«Є така професія – плекати майбутнє»

5 жовтня світ відзначає Всесвітній день педагога.

Сьогодні, 6 жовтня, в Україні наше професійне свято – День працівників освіти.
Надзвичайно важливо, що в Україні і світі звертають увагу на професію педагога.
У зв’язку з Днем педагога хочу перефразувати усім відому фразу: «Є така професія – плекати майбутнє».
У цьому році виповнилося 30 років, як свою долю пов’язала з професією, а точніше – долею педагога.
30 щасливих професійних років долі педагога!

✅Перш за все, хочу звернутися до колег-освітян.
Так, МИ – Педагоги – важливі! Ми навчаємо, виховуємо, розвиваємо, соціалізуємо. А ще плекаємо, індивідуалізуємо, формуємо, створюємо, творимо, продукуємо, генеруємо, забезпечуємо, випускаємо.
Головне – виконуємо важливу місію нашої професії ПЕДАГОГА – той, хто веде. Як відомо, педагог (з др. грец. παιδαγωγός) – pais – дитина, ago – веду.
❗Адже, якщо не буде вихователів дитячих садочків – хто буде знаходитися з малечою і розвивати її?
❗Якщо не буде вчителів шкіл – хто буде навчати грамоті підростаюче покоління?
❗Якщо не буде педагогів закладів позашкільної освіти – хто буде розвивати здібності дітей, організовувати їх змістовне дозвілля?
❗Якщо не буде майстрів професійної і фахової освіти – хто дасть молоді основи професії і навчить їх бути майстрами?
❗Якщо не буде професорсько-викладацького складу університетів – хто підготує висококваліфіковані кадри, дасть студентам вищу освіту, поділиться досвідом і напише книжки?

Педагог – не просто професія. Це значно більше. Це покликання, стан душі, доля, постійна робота і самовдосконалення.
І для того, щоб стати високопрофесійними педагогами у нас пішли роки навчання в педкласах, педучилищах, педуніверситетах, десятиліття праці над собою.
Ми, педагоги, маємо сіяти добре, розумне, вічне. Маємо бути стриманими, толерантними, мудрими. Ми не можемо помилятися, мати поганий настрій, побутові проблеми чи проблеми зі здоров’ям.
Ми це знаємо. І працюємо, працюємо, працюємо…
Наша освітянська професія як естафета. Ми отримуємо досвід наших наставників, примножуємо його і передаємо своїм учням.
Дорогі мої педагоги, освітяни, сил нам! Працюємо, перемагаймо і ведемо далі!

✅По друге, хочу звернутися до батьків.
Пригадайте, коли Ви були малечею і якими важливими для Вас були педагоги. Сьогодні вони допомагають Вам у вихованні Ваших дітей.
Саме педагоги є Вашими надійними партнерами, щоб доля Ваших дітей склалася якнайкраще.
Шановні батьки, поважайте педагогів, їх працю!

✅По третє, хочу звернутися до представників влади.
Саме педагоги є тими, хто реалізує державну політику, творячи майбутнє через вихованців, учнів, слухачів, студентів, які навчаються в дитячих садочках і школах, закладах позашкільної освіти і училищах, коледжах і університетах. Саме педагоги забезпечують довіру до влади.
У самі складні часи для будь-якої держави прогресивна влада найбільше підтримувала представників 3-х професій – педагогів, медиків і військових. Підтримувала, тому що це основа державності!
Цінуйте педагогів за їх жертовну працю. Не принижуйте їх відбиранням і так мізерних доплат. Як правило їм потрібно не так вже й багато – добробут для їх родин і повага до праці, яку вони роблять.
Шановні представники влади, підтримайте педагогів і вони стократ віддячать своєю працею для дітей, для майбутнього!

✅По четверте, хочу звернутися до своїх студентів – майбутніх педагогів, учнів, вихованців.
Ви живете і навчаєтеся у надзвичайний час – час викликів і можливостей. Для Вас – це один з прекрасних періодів життя, коли відкриті усі шляхи.
Педагоги віддають Вам частинку себе, щоб Ваше подальше життя стало краще.
Шануйте педагогів за їх бажання Вас підтримувати, передати свої знання і зробити Ваш життєвий шлях щасливим!

✅І, безумовно, хочу звернутися до кожного.
Кожен з нас пройшов через педагога. До кожного з нас через слово, пораду, підтримку доторкнулася душа і серце педагога.
Якщо є можливість, принаймні, подумки, подякуйте своїм педагогам. Повірте, віддаючи себе своїм учням, їм дуже важливо знати, що у Вас все добре!

?І наостанок. Впевнена, у кожного з нас у житті була історія пов’язана з Вашими педагогами.
Доля і мені подарувала надзвичайних педагогів і надзвичайні історії. Але є одна, яка стала доленосною і визначила моє професійне життя. Цією історією хочу поділитися, яку так і назвала: «Доля» або «Коло замкнулося».

«Якось до нас додому у 6 класі прийшла класний керівник, наша вчителька Людмила Лукінічна. Розмовляла з батьками, а потім й каже, що я обов’язково маю стати педагогом, оскільки маю дуже гарні педагогічні здібності. На той момент це здалося далекою мрією.

Людмила Лукінічна наш клас дуже любила. Їй було за 60 років і, як виявилося, ми були її останнім класом. Любов до дітей, знання предмету, які поєдналися з педагогічним досвідом були основою її високого професіоналізму.

За фахом Людмила Лукінічна була істориком і по суботам організовувала виховні заходи – екскурсії по Києву.
Ми приходили за бажанням, але до 10 учнів збиралося постійно.
Саме вона привила любов до нашого Києва і показувала його велич – Володимирська гірка, Золоті Ворота, Софія, Лавра. Годинами ми гуляли по Києву.
В одну із таких екскурсій, коли ми прогулювалися по вулицях Києва вона купила цукерки «Вечірній Київ», що тільки недавно з’явилися у продажу. Виявилося, що ввечері до неї мали прийти гості й хтіла пригостити їх новими цукерками.
Наша екскурсія затягнулася, і ми, діти, зголодніли. Людмила Лукінічна як справжній вчитель не замислюючись достала коробку цукерок «Вечірній Київ» і почала учнів ними пригощати.

З Людмилою Лукінічною сильно здружилися. Після уроків проводжали її на автобус, розмовляли. У кінці 7 класу, дізнаємося неприємну звістку. Людмила Лукінічна уходить на пенсію і звільняється зі школи.

Не зважаючи на те, що Людмила Лукінічна пішла зі школи ми продовжили з нею підтримувати стосунки.
1989 р. після 8 класу перейшла в іншу школу до педагогічного класу. Їздила до неї, розповідала про свої досягнення, складнощі.
Людмила Лукінічна завжди казала: «Ти тільки не здавайся. Ти маєш бути педагогом. Це твоє призначення».

У рік Незалежності України – 1991 – закінчила педклас і успішно вступила у наш педагогічний інститут.
Контакти з Людмилою Лукінічною ми продовжували підтримувати.
Розпочалася середина 90-х. Дуже складний час.
В один із приїздів до неї, вона повідомила: «Ще ніхто не знає, але ми готуємося виїхати в Америку». Виявилося, що майже вся їх родина вже переїхала.

Домовилися тримати зв’язок через листи. У листах розписували кожну дрібничку.
Час швидко летів. Захистила диплом, отримала вищу освіту й готувалася до вступу в аспірантуру.
Безумовно, вона цьому дуже раділа. І написала, що пишається мною і, що частинка її виховання в мені.
Враховуючи, що екзамени в аспірантуру тільки почала здавати, на цей лист не відповіла. Ось поступлю в аспірантуру, напишу. Поступила. Але важливо ж написати й захистити дисертацію. Тому поки листа теж не написала. Захистилася. Потім, вирішила, що коли отримую звання доцента, напишу. Отримала.
І тут схаменулася. Скільки ж років я не писала Людмилі Лукінічні? Виявилося аж 4 роки, що пролетіли як одна мить. Вже сіла писати листа й підняла її останній лист, а там фраза: «Ми зараз живемо на тимчасовій квартирі. І нам мають дати іншу».
Написала листа. Розуміючи, що вони могли переїхати, добавила туди записочку з проханням, що якщо адресата не буде, то прохання, по можливості, передати йому цей лист.
За деякий час отримую лист з Америки. Увесь в печатках. Виявилося, що це мій лист, який повернувся у Київ з написом, що адресат там не проживає.

Як? Як знайти Людмилу Лукінічну? Кинулася по знайомих, але всі сказали, що справа марна. Країна велика. Знала тільки її прізвище і те, що мешкає у Чикаго й стару адресу. Все.
Залишився біль, що не змогла за все подякувати вчителю й сказати головне: «Що вона справжній педагог, який дав путівку в життя і я їй безмежно вдячна. Що все, чого досягла, завдячуючи їй. І, головне, продовжила її шлях педагога».

2011 р. Пройшло понад 14 років з часу, як втратила зв’язок зі своїм вчителем. І тут мені випадає нагода їхати на стажування в Америку.
Збирають нашу групу і виявляється, що ми будемо знаходитися у Вісконсін. Вісконсін – це ж біля Чикаго.
Безумовно, у мене з’являється думка – знайти Людмилу Лукінічну.
Тут же себе зупиняю. На той момент їй вже мало бути за 80 років.
Чи все гаразд? Вирішила, принаймні, знайти родину.
Коли прилетіли до Вашингтону, звернулася з проханням допомогти знайти свою вчительку.
Мене запитали, що про неї знаю. Прізвище, місто. Виявилося, що не все так просто.
– Чикаго? Місто діаспори, у якому мешкає дуже багато тих, хто переїхав.
– Прізвище? Теж, виявилося розповсюдженим.
Усвідомлювала, що це останній шанс знайти Людмилу Лукінічну й звернулася з проханням знайти хоча б у якийсь спосіб.
Підняли телефонний довідник. І як попереджали, з таким прізвищем понад сотні людей.
Почали шукати телефон сина – Олександра, ім’я якого теж достатньо розповсюджене. У перекладі ім’я могло бути Алексом, Олександром, Олексою і т.д. Телефони є, але їх сотні.
Кажу: «Давайте будемо, хоча б якісь записувати».
1, 2, 3, 4 … номер телефону. Ситуація ускладнювалася. Десь на 12 номері стало зрозуміло, що немає сенсу їх всі записувати.
Коли ми приїхали у Вісконсін, хвилювання важко передати. Вирішила, що потрібно дзвонити з того, останнього номеру.
У телефоні один гудок, другий. Відповідає чоловічий голос.
І… Чую голос сина Людмили Лукінічни – Олександра. Голос не змінився.
Кажу, що це Лена, учениця із Києва. Саша каже, що пам’ятає мене.
Ледь наважуюся й запитую: «Як Людмила Лукінічна?».
Саша каже: «Як, як … ногу поламала».
Стояла біля стіни магазину і просто по ній сповзла.
Головне, вона жива. І найшла її і можу їй подякувати.

Вечерами з Людмилою Лукінічною годинами спілкувалися по телефону. Розповідала і про освітянські успіхи – захистила і кандидатську, і докторську дисертації, і, що стала професором та ректором. Згадували багато миттєвостей з шкільного життя. І те, що саме Людмила Лукінічна наш клас познайомила із закладом позашкільної освіти, його гуртками, який знаходився недалеко від школи і став нашим другим освітянським будиночком.
Безумовно, дуже перепрошувала, що тоді зразу не відповіла й на цілих 14 років втратили зв’язок. Адже хотіла, щоб мій вчитель, Людмила Лукінічна, мною пишалася.
Саме головне: «Я – в освіті!».
Людмила Лукінічна сказала: «Я завжди це знала. Твоє призначення освіта».

Безумовно, дуже хотілося зустрітися, обійнятися. Не судилося. Пройшло занадто багато часу. Людмила Лукінічна сказала, що вона хоче, щоб її запам’ятала такою, якою вона була майже 15 років назад.
Зі мною була коробка цукерок «Вечірній Київ». Зробила посилку і відправила їй поштою разом з листом, у якому написала велику дяку за її мудрість як педагога і те, що вона передала свою долю – шлях освітянина».

Зі святом, шановні освітяни! З Днем працівників освіти!