З чого усе починалося: огляд рішення ЄКПЛ щодо прийнятності у справі “Карло Боффа та 13 інших проти Сан-Марино”

Як я вже зазначав раніше в огляді на рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі “Вавжичка та інші проти Чехії”, питання добровільності вакцинації зараз зі зрозумілих причин лишається доволі гострим. Не лише юристи, а й звичайні громадяни активно цікавляться практикою національних та міжнародних судів у передчутті рішучих дій урядів із запобігання зростанню захворюваності у осінньо-зимовому сезоні. 

І хоч масштаби пандемія COVID-19 у сучасній історії безпрецедентні, та проблема щеплень все ж не є для страсбурзьких суддів terra incognita. 

Першій серйозній справі щодо вакцинації й присвячено цей матеріал…

…У далекому 1943 році влада маленької аппенінської республіки Сан-Марино прийняла закон щодо обов’язковості вакцинації населення від дифтерії та віспи. Декрет 1966 р. до переліку обов’язкових додав вакцини від поліомієліту, а декрет 1974-го – від кашлюку.. Усі нормативно-правові акти передбачали можливість звільнення від щеплень дітей за станом здоров’я. 

11 лютого 1993 р. Управління первинної медицини Сан-Марино надіслало 4-м громадянам повідомлення про необхідність вакцинувати їхніх дітей від гепатиту Б. 16 лютого таке ж повідомлення отримав Карло Боффа (хоч його дитину треба було вакцинувати ще від кількох хвороб, що не названі в тексті рішення). 

15 квітня 1993 р. п’ятеро громадян подали заяву до Адміністративного суду першої інстанції Сан-Марино. У ній вони просили визнати дії управління незаконними, оскільки декрет 1991 р. щодо вакцинації від гепатиту Б, на їхню думку, був радше примірним порядком вакцинації, аніж зобовя’зувальним законом. 2 липня вони оскаржили у тому ж суді саму конституційність декрету. 

6 серпня 1993 р. суд погодився скасувати дію повідомлень, проте декрет неконституційним не визнав, Суд зазначив, що це, по суті, дійсно, лише примірний графік, тож конституційність тут абсолютна. 

Заявників це не вдовольнило, тож вони звернулися до Генеральної ради – парламенту держави (за законом саме він переглядає рішення судів з питань права). 5 квітня 1994 р. Рада запросила експерта опрацювати 4 вищезгадані акти та зробити висновок щодо їхньої конституційності. 8 квітня експерт оголосив закон та 3 декрети “несумісними з основними правами людини”. 26 квітня парламент розпочав обговорення питання in camera (на закритому засіданні). 15 червня він проголосував за відхилення висновку експерта й підтримку рішення суду. За невиконання законних розпоряджень уряду тогочасний кримінальний кодекс республіки передбачав ув’язнення.

Скаржники, до яких додалося ще 9 осіб, звернулися до Страсбурга. Вони закидали національним органам порушення ст. ст. 2 (право на життя), 8 (право на повагу до приватного й сімейного життя) і 9 (свобода думки й совісті), а також 10 (про цю трохи далі ?) Конвенції. 

Європейська комісія з прав людини (орган, що в той час здійснював первісний розгляд скарг) почала розгляд прийнятності  з того, що одразу “відмела” дев’ятьох “попутників” невдоволених батьків, оскільки перші не змогли довести, що оспорюване законодавство якось вплинуло на них (їм не надходило вказівок вакцинувати дітей). Комісія нагадала (пославшись, зокрема, на своє рішення щодо прийнятності скарги у справі “Рікардо Траверс та 27 інших проти Італії” (заява 15117/89)), що “постраждалим” може називатися лише той, на кого критиковане законодавство безпосередньо вплинуло. 

Оскільки 6 серпня 1993 р. національний суд погодився скасувати дію повідомлень про вакцинацію, Комісія не визнала постраждалими ще чотирьох скаржників.

Лише першого заявника було визнано “дійсно” постраждалим у розумінні практики Суду. 

Його скаргу на порушення права на життя Комісія виявила необґрунтованою, оскільки ст. 2 слугує, на її думку, захистом від реальних, прямих зазіхань на життя. Пославшись на рішення щодо прийнятності у справі “Х. проти Австрії” (заява 8278/78), Комісія також зазначила, що заявник не надав жодних свідчень того, що вакцинація могла становити небезпеку для життя дитини. 

Щодо заявленого порушення ст. 8 (право на повагу до приватного й сімейного життя) Комісія контраргументувала, що, хоч необхідність проходження певних процедур і зумовлює втручання у приватність (див. рішення щодо прийнятності у справі “Роджер Акман та інші проти Бельгії” (10435/83)), та втручання таке є цілком пропорційним і переслідує виключно легітимну мету (там же).

До заяви щодо порушення ст. 9 (свобода думки й совісті) Комісія, гадаю, поставился з деяким подивом ? Було цілком слушно відзначено, що стаття захищає насамперед внутрішній світ віри, переконань людини. І хоч вони мають – безперечно! – зовнішній вияв у формі певних дій чи вчинків типу виконання обрядів або участі в них (вони теж захищаються статтею), Комісія не могла не відзначити (зокрема, з посиланням на рішення щодо прийнятності у справі “V. проти Нідерландів” (10678/83)), що до цієї категорії не втрапляють і статтею не захищаються взагалі просто будь-які дії (особливо взаємодія з іншими в публічнім просторі), на які може впливати або які можуть мотивуватися фактором релігії чи віри. Необхідність вакцинуватися від окремих хвороб єдина для всіх і незалежна від зазначених чинників.

Окремо заявник зазначав про порушення ст. 10 Конвенції (право на свободу вираження, здобуття й поширення інформації, дотримання власної думки). Мотивував він це тим, що парламент не розглядав звернень публічно. Втім, Комісія послалася на те, що протягом ходу розгляду Рада тримала скаржників у курсі стану їхніх заяв – отож, свій обовязок виконала. Стаття, за словами Комісії, забороняє уряду “обмежувати особу в отриманні інформації, якою прагнуть або прагнутимуть поділитися з нею інші” (рішення у справі “Леандер проти Швеції” (заява 9248/81)). 

Таким чином, заяву першого скаржника теж було визнано неприйнятною.

Не можу не відзначити не надто філігранну роботу захисників, які переконали заявників скаржитися за відверто програшними у цьому випадку статтями (наприклад, 9-ю – тим більше це дивно, що жодного слова про релігію не прозвучало!)

У будь-якому разі певен у тому, що при розгляді в подальшому “вакцинаційних” справ ЄСПЛ неодмінно візьме до уваги свою позицію в цій справі (як і, безперечно, у більш нещодавній “Вавжичка проти Чехії”). Єдиним виграшним варіантом для “антиваксерів” (аби вистояти під бомбардуванням серйозними аргументами) у такому разі було б хіба наполягати на швидких темпах розробки COVID-вакцин (слабенька теза, з якої, на думку багатьох, випливає їхня недостатня дослідженість та/або неефективність) та, в окремих випадках, сумнівності наукових даних. 

Проте другий варіант можливий хіба що у випадках найодіозніших – до прикладу, Sputnik V – за гіркою іронією долі, основною вакциною, якою щеплять у Сан-Марино ?