишею

Для Світлани найважчим у перші дні після звістки було прийняти просту й нестерпну річ: він більше не зателефонує. Вона більше не почує його голос, не побачить повідомлення «як ви там?».

Ще одна не менш важка правда – як пояснити дітям, що тата більше немає поруч. Як сказати Нікіті й Златі те, чого сама до кінця не може прийняти.

Утримали від провалля найближчі: мама, тато, брат, сестра. Вони були поруч, коли сил майже не залишалося, коли кожне слово різало по-живому.

Сьогодні Світлана каже, що досі ловить себе на думці: «Зараз подзвонить» або «Може, приїде». Вони з дітьми часто ходять на кладовище, але до кінця змиритися з тим, що його немає, вона не може й досі.

Підтримкою стали діти й батьки. Нікіта і Злата – її головна мотивація вставати щоранку, триматися, посміхатися, навіть коли дуже боляче.

У родині багато говорять про Діму. Згадують, яким він був, як жартував, як умів підняти настрій. Разом переглядають фото, діти слухають історії про тата. Світлана завжди каже їм:
«Тато живе у вашому сердечку й завжди поряд».

Для неї «бути сильною» сьогодні – це не про пафос. Це про те, щоб навчитися триматися морально, бо дітям потрібна впевнена й сильна мама. Навіть якщо вона плаче ночами, вдень має бути тією, хто дає відчуття опори – так, як колись це робив Дмитрій.

Світлана хоче, аби люди, читаючи про її чоловіка, зрозуміли одне:
є Герой, який заради нас віддав своє життя.

І поки про нього пам’ятають – він продовжує жити в поглядах дітей, у словах дружини, у тихому світлі, яке залишив після себе.

Ця та інші історії про жінок, які чекають, шукають і тримають тил, – частина документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», створеного спільно з ГО «Центр українсько-польської міжрегіональної співпраці» та Україно-польською медіаплатформою UPMP.News (УПМП). Ми документуємо та публікуємо особисті історії жінок тилу як свідчення незламних сердець, що б’ються вдома.

Якщо ви хочете розповісти свою історію, заповніть, будь ласка, анкету:
форма для заповнення
https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd-D4o5cSWBeCdrvLtqFyQodavhoRqYi3l5x5uOpQDvH59ing/viewform?usp=header

#ЛюдмилаПедоченко #Серцевдома #Обличчявійни #документальнийпроєкт #жінка #UPMPNews #УПМП  #Центрукраїнопольськоїміжрегіональноїспівпраці